Для вітчизняного глядача японський театр більшою мірою, ніж кінематограф, видавався чимось екзотичним. А що вже говорити про театр ляльок, народжений і сформований як витончене метафоричне мистецтво для дорослих? Адже він має свою неповторну мову, унікальну образність та оригінальну, притаманну лише японському театру, стилістику. Вважається, таке мистецтво є доступним для справжніх театральних гурманів. Однак у нашій столиці їх виявилося чимало.
У межах «Року Японії в Україні» театр «Сарухачі-дза» на сцені Київського академічного театру ляльок показав традиційну виставу «Лисиця з лісу Шінода».
В основі дійства — міфічна історія про Жінку-Лисицю, колись врятовану власним чоловіком. Героїня стає дружиною та матір’ю, але одного разу її дитина побачила її справжню сутність — Лисиці. Жінка вирішила покарати себе за це — залишити світ людей, повернувшись до лісу.
У відчаї чоловік іде шукати Жінку-Лисицю, навіть хоче накласти на себе руки. Але зустрівши її, спостерігає чергову метаморфозу: Лисиця знову стає людиною. Крім того, вона подає своїй родині дари, котрі в майбутньому допоможуть розгадати деякі таємниці життя.
У виставі «Лисиця з лісу Шінода» використовуються ляльки-маріонетки, які діють під речитативний спів та гру на триструнному інструменті сямісен. Водночас актор, який грає і начитує, перебуваючи на авансцені, немовби «озвучує» персонажів, імітуючи їхнє мовлення. Така стилістика свідчить про те, що театр «Сарухачі-дза» представляє стародавнє традиційне японське лялькове мистецтво бунраку (лялькове дзьорурі), яке виникло в XVI — XVII ст. і вважається нематеріальним культурним надбанням Японії та ЮНЕСКО.
Кожною лялькою, яка є заввишки у треть людського зросту, в цій виставі керує один актор. Причому процес оживлення маріонетки має свої правила, продиктовані її будовою. Тому техніка керування головою та кінцівками є чіткою і не дозволяє відхилень.
Кожна лялька має сакральний зміст, є символічною і характеризує певні особливості японської культури (вбрання, манера рухатися, побудова діалогів). Однак попри знаковість та ритуальність, персонажі цієї містичної історії є промовистими, зворушливими та емоційними. Наприклад, обличчя головної героїні зроблено таким чином, що її емоції змінюються лише від руху голови: опускаючи голову донизу — плаче, підводячи — посміхається. Усі ляльки живі, швидко рухаються, мають свій настрій. Цьому сприяє також мобільність сценографії та деякі візуальні прийоми. Вони ж увиразнюють казковість вистави «Лисиця з лісу Шінода», незважаючи на її доросле позиціонуванння. Один із таких — підміна ляльки: героїня перетворюється на лисицю то одягаючи лисячу голову, то підмінюючись лялькою-твариною.
Вистава «Сарухачі-дза» дає можливість також простежити у стилістиці бунраку елементи театру кабукі. А крім того, цей традиційний японський театр ляльок, вочевидь, має значний вплив і на інші види мистецтв, наприклад, кінематограф. Яскравий тому приклад — картина Такеші Кітано «Ляльки». У своєму фільмі режисер використовує пролог, у якому якраз і демонструється уривок театру бунраку. Потім мотив ляльки транслюється на стосунки між живими персонажами — витончені, непередбачувані, складні, в яких, як у лісі Шінода, важко не заблукати...
