Російська гібридна війна проти України має кілька вимірів. Агресор атакує не тільки зброєю, а й використовує гуманітарну політику, головним чином державну та історичну пам’ять. Відповідно, дуже важливими є своєчасна реакція і точні акценти. Власне, якими вони мають бути, «День» пише протягом багатьох років, фактично втілюючи гуманітарну політику, якою б мала займатися влада. Ми завжди наголошували, що українська державність має давнє коріння. Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-руське князівство, доба козацької Гетьманщини, Національно-визвольний рух XVIII—XIX стст., Українська революція початку 1917—1921 рр., дисидентство в часи СРСР — все це віхи становлення і боротьби за самостійну Українську державу.
Днями акценти запропонував розставити директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. В ефірі «5 каналу» історик наголосив: «Нам важливо говорити, що Українська держава — це не щось випадкове, що з’явилося в 1991 році. Українська держава — це досить тривалий результат боротьби українців за свою незалежність. І влада має зробити певні кроки для того, щоб заявити про тривалість української державності. Це масштабна інформаційна робота, яку потрібно підсилювати... Це формуватиме спадкоємність нинішньої України до УНР, це окреслюватиме, чим насправді був радянський період. Все частіше в політичному полі лунають ті тези, які давно вже лунають на історичному рівні. Йдеться про радянську окупацію, про встановлення більшовицького, а потім комуністичного окупаційного режиму...». При цьому В’ятрович зазначив, що Акт проголошення незалежності України від 1991 року не потрібно переглядати. Але варто говорити не про проголошення, а про відновлення незалежності України.\
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
В Москві одразу відреагували. «Якщо до цього серйозно ставитися, треба буде повернути пів-України сьогоднішній Росії, а не тільки Крим, тому що і Харків, і Дніпропетровськ, і Донбас до створення Радянського Союзу не були у складі України», — заявив голова Комітету Держдуми у справах СНД, євразійської інтеграції і зв’язків зі співвітчизниками Леонід Калашніков (ria.ru).
У представників російської влади, як завжди, своє — викривлене — трактування історії. Справді, за радянських часів до УРСР приєднали низку територій, зокрема Західну Україну, Бессарабію, Крим.., але російські політики чомусь не беруть до уваги, що всі ці території раніше входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Карпатської України, Української держави Скоропадського (не кажучи вже про більш ранні періоди). Більш того, до цих утворень входила і частина територій сучасної Росії, зокрема Кубань, західні землі Білгородської та Воронезької областей. Тому всі ці твердження росіян, тим більше про Харків, Дніпро чи Донбас, частину якого вони окупували вже в сучасних умовах, не мають підстав.
Проте не всі росіяни однакові. «Визнання всього періоду перебування України в складі СРСР окупацією — дуже важливий, принциповий крок на шляху нинішнього українського націотворення. Нам, росіянам (великоросам), якщо, звичайно, ми не хочемо ідентифікуватися з імперсько-більшовицькою владою, необхідно прийняти і вітати цю позицію — тим більше, що і по відношенню до наших, корінних російських земель червона влада була окупаційною...» — написав у себе у FB Олексій Широпаєв.
Що з приводу цієї теми думають відомі історики, правники, політики?
«ВВАЖАЮ, ЩО ЕЛЕМЕНТИ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ СПРАВДІ ПРИСУТНІ»
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
— Питання, чиєю наступницею є Україна, дуже складне. Але якщо взяти чисто юридично, то ознаки окупації України мають місце. Ми тривалий час шукали документ про утворення СРСР від 1922 року. Його не можна було знайти. Ким він приймався, хто його підписував — все це невідомо. Отже, юридичні моменти про утворення СРСР не були дотримані. Другий момент. Ніяких документів, які були б проголошені та підписані, відповідного змісту не було в міжнародних організаціях. Зокрема їх не було у Лізі Націй. Тобто не були дотримані, в тому числі, й норми міжнародного права. Таким чином, не можна сказати, що утворення СРСР було визнано світовим співтовариством в якихось межах. Якщо взяти все це разом, то ми дійдемо висновку, що немає юридичних підстав для того, щоб можна було засвідчити, що Україна як існуюча тривалий час держава, була легітимно і добровільно долучена до СРСР. Що ж до нинішньої незалежності України, то тут існують всі відповідні документи, які засвідчують правові підстави вважати Україну державою. Вважаю, що елементи окупації України за радянських часів справді присутні.
Звернусь до власного життєвого досвіду. Я ще дитиною пережив кілька окупацій. Перша окупація була здійснена Польщею. Тоді Пілсудський віддав частину українських земель своїм фаворитам. Ми їх називали осадниками. Потім була окупація радянська. Третя окупація — німецька. Четвертий період окупації ми спостерігаємо зараз — це окупація Криму і частини Донбасу. Треба реально дивитись на речі. Якщо приходять чужі війська на нашу землю і встановлюють свої порядки, то це називається окупацією.
Щодо того, чиєю правонаступницею є Україна, це для мене досить складне питання. 1991 року була утворена Українська незалежна держава. Інколи ми читаємо слова деяких істориків, які говорять про відновлення української державності. Виникає одразу питання — відновлення якої держави? До якого періоду апелювати? Якщо копнути глибоко, то виявиться, що наша державна суб’єктність сягає не 25 років чи 100. Тоді починати треба з періоду Київської Русі. Нам доречно докопатись до цієї істини. Але коли ми говоримо про відновлення державності, то тут треба чітко усвідомлювати, про відновлення чого йдеться. Нехай ця держава не була в тих кордонах, як зараз, але у неї була суб’єктність.
«КОЛИ МИ ГОВОРИМО ПРО ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ, ТРЕБА АПЕЛЮВАТИ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ»
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Iнституту історії України НАН України:
— Коли ми говоримо про відновлення державності, треба апелювати до Української Народної Республіки. Радянська квазідержавність не була державністю справжньою, хоча там начебто була Конституція. Але в тій Конституції не відображалась партійна диктатура. Радянська влада була двоступеневою — з одного боку, партійною, а з іншого — радянською. Головну роль тоді відігравала диктатура. Горбачов розірвав зв’язок між партійними комітетами та Радами. Тоді Ради набули суверенності. До того партійні комітети визначали тих, хто має пройти в Ради, хоч зовні відбувалась імітація вільних виборів. Суверенності набув і народ. До того народ набув суверенності після повалення самодержавства, але досить швидко її втратив після Жовтневого перевороту більшовиків у 1917-му і аж до 1989 року, коли відбулись перші вільні вибори. 1990 року відбулись перші вільні вибори до Рад союзних республік. Після цього розпочався розвал Радянського Союзу.
Тут є ще один нюанс. В перші роки радянська влада була цілком окупаційною. Згодом відбулись складні і цікаві процеси, наприклад, українізація, коли Кремль намагався вкорінити свою владу в Україні. Ці процеси почали позбавляти радянську Україну ознак окупаційності. Влада таким чином легалізовувала окупацію. Цілком погоджуюсь з цим терміном. Це вкорінення радянської влади остаточно відбулось на початку 30-х років разом із Голодомором. Визвольний рух тоді припинився, і відновився лише з появою дисидентів. Таким чином, державні структури були націоналізовані, й говорити про окупацію в чистому сенсі тут вже не можна. Якщо ж говорити про Західну Україну, то тут окупаційність проявлялась до 1991 року. Особливістю Західної України є те, що вона все ж таки жила за радянської влади на одне покоління менше, ніж інші регіони України. Це вдалося взнаки і на виборах 1991року, коли українці на Західній Україні фактично сформували у себе антикомуністичну владу.
«70 РОКІВ УРСР — ЦЕ НЕ БЕЗЗМІСТОВНИЙ ВАКУУМ»
Віктор МУСIЯКА, професор Києво-Могилянської академії, народний депутат II і IV скликань:
— В питанні апеляції нашої державності до УНР чи будь-якого іншого історичного періоду маємо більше історично-політичний контекст. Не можна вважати існування УРСР історичною дірою, яка начебто не існує. Так ми можемо зайти в такі нетрі, з яких виходити нам буде дуже складно. 1991-го, коли українці проголосували за свою незалежність, ми стали не на порожню поверхню. Існував тривалий період нашого становлення. 70 років УРСР — це не беззмістовний вакуум. Та ж сама Конституція УРСР була перейменована в Конституцію України з низкою змін. Докорінно були змінені підходи до власності, але треба усвідомлювати, що юридична база залишилась. Коли приймалась Конституція України 1996 року, то керувались положенням попередньої Конституції, в яких говорилося про те, що нову Конституцію і зміни до неї приймає саме Верховна Рада. Таким чином, ми не здійснювали революцію, а виходили з того, що було напрацьовано до того.
Щодо УНР, то тут треба зважати на те, скільки вона проіснувала і як вона утворювалась. Там було багато неоднозначних моментів. З самого початку ті соціалісти, які утворювали УНР, не були за повну самостійність України. У відповідних Універсалах спочатку взагалі йшлося про автономію в рамках Російської імперії, а потім — Російської Федерації. Про самостійність заговорили вже в останньому Універсалі. Тому коли ми апелюємо до цього періоду, то треба зважати ще й на громадську думку. Не думаю, що в українському суспільстві є однозначне ставлення до цього питання. Навіть Венеціанська комісія стверджує, що в юридичному плані треба зважати на радянський період нашої історії.
«СПОЧАТКУ ВАРТО ВІДПОВІСТИ СОБІ Ж САМИМ НА ДЕЯКІ ЗАСАДНИЧІ, БАЗОВІ ЗАПИТАННЯ»
Iгор СЮНДЮКОВ, редактор відділу «Iсторія та «Я» газети «День»:
— Перш ніж приймати чи відкидати проголошення «окупаційними» 1920—1991 роки в історії України, а, відповідно, і визнавати «окупаційним» таке квазідержавне утворення, як УРСР, нам варто відповісти собі ж самим на деякі засадничі, базові запитання:
Ми «беремо в роботу», спрямовуємо в майбутнє усі держави або напівдержавні утворення, що існували на теренах України (Київська Русь, Королівство Руське, Велике Князівство Литовське, Козацьку Гетьманську державу, УНР, Гетьманат Павла Скоропадського, а також УРСР (принципове питання!), використовуючи та черпаючи краще, що було в кожній з названих інституцій, засвоюючи їхній досвід (хай страшний), чи ми пропускаємо в історію лише політично «зручні» сторінки?
Як щодо кордонів? Якщо альтернативою доби окупації будуть кордони УНР, то вони аж ніяк не збігаються з кордонами сучасної Української держави, а є суттєво скромнішими. Повернути цю «різницю» Росії — спадкоємиці імперії?
Якщо вже на те пішло, незрівнянно законнішими є кордони Гетьманату Скоропадського (до речі, Гетьман вживав дійових заходів до включення Криму й Кубані до складу України!). Це питання вкрай складне, делікатне й дражливе. В жодному разі не можна його ігнорувати.
Якщо окупація була, то неминуче були й колаборанти («квіслінги»). Хто ними був? Скрипник, Хвильовий, Юрій Коцюбинський чи ті «активісти», які 1933 року забирали у своїх братів-українців останню їжу, чи Петро Шелест, Максим Рильський, Олександр Довженко, Микола Бажан, які в ті чи інші періоди (іноді тривалі) мусили бути лояльними до влади, бодай зовні? А Микола Амосов, Олег Антонов, Віктор Некрасов, інші визначні росіяни — вони «окупанти»? І головне: чи відбулась би «окупація» без підтримки, як мінімум, частини українського суспільства?
Ось бачте, читачу, які складні, драматичні питання постають (а ми ж коротко торкнулися лише трьох із них). Отже, думаємо, аналізуємо... Продовжуємо дискусію без поспішних висновків.
