ЕКЛІБР ІЗ ЗАКОНОМ
У 15 років Генріх фон Кляйст став учасником війни Пруссії з Францією. Цілком серйозно готувався до замаху на Наполеона. Раптово відмовився від одруження, а закінчив життя парним самогубством з приреченою раком жінкою. В прощальному листі просив за ним не сумувати. Нацисти намагалися зробити з Генріха фон Кляйста культ, використовуючи його ненависть до французької окупації. В Германській Демократичній Республіці його підносили як реаліста, який з любов’ю писав про простий народ. За життя Богом для нього був Іоганн Вольфганг Гете, який після тривалих роздумів і з великими правками поставив у Веймарському театрі «Розбитий глек».
Вистава вважається найневдалішою з усього поставленого Гете, і невідомо до чи після цього він написав: «Твори Генріха фон Кляйста так само безнадійно хворі, як і їх автор».
Порнографом сценічного першопрочитання українською мовою на сцені Національного театру ім. І. Франка став Роман Мархолія. Його смілива спроба обілити біографію п’єси певен ще не пік, але точно й не поразка у власній режисерській біографії.
Здається вчасним пояснити, що шукаючи синоніми до слова «режисер» натрапив на невживане, принаймні в моєму досвіді — «порнограф».
Мабуть, це пов’язано з найближчою аналогією, яка має якийсь непристойний присмак. Але якщо порнографія це прискіпливе, жорстоке дослідження тіла, то те саме робить режисер із людською душею.
До назви вистави «Розбитий глек» найближчою асоціацією є «побити горшки» — тобто порушити дружні, сімейні стосунки. Горщик в усіх сонниках світу означає прибуток, достаток, спокій. Розбитий — хворобу, смерть.
У кімнату до дівчини на виданні Єви поліз сільський суддя Адам і дорогою розбив улюблений глечик її мами, до якої ходив раніше. Тут доспів залицяльник Єви, зламав двері, відгамселив невпізнаного в темряві чоловіка, який вилетів у вікно, загубивши перуку. Позив хазяйки постраждалого глечика співпадає з перевіркою роботи сільського суду інспектором з міста.
У село приїхав ревізор. Явні докази участі судді в нічному ексцесі на чолі, нозі, одязі ним дотепно виправдовуються, впевнено відкидаються, майстерно всі звинувачення він переводить на інших, зокрема на закоханого у дівчину Рупрехта.
Можливо, це підказка до розгадки прокресленої пунктирно теми бісексуальності, яку ведуть дві служниці, одна з яких перевдягнений чоловік, так само, як і головний свідок. Апокаліптичний фальш-фінал тоді, можливо, теж став би більш виправданим, а не просто страшно красивим.
Еквілібр із законом Остап Ступка грає як калейдоскоп десь нами бачених ужимок персонажів з судійско-адвокатської братії «часів Пшонки».
Бенефісна природа вистав для акторів-ювілярів у Театрі ім.І.Франка на найвищому світовому рівні! В давнину такі вистави робили для одного з героїв п’єси і, крім виявлення захоплення талантами бенефіціанта, мали на меті зібрати для нього якомога більше грошей від продажу квитків. Перше точно вдалося. Колеги шанобливо визнавали лідерство Остапа Ступки, а вправність він переконливо довів сам і квіткою центральною у прекрасному акторському букеті став.
Порнограф комедійне у п’єсі, таке близьке до гоголівського, уяскравлює каботійним рефреном із карколомних мізансцен, рапідних хороводів навколо возу, який під величезною лампою з операційної читається як каталка для хворих.
Зовнішня легковажність спектаклю підтримується сценографом та художником по світлу Володимиром Ковальчуком, художником з костюмів — Наталія Рудюк.
А створена ними атмосфера ігралища темних ірраціональних сил, інстинктів, ніби примушує діяти проти власних принципів, навіть проти власної волі поринаючи в пітьму підсвідомого.
Центральний елемент декорацій — куб із нішами, які вихоплюються внутрішнім світлом, з купою драбин аж до оркестрової ями. Виникає асоціація з німецьким замком Вайшвайнштайн та триптихом І. Босха «Віз сіна».
Переклад здійснив любий серцю перекладами шекспірівських «Гамлета» та «Ромео і Джульєтти» Юрій Андрухович. Що ж до конгеніальності його перекладу і Бориса Пастернака переконайтесь самі:
1. «Ага, спіткнувся бач об власні ноги.
На рівному ні зачіпки не знайдеш, а так перечепився.
Бо завжди несемо в собі свій камінь спотикання»
2. «Да вот. И ног довольно, чтоб споткнуться.
Ну, чем бы пол не гладок? Ни горбины.
А я споткнулся. Видно, каждый носит
В себе самом свой камень преткновенья.»
(переклад з німецького Б. Пастернака)
Весела музика і аранжування Олександра Кохановського поступово прищеплює душі усвідомлення трагічної розлаженності буття. Найвеселіші пісні як відомо написані в мінорі.
Зовнішній фінал вистави в якому на одній вісі суд людський — суддівська мантія і її носій виростають у трьохметровий постамент якомусь нунцію та Божий Суд — на авансцені мадонна з глечика наливає молоко дитині, білі птахи надії і чистоти з єдвапових рушників, до моралізаторства стосунку не має, скоріше нашіптує: люди можуть вільно переставляти право і обов’язок, а нрави не забезпечують особистості свободу волевиявлення.
Найбільша увага в цих роздумах про прем’єру приділена за бенефісним принципом ювіляру — Остапу Богдановичу Ступці. Що ж до інших ролей, то кожна з них виліплена з глини найвищого мистецького ґатунку, пройшла випалювання пристрасним талантом як молодих, так і зрілих майстрів.
Новий головний режисер театру Дмитро Богомазов отримав збірну форвардів. Сповідуючи театр ансамблевий, він має нагоду створити театр хоровий з унікально-потужним акторським багатоголоссям. Роль національних театрів, які працюють у найкращих приміщеннях, мають густі трупи, в світовому театральному процесі сьогодні активно дискутується. Мода на камерні вистави на великих сценах минулла. Настав час новацій — час Театру імені І. Франка, який історично розвивається почерговими злетами реформаторів і реформістів, зберігається вмінням лідерів чути і підтримувати один одного і за будь-що не бити горшки...
Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України
НЕСТЕРПНА КРАСА ГРІХА
Це своєрідний бенефіс Остапа Ступки — до 50-річчя артиста. Між іншим, у фон Кляйста теж ювілей — 240-річчя. Ступка грає сільського суддю Адама, що веде розслідування справи про розбитий глек, хоч насправді сам того глека й угробив. І от тепер Адам усіма силами намагається уникнути розплати й зробити винним когось іншого. Легко напрошується висновок: мовляв, ах, яка актуальна п’єса, хоч і написана понад два століття тому, задовго до нашої нинішньої судової реформи.
Одразу скажемо: режисер Роман Мархоліа уникає будь-яких зовнішніх ознак актуальності чи впізнаваності персонажів. Хоча, здавалось би, в українській історії останнього десятиліття можна згадати скільки завгодно одіозних суддів та прокурорів, які аж просяться в прототипи цього вертлявого шахрая Адама. Одначе Остап Ступка в цій ролі ні на кого з них не схожий. Він, чесно кажучи, взагалі схожий більше не на людину, а на якусь іншу химерну істоту. Грим робить обличчя актора таким, як у бридкої мартишки. Й пластика теж мавпяча. До того ж, Адам іноді чіпляє до попереку довжелезного рудого хвоста, втім, не лисячого, бо це було б надто шляхетно, а тхорячого абощо. Ця істота скидає маску й олюднюється ненадовго в самому кінці вистави, коли з’ясовується, що весь цей кошмар Адамові лише наснився...
Власне, все, що ми бачимо на сцені, відбувається за законами сну. Звідси і чудна пластика персонажів, і дивне сусідство речей і людей — якийсь віз, велосипед, живий оркестр і дим електронної сигарети. Тут пісня Анжеліки Савченко (Єва) виникає без причини й нізвідки, але здається дивовижно виправданою, а слова персонажів, навпаки, часто нічого не означають і нічого не пояснюють, і навіть невідомо кому належать (відкриває рота один, а говорить за нього інший). Тут впадає в очі тривожний червоно-чорний з вкрапленням золота. Взагалі ця вистава іноді нестерпно-красива — такою буває дівчина, що демонструє високу моду й мовчки дивиться своїми непроникними прекрасними очима кудись крізь тебе.
Спектакль нікого не повчає і нікого не розвінчує. Він просто констатує, що юридичні забави колись дуже погано закінчуються. Є під кінець цього карнавалу такий епізод: тьма, руїна, дим і хаос, а посеред сцени стоять непорушно мати з маленькою дівчинкою (Марія Моторна і Карина Кондратюк) й без слів вдивляються в зал, і погляд цих двох пар очей ще довго після фіналу не хоче забуватися...
Ще варто додати, що в «Розбитому глеку», окрім уже названих акторів, грає чудова франківська команда: Лесь Задніпровський (радник Вальтер), Олег Стальчук (писар Ліхт), Тетяна Міхіна (Марта Рулль), Дмитро Чернов (Брігітта), Юрій Ребрик (Рупрехт) та інші.
Наступний показ вистави «Розбитий глек» відбудеться 29 листопада.
Іван БАБЕНКО
