П’єр-Ів Тесьє — французький інженер та урбаніст, який протягом останніх семи з половиною років живе у Львові. Сюди він приїхав зі Сходу. Уже понад 15 років працює в країнах колишнього СРСР. У нього є досвід роботи в Узбекистані, Грузії, Латвії, Таджикистані... Перед цим були п’ять років у Монголії ба навіть робота на африканських землях у Беніні.
«Цікавіше працювати так, аніж просто будувати торговельні центри у Франції. Мені цікаво пізнавати інші культури й вивчати нові мови», — розповідає пан Тесьє за горнятком кави у львівській кав’ярні. Круасанів ми не замовляли, і П’єр-Ів не відповідає стереотипному образу француза. Тим паче, що себе він уже вважає львів’янином. Вільно розмовляє українською мовою. Детальніше про своє життя в місті Лева та бачення України крізь львівську призму П’єр-Ів розповідає далі...
ПРО РОБОТУ
— Я ніколи не вибираю, куди поїду працювати далі. Мій вибір зумовлює наявність конкретного проекту, для якого потрібні послуги інженера. Коли випала можливість попрацювати у Львові, я зразу погодився. Ремонт трамвайних ліній №2 і №6 був моїм першим проектом, останні роботи над яким тривають зараз. Далі паралельно працював над проектом запуску легендарного (зрозуміють тільки львів’яни) трамвая на Сихів. На вимогу Європейського банку реконструкції та розвитку потрібен був незалежний іноземний інженер, який перевіряв би якість роботи і використання кредитних коштів, наданих Львову.
Взагалі тут люди дуже поспішають з ремонтами. Інститутів проектування в Україні небагато, а працюють вони не завжди добре. «Треба ремонтувати цю вулицю. Отож, підписуємо зараз контракт і завтра розпочинаємо роботи», — це хибний хід думок. Спочатку потрібні детальні обговорення. Рік або два піде на написання справді якісного проекту. І лише тоді можна приступати до роботи.
«ЦЕ НІБИ ПОВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПИ»
— Мене завжди тягнуло на Схід. Більше інтересу було до Азії та Африки. Переїжджаючи до України, знав про цю країну небагато. На Заході її сприймають як Східну Європу. Від Львова особливих очікувань не мав. У голові був образ великих радянських міст, у яких небагато історичних кварталів і старої архітектури, а натомість чимало великих проспектів і спальних районів.
Коли приїхав до Львова, був вражений, наскільки це місто красиве. Для мене це було ніби повернення до Європи. За архітектурою Львів — це не Східна, а Центральна Європа. Не був знайомий з історією міста, тому не знав про вплив на нього австрійської та польської держав. З плином часу я зрозумів Львів — його архітектуру та урбаністику.
Зізнаюся: особливо вразило мене у Львові те, що на його будівлях позначено їхній вік. Скільки на будинку було тріщин — стільки йому і років. Так було у Львові, до якого я переїхав. Це дещо егоїстичне враження. Зараз місто відреставроване значно більше. Напевно, так має бути. У Львові постійно ведуться активні роботи з відновлення старих споруд.
«ПОТРІБЕН ЧАС І БАГАТО РОБОТИ»
— Львів динамічно розвивається. Ось, наприклад, кав’ярня, де ми зараз сидимо, — її ж не було п’ять років тому. Бізнес розростається. Будуються все нові споруди, зокрема житлові будинки. Чесно кажучи, це трохи лякає. Так, багатоквартирних будинків стає більше. Люди, які там селяться, купують собі автомобілі. Однак де вони їздитимуть? Заторів тільки більшає. Львів — невелике місто з вузенькими вуличками. Думаю, тут будуть такі ж проблеми, як у Парижі та Лондоні, де центр платний для проїзду автомашинами.
Я бачу зсередини, як місто активно модернізується. І це насправді чудовий процес. Адміністрація Львова щороку працює дедалі краще. Вони намагаються більше дивитись у майбутнє. Та іноді мені здається, що вони не встигнуть за ним. Львів розвивається швидше, ніж міська адміністрація додає і покращує громадські послуги. Маю на увазі транспорт і не тільки.
У місті зараз здійснюється багато ремонтних робіт. Однак навіть якщо в міській казні буде досить коштів, не можна взяти й розпочати ремонт одночасно всіх вулиць. Бо це паралізує місто. У Львові майже 50 років ніхто нічого не робив. За декілька років міській владі не розв’язати всіх проблем. Потрібен час і багато роботи.
«МИНУЛО ВЖЕ ЧОТИРИ РОКИ, І ДАЛІ Я БАЧУ ОПТИМІЗМ»
— Не дуже добре знаю інші українські міста, щоб аналізувати їх у деталях. Але я бачу, що Україна розвивається. Легко критикувати, нарікаючи, що прогресу мало би бути значно більше. Коли ти отримуєш щось нове, то швидко забуваєш, що два роки тому ти цього не мав. До покращення звикаєш швидко. Після Майдану зроблено багато кроків уперед. Це не те, на що розраховували люди, проте прогресу чимало.
У Майдані я бачу ту переломну точку, яка почала генерувати зміни. Великі зміни відбулися в менталітеті. Сім років тому, як сюди приїхав, я побачив розчарованих українців із песимізмом в очах. У них відбулась революція, вони обрали нового президента і подумали, що справу зроблено. Однак демократія — це щоденна робота. Потрібно бути активними весь час, пропонувати зміни, втручатись у процеси, намагатися керувати владою, щоб вона працювала належним чином.
Коли був Майдан, українці пробудилися. Після того як тодішній президент розігнав їх, вони вирішили йти до кінця. Це була революція навіть не проти влади, а проти себе, за зміну менталітету. Люди вийшли на вулицю, щоби взяти майбутнє у свої руки.
Минуло вже чотири роки, я й далі бачу цей оптимізм. Звичайно, завжди можна сказати, що нічого не змінилося. Є корупція, є багато невідремонтованих доріг... Однак зміни насправді відбуваються. За інерцією від Майдану країна продовжує поступово рухатися вперед.
«УКРАЇНА МАЄ ВІДКРИВАТИСЯ»
— Раніше Україна була досить закритою країною. Мабуть, тому, що в історії вона часто була чиєюсь колонією. Ось українці досягли незалежності й закрилися від усіх. Усередині своєї країни ви почали шукати свою ідентичність, досліджувати історію, не відкриваючись до інших.
Однак це змінюється. Люди стають більш відкритими. Мені подобається слоган: «Львів відкритий до світу». Україна має відкриватися для інших. Що більше українці будуть впевнені у своїй ідентичності, мові та культурі, то більше Україна ставатиме відкритою.
ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ
— Завдяки досвіду життя по всьому світу я добре розумію, як важливо уміти говорити місцевою мовою. Це важливий канал для того, щоби зрозуміти культуру країни. Вільно спілкуюся шістьома мовами: французькою, англійською, іспанською, монгольською, російською та українською.
Я приїхав до України не лише заради роботи, а й для того, щоб вивчити щось нове. Мова і культура — це завжди важливо та цікаво для мене. Так, російська була для мене як робоча мова, але я зрозумів, що українську також потрібно знати. Вивчав мову півтора року — двічі на тиждень займався індивідуально з викладачкою. Згодом у роботі й повсякденному житті повністю перейшов на українську. Спочатку, напевно, не дуже гарно розмовляв. Та поступово у мене ставало дедалі менше суржику. Зараз коли говорю і пишу російською, то помічаю, що вживаю українські слова. Замість «что» у мене тепер «шо» (сміється).
«ВВАЖАЮ СЕБЕ ЛЬВІВ’ЯНИНОМ»
— Моє життя у Львові добре та комфортне. Тут багато моїх друзів. Взагалі я вважаю себе львів’янином. Уже протягом семи з половиною років це мій дім. І я не спішу його покидати. Навіть коли мої проекти завершаться, шукатиму можливостей тут залишитися. Можливо, в один день з’явиться пропозиція про роботу в іншому цікавому місці. Я тимчасово поїду туди з надією повернутися. Сподіваюся, що завжди матиму особливі зв’язки зі Львовом.
