Глава Української греко-католицької церкви Блаженнійший Святослав (Шевчук) навчався в університеті св. Томи Аквінського (Рим, Італія), де здобув ліценціат, а згодом і докторат із відзнакою Summa cum laude у галузі богословської антропології та основ морального богослов’я візантійської богословської традиції. Тому питання, пов’язані з морально-етичною сферою людського життя, є його рідною стихією. А вони, такі болючі і злободенні для України, останнім часом набувають усе більшої гостроти. І не в останню чергу через події, що пов’язані з дивним способом підготовки України до Євро-2012 — зачищенням української території від безпритульних тварин, чим наша країна вже зажила собі слави країни дикунської та жорстокої. То ж не дивно, що з проханням дати оцінку ситуації, що склалася, ми звернулися до особи, яка є не лише фахівцем, а й високим моральним авторитетом.
— Блаженнійший! Попри те, що, у порівнянні з часами СРСР, релігійність людини вже не засуджується державою, навіть заохочується, а лави парафіян різних християнських конфесій зростають, ми щодалі більше стаємо бездушними й жорстокими. У чому причина? Що може сприяти ствердженню моральних цінностей?
— Усяка мораль повинна мати духовне підѓрунтя. Якщо вона базується лише на інтелектуальних засадах чи переконаннях, то вони міняються відповідно до тих чи інших життєвих обставин. А в християнському розумінні мораль — це ті засади життя людини, які випливають з її віри. Сьогодні велика частина людей зараховує себе до віруючих, але не завжди віра впливає на конкретне життя людини. Папа Іван Павло ІІ свого часу сказав: лихом сучасного світу є те, що дуже багато людей, навіть ті, які називають себе віруючими, живуть так, якби Бог не існував. Ми часто живемо в такому контексті роздвоєння. Людина ходить до церкви, відзначає ті чи інші релігійні свята, але тільки переступає через поріг церкви, живе і поводить себе так, як живуть і поводять себе невіруючі — за іншим кодексом поведінки.
— Мірилом цивілізованості та людяності суспільства є ставлення до іншого — поважне та відповідальне. Історичний поступ вимірюється розширенням кола тих Інших, за якими визнаються права на гідне життя, на життя без болю. Як церква бачить відповідальність людини за тих, «кого приручили», — за істот несамостійних, які самі не можуть про себе подбати?
— У вашому запитанні прозвучало дуже важливе слово — відповідальність. Тому що відповідальність завжди визначає систему координат людини. Коли говорити про інших, церква розрізняє два їх види: особові істоти, які справді є носіями образу і подоби Божої (це інші люди), і безособові істоти, які не є носіями образу і подоби Божої, але людина за них відповідальна. Сюди ми включаємо і тварин, і рослини, і все довкілля, в якому людина живе, діє і несе за нього моральну відповідальність. Є стара аксіома: особа не може бути засобом для чогось, а має бути метою сама для себе. І тому той, хто використовує особу для задоволення своїх потреб, інструменталізує її, зводить до рівня предмету, цим принижує її гідність, а заразом принижує і того, чиїм образом і подобою є ця істота. Поважаючи, шануючи іншу особу, християни шанують Бога. Ви, певно, знаєте, що в історії людської думки не завжди діти входили в поняття особи. Але християни ще в першому столітті відрізнялися абсолютною пошаною до дітей, навіть до ще ненароджених... Щодо безособових істот — рослин, тварин, то людина несе за них відповідальність. Я читав про те, як ескімоси ставляться до істот, на яких вони полюють. Вони певні, що істота, яку вполював мисливець, віддала своє життя задля того, щоб мисливець жив. І це в мисливця викликає пошану до тієї істоти. Християни мають інше ставлення до тварин. Ми ніколи не зрівнюємо у гідності особову і безособову істоту, але відповідальність за той безособовий світ безумовно є високою. Людина проявляє себе такою, якою вона є по відношенню до інших людей. Якщо особа не вміє поважати іншу особу, тож вона має поважні моральні вади. І, очевидно, коли особа жорстоко поводиться з тваринами, вона є, я би сказав, морально надламаною, надщербленою істотою, яка потребує серйозного лікування, моральної та духовної реабілітації. Церква засуджує будь-які вияви жорстокості.
— Чи можуть бути тварини об’єктами гуманної захисної роботи церкви? Чи може церква надавати ідейну допомогу громадським об’єднанням, що опікуються долею безпритульних тварин?
— Очевидно, що будь-які засоби для того, щоб облагородити людину та людське суспільство, завжди є позитивними. Захист природи й довкілля, зокрема тварин, безперечно, є невід’ємною частиною життя людини, яка повинна бути благородною і впорядкованою. Відомий російський богослов отець Сергій Булгаков говорив, що навколишній світ людини є її зовнішнім тілом. Усе, що людина робить, впливає на довкілля, а тому рано чи пізно впливає на саму людину. Людина повинна з повагою ставитися до свого тіла, тому що це не предмет, а вияв особи. Так само з повагою вона повинна ставитися до довкілля. Моральні вади людини одразу проектуються на зовнішнє середовище. Якщо людина нищить навколишнє середовище, вона нищить саму себе. Екологічна катастрофа, що спостерігається в багатьох країнах світу, має місце і в Україні також. Мені нещодавно довелося почути фразу, що Україна є екологічним банкротом.
— На Галичині в школах проводяться уроки християнської етики, які викладають професійні катехити і мають благословення від Церкви. Чи порушуються під час занять екологічні питання?
— Сьогодні ми розрізняємо два види програм — християнська етика, що читається у звичайних школах, і катехизація, тобто навчання віри, що відбувається у катехизичних парафіяльних школах. У нашому катехизмі, який ми недавно презентували, є окремий розділ про відповідальність за довкілля. До речі, саме я готував моральну частину цього катехизму, усвідомлюючи, що це вкрай необхідно для України. Зокрема, ми говоримо про те, що людина є відповідальною за довкілля на основі того першого завдання, що Бог поставив перед Адамом у Раю. Отож людина, яка є образом Творця і, преображаючись, стає подібною до нього у своїх вчинках, отримала завдання начебто довершити те творіння, яке Господь довірив їй. А це є велика влада. Його можна довершити, а можна й знищити.
— Торік Україна почула про існування такого явища, як догхантери. Це люди, які незаконно і власноруч винищують безпритульних та навіть домашніх тварин, вважаючи їх «біологічним сміттям». Що, на Вашу думку, спричиняє виникнення такого явища, і як його можна зупинити?
— Однозначно це є негативна поведінка. Якщо сьогодні існує якась цілеспрямована політика знищення чогось, завтра вона стане політикою знищення когось. Феномен догхантерів потребує дослідження і певних висновків з боку не лише захисників тварин, а й тих, хто відповідає за суспільний добробут і громадський порядок. Причина того — у крайній безвідповідальності людини. Я це спостерігаю, наприклад, у Княжичах (у Княжичах розташована резиденція Блаженнійшого. — Авт.). Улітку тут працює багато будівельників, які заводять собак для охорони об’єктів. А коли закінчується будівельний сезон, люди від’їжджають, і зграї безпритульних собак блукають лісом. Іноді вони стають небезпечними для людей, які тут знаходяться. Але хто несе відповідальність? Звісно, що люди, які дали притулок собакам, а потім вигнали.
— Разом з догхантерством виникла і його нібито гуманна альтернатива — так званий зоореалізм. Його прибічники стверджують, що, оскільки безпритульні тварини на вулицях страждають від голоду, холоду й хвороб, піддаються знущанням з боку різних садистів, то задля блага цих тварин їх необхідно вбити — аби не мучилися. Як би Ви прокоментували такий «гуманізм» з погляду християнства?
— Я думаю, що це людиноненависницька і богоненависницька ідеологія, прояв «філософії якості життя», що, на жаль, існує в сучасному суспільстві. Сьогодні у світі дискутується дуже складна суспільна проблема евтаназії людини. З погляду згаданої філософії, насолода — це щось позитивне, а страждання — негативне. Людина страждає, і потрібно визволити її від страждань. І, значить, потрібно її вбити. Однак, насправді тут ідеться не про співчуття. Страждаюча людина потребує людського супроводу, дбайливого ставлення, медичного догляду і, очевидно, певних витрат. Для того, щоб уникнути відповідальності та собі ж полегшити життя, ми вбиваємо — як людину, так і тварину.
— Інколи, виправдовуючи свої вчинки, людина апелює до свого найвищого статусу: «Я — найвище Боже створіння, і тому маю право вирішувати, що мені робити з іншими живими створіннями, які населяють наш світ». Чи не є така позиція привласненням собі права Творця — гріхом гордині?
— Висока гідність людини як вищого створіння, єдиного, яке має образ і подобу самого Бога, накладає на людину величезну відповідальність. Людина повинна управляти навколишнім середовищем, дбати про нього. А правила того управління Творець записав у самій природі, і людина не може їх змінити. Людина покликана відкривати закони, які творець заклав у довкілля, і їм підкорятися, їх виконувати. Тоді вона буде правильно все чинити... Ми дуже часто перебуваємо в полоні матеріалістичного світогляду. Однак те, що саме Бог є автором нашого довкілля, є фундаментом християнського розуміння відповідальності людини за навколишній світ. У Євангелії є притча про виноградарів. Її головна думка в тому, що Господь Бог є господарем світу, а людина — лише управителем, якого Бог винаймає.
— Що би Ви порадили робити людям, які були покусані тваринами та відчувають до них страх і агресію? Що може допомогти їм вгамувати гнів та бажання помсти?
— Я співчуваю людям, які відчули на собі агресію, зокрема, агресію тварин. Вони потребують допомоги, тому що страх, який мають люди перед тваринами, може потім мати багато різних наслідків. Але я б дуже просив, щоб цей страх ніколи не перетворювався в агресію проти когось. Тому що тоді людина потрапляє в замкнуте коло — страх породжує агресію, агресія підсилює страх, і людина вже не може вирватися з того рабства. Людина завжди мусить лишатися людиною, ніколи не опускатися до тих чи інших тваринних проявів — чи то буде жадоба, чи агресія, хтивість чи інші речі. Бо в тому людина втрачає подобу закладеного в неї образа Божого. І це є ознаки духовної регресії, дуже глибокого духовного занепаду людини.
