«Ніхто не може сказати, скільки курганів розкидано по всьому степу, але вони — невід’ємна частина нашого історичного ландшафту», — сказано Борисом Мозолевським, українським археологом, що подарував світу Скіфську пектораль. Що таке курган, як не спроба обезсмертити померле! Але чому ж ці грандіозні земляні насипи, антропічні творіння давнини, зустрічаються переважно в Степу?
Версії висуваються різні. Одна з них — культурно-екологічна. Кургани — як створені людьми ландшафтні витвори — це спроба внести в одноманітність Степу «елементи дискретності». Не зовсім правильне тлумачення: «перервність». Погодимося з ним. А для чого «переривати простір»?.. Кургани покликані були сакрально впорядкувати степовий хаос. Все. Наскільки це відповідає інтенціям того часу, важко сказати. Але версія — погодьтеся — красива.
Кургани, на думку гуманістичного ландшафтознавця, слід розглядати як похідні з цільових проектів об’єктні геообрази, за своєю сутністю — ідеальні. Геообрази — це уявлення про ландшафти як неодмінну умову земного життя: які вони є, були та будуть. Кургани в степу — це світ геообразів, у яких розкриваються цінності виплеканого в його межах суспільства, як варіант — народженого геопростором Степової України. Останнім часом актуалізується поняття «території» як відображення земних реалій сукупності ландшафтних утворень, і думка про те, що формування ментальних особливостей різних спільнот є сукупний проект «землі-та-людини». Територія-суб’єкт «сакральним імпульсом» самовисуває людські спільноти, нею вигодувані, також сприяє й анігіляції (самознищенню) їх. Кургани, незважаючи на грандіозність задуму, зібгали світогляд людей до раболіпства перед «цією землею»; вони — лише матеріально видимий результат, усвідомлений як необхідність, що закріплює свою присутність.
Що є основою українського степу, запитаєте ви у географа? У рельєфі Степової України, скаже він вам, переважають лесові, порізані ярами і під’ярками, низовини. Місцями геопростір розчленований глибокими балками, т. з. «роздолами» з байраковими лісами включно. Наш степ, продовжить думку український географ, це, по суті, один величезний басейн стоку Дону, Дніпра, Південного Бугу і Дністра. Густа річкова мережа, акцентує він вашу увагу, вже суперечить тезі про смутну одноманітність ландшафтів. Це дає нам підставу зробити висновок, чому саме тут, у вказаних міжріччях, а не у насправді одноманітному євразійському степовому просторі від Поволжя до Байкалу, де кургани височіють одиночними об’єктами, зосереджена основна частина антропічних (створених рукою людини) ландшафтних комплексів стародавнього походження, з певних часів названих КУРГАНАМИ. Тому що сенс не в дискретності (або не лише в ній) геопростору, а... У чому ж полягає «сенс» кургану? З досліджень матеріальної сутності курганів з’ясувалося, що в них (грандіозних споруд щодо обсягу вкладеної праці) закодовані духовні основи життя багатьох спільнот, у тому числі скіфів та інших народів, переважно кочівників. Залишимо поки без уваги курсив у позначеній нами тенденції. Залишимо з метою читацького самоконтролю: наскільки послідовні будуть аргументи. Так от: у колективній свідомості автохтонів, випливає з проведених досліджень, позначається глибока заклопотаність тим, як сприймати свої ж уявлення про будову Всесвіту, як структурується універсум після того, як забере їх смерть. Вони перейнялися думкою (до розслідування приєднується читач), що Зовнішнім (сакрально обумовленим) моментом так званого «переходу» має бути суворо регламентований тафальний (від грецьк.: taphe — поховання) обряд «тяжіння землі до неба», виражений в курганотворенні. Внутрішнім же єством обряду був запозичений від технологій східних деспотій ритуал будівництва пірамід-в-степу, упродовж усього життя простого землероба. Виникає питання: яким чином удалося їх, вільних від народження і протягом усього життя, переконати в раболіпстві? Ідеологам-жерцям довелося неабияк попрацювати — здійснити колосальне «промивання» мізків. Щоденна (тотально впроваджена) праця на будівництві гігантських тафальних комплексів мала на меті матеріалізувати уявлення про виключно божественне походження світу, підсилюючи значення воїнів і акцентуючи роль верховного кшатрія. І звести вайш’я-будівника до рівня покірного раба. Різномасштабні зикурати (ступінчасті піраміди) вкрили «пуп’яночками» причорноморський степ, стираючи колективну пам’ять про трудівника-орача, про людину-особу, образ якої народила САМА ЗЕМЛЯ.
ПІДХІД БОРИСА МОЗОЛЕВСЬКОГО
Археолог мав особливий методологічний підхід, вважали деякі його колеги. Стверджуючи, що право «дане йому зверху», а сам він — «останній скіф на цій землі», тому і знайде «незвичайне, дуже значне, яскраве і соковите, велике-велике...», містичним чином мав рацію, він знайшов Пектораль, а що це таке — не тут розповідати. Курган як складна архітектурна споруда, за Мозолевським, є монолітом, що скріплює горизонтальну та вертикальну осі макрокосмосу, в якому не існувало «верху», і не було «низу», а були лише пересічні площини: життя і смерті. А життя — це матриця на кожен наступний день. І післясмертя є дублікатом життя... кожного дня... Так — і не інакше. Лише дублювання найдрібніших деталей у прийнятій для себе моделі макрокосмосу могло дати скіфам надію, що завтра знову зійде сонце, піде дощ, самки будуть запліднені, а жінки зачнуть дітей. Але не тими думками були охоплені голови тих, що колись мали пряму причетність до цієї землі автохтонів-землеробів! Кургани, що постали живими і наяву в усій своїй грандіозності, замислювалися як матеріалізація ідеологічних догм чужого для місцевого населення світу, прибульцями, яким ненависна культура і традиції автохтонів. «Ідеологічні норми», встановлені чужаками цього геопростору, на думку Мозолевського, і стали причиною занепаду, а потім і повної природної дифузії (розчинення в просторі) «не підживленого соками цієї землі скіфського організму». Подорож до загадкової Скіфії закінчується там, де виявляється максимум сакральності скіфського світу — в кургані як геообразі, якого не прийняли автохтони.
«БРАМА БЕЗСМЕРТЯ»
Цей ідеальний геообраз не дає спокою багатьом дослідникам. Особливо тим, хто з арійським конгломератом зв’язав «інгульську культуру» XVII—XV ст. до н. е., причорноморсько-степову, більше культуру чередників, ніж землеробів. Тоді навіщо цим людям, як би запитували вони себе, що настільки розкрили себе в духовному сенсі, знадобилася така кількість курганів (а також пірамід, кромлехів, зикуратів etc), які вони будували і будували, вкривши ними весь степовий простір? Виявилося, що це — своєрідна, дописьменна література Південно-Східної Європи. І в ній безліч персонажів майбутніх міфів «Ріґведи». І який же основний міф матеріалізований у цих книгах-курганах? Правильно: протиборство добра і зла! Щоб здолати нікчемність людини, щоб милість богів схилити на свій бік, головним героєм арійської спільноти стає жрець, який... у щорічному обряді самоспалення... на вершині кургану... знаходив особисте безсмертя й утверджував вічність, а одноплемінники — прості вайш’ї — покірливо, що зі священним трепетом слухали смертельне шоу, проходили обряд очищення (катарсис), і віра вже ніколи не покидала врятованого: «жрець на жертовній соломі / словожертвою збагатив славу / нехай почує мене земля і небо / що створили мене заради сили блага». Але рятувався народ, а не особистість. Кургани, споруджені в «епоху бронзи», науковці досліджують не одне сторіччя, але лише до кінця XX їм пощастило наблизитися до розуміння, чим вони є насправді. Сутність їх виявилася ємкою і напрочуд актуальною. Той, кому дана вища влада, хто перебуває вгорі ідеократичної піраміди, несе суспільству благо — але тільки тоді, коли сам жертвує собою, і тільки — жертвує собою, і тільки сам, а не хтось інший. З вершин степових причорноморських курганів, де здійснювався ритуал самоспалення, видно когорту Рятівників: Імір і Пуруша, Гандгарва й Матарішван, Зороастр, Будда, Прометей, Масляниця, Адоніс-Даонос, Данко, Христос. Серед сучасних можновладців таких не спостерігається.
УМОВНО ПРИМУСОВА ПРАЦЯ
Саме «праця», а не «результат праці». Процес, а не його підсумок. Який мав на меті знищити в людині особистість — способом, якому немає альтернативи: глобально міфологізуючи довкілля. Спершу ускладнили світогляд, маючи на меті змінити раціональний міф трудівника-землероба (світлі погляди на земні реалії) на складні лабіринти Страху і Трепету в його голові (безпросвітний космос). Навіщо — постає питання?.. А-а... тоді життя людини, нікчемної і раболіпної, буде суворо регламентоване і невсипущо контрольоване. І — як підсумок бездоганної (з погляду «можновладців» і «жерців смотрящих») життєдіяльності — були обіцяні йому «брами безсмертя», за якими — вічність. Ці брами міг відкрити йому лише брахман, істота вищої касти. Людині в земних реаліях, якщо він не цар, не воїн, не жрець, призначалася роль робочого вола — і лише. Воїн-вождь-завойовник, а не орач-виробник, жрець-пропагандист, а не Вчитель-наставник знаково оконтурили горизонти буття, змінивши традиції.
ЧОМУ В ТРИПІЛЬЦІВ НЕ БУЛО КУРГАНІВ?
Керуючись розшифровкою Кифішиним окремих елементів писемності, образним ідеалом щастя для трипільської людини був образ, який семантично позначений поняттям «кула», — родина. Підсічно-вогневе землеробство, основна форма господарювання трипільців, ефективне лише в першій фазі — надалі ґрунти виснажувалися, родючість знижувалася, погіршувалася вся екосистема. Щоб уникнути кризи, трипільці, які були досвідченими землеробами, винайшли спосіб, який і сьогодні розглядають як раціональний, єдино можливий у тих умовах. Вони відкрили для себе часовий цикл, який дозволяв успішно господарювати на землі: кожні — років вони спалювали все довкола (і свої трирівневі будинки-котеджі в багатотисячних селищах) і переходили на нове місце, щоб все «почати спочатку». Доповнимо, з приводу цього і сенс поняття «сакральний». Основне його значення виходить з латин. sacrum: «священний». Доречно розглянути його як похідне від санскритського «cakra»: коло. Тобто «свій» геопростір, умовно окреслений середовищем, яке дає життєзабезпечення і яке бачить око, є «священним». Ритуал спалювання житла не означав «спалювання мостів» — життя продовжувалося: у нових земних реаліях, але зі старим ідейним наповненням. Сенс традицій полягав у тому, що в кожному новому житлі трипільців знову знаходилися атрибути вільних людей — предмети творчості, і на творчість у них вистачало часу, а самі люди залишалися вірні попереднім інтенціям. Вони, засновані на прагненні пізнати себе, своє єство, окреслювали межі свого перебування у світі гармонії родиною. Зайвого часу, щоб будувати нікому в їхньому суспільстві не потрібні земляні нарости, у них не було: все забирала родина.
ІДЕАЛЬНА СУТНІСТЬ ГЕООБРАЗУ
Полягає у тому, що сталася рецепція світоглядних основ. Раціональну, з опорою на потенціал уже усвідомленого Я, свої сили і розум, людину-землероба «змішали із землею» майже у прямому розумінні. Плуг орача перекинув пласт, яким накрилося Минуле, — і померла Особистість. Виліпленим, немов Голем, виявився інший зразок: конгломерат homo divinus contra rationalis — людина духовна, контраверсно розумна, з суперечливим ставленням до знання, а головне — до пізнання цього знання, і разом з тим ірраціональною підсвідомістю, що сповила розум. Загальний висновок такий: кургани — це зворотний бік медалі індоаріїзації, яка відбулася на цих територіях; антропогенізувавши степовий геопростір незрозумілою для автохтонів гігантоманією, нова ідея окреслила риси іншої виразності — але й загадковості теж.
