Антиканонічне, невидимими комунікаціями пов’язане зі свавільними нуртами авторської екзистенції, малярство Емми Андієвської для багатьох глядачів становить суцільну естетичну загадку. Для узвичаєних розтлумачувати кожен сюжет чи символ смисловий простір її картин може видатися зовсім непідвладним. Шукаючи «зерно правди» у дивакуватому, гротескному світі уяви ні на кого не схожої мисткині та поетки, будь-хто може заблукати незвичними теренами і просити інших подорожніх допомоги повернутись до витоків цього метафоричного шляху.
Такою «нещадною», але й відвертою і є Емма Андієвська — одна з найяскравіших творчих індивідуальностей сучасності. Майстриня за книжки «Міста-валети», «Бездзиґарний час», «Шухлядні краєвиди», «Маратонський біг» і «Щодення: перископи» — номінант на здобуття Шевченківської премії.
Андієвська неподільна в своїх пристрастях, категорична в судженнях, відважна першопроходець стежинами вербальних і візуальних форм, які конфігурують її неповторну вдачу, вона продовжує захоплювати і дивувати, створюючи малярські цикли з небаченою швидкістю. Сама стратегія живописання для Емми є принципово відмінною від методології переважної більшості професійних мистців, які планують, ескізують, довго уточнюють композицію, подекуди «мучаться» з добором формальних засобів для втілення знову-ж-таки наперед осмисленої ідеї. Для Андієвської цей шлях був би суперечливим її внутрішній природі. Малює вона відтоді, відколи пише вірші та оповідання, вперто долаючи стереотипи, найменші вагання щодо якихось «академічних правил» у творчості. Малює вона тоді, коли реактор її екзистенції скеровує назовні велику силу енергії, яку треба конструювати у структуровану поетичну чи малярську форму. Відтак уже багато десятиліть авторський світогляд Емми Андієвської розкривається у двох супутніх вимірах, представляючи її цілісний поетико-філософічний образ.
Кількатисячний (в одиницях картин і малюнків) масив малярської творчості Емми Андієвської доволі складно систематизувати за жанровими чи за формально-виражальними ознаками. Її мистецтво доцільно розглядати в динаміці авторської пристрасті в цілому, коли народжувалися ті чи інші асоціації, вибудовувалися смисли, шукалися нові способи організації думки. Від часу першої індивідуальної виставки у Мюнхені (1956) і наступної у Нью-Йорку (1989) книжки поезій та прози випереджали малярство, натомість саме за цей період народжувалася велика кількість персонажів-алегорій, які «комплектували» середовище суб’єктивованої реальності автора-містифікатора на всій території її творчих досвідів. Наприкінці 1980-х років пропорція малювання настільки зросла, що паралельно з поетичними книжками почали виходити альбоми з «візуальною поезією» Емми Андієвської — саме так можна було кваліфікувати жанрово-тематичну специфіку цих видань.
Про що ці книжки, чим вони важливі для авторки, і як кваліфікувати живописні полотна Емми Андієвської? Для відповіді на ці запитання, знову-ж-таки, потрібно абстрагуватися від звичних підходів до малярських практик інших художників. Мотиваційним чинником для мисткині є не постановка якоїсь професійної задачі, а висловлювання нею іманентного, питомого, властивого для авторської екзистенції, для певного емоційного стану чи ірраціонального «вчування» в метафізику часу чи місця. Поза сумнівом, що світопорядок у художньому просторі Андієвської є похідним від її міфологічного мислення, підживлений особливим поетичним світоглядом, а також гостротою візуалізації невидимого.
Коли задатися метою систематизувати теми і жанри малярських творів Емми Андієвської, опиняєшся перед наступною проблемою: де, коли і як з’явилася вперше базова форма, з якої почали виростати і персонажі, і предмети, і якісь чудернацькі істоти, якими авторка моделює певні міфологічні сюжети? Вигадані образи, зрозуміло, не є ні конкретно-емоційними, ні не декоративними, ні не провокативними. Та й символізм їхній є зовсім іншим від класичного розуміння цього історико-мистецького поняття. «Населення» уявного світу Андієвської є, перш за усе, добрим (дзеркальне відображення ціннісного імперативу авторки). Мисткиня з відтінком гумору «описує» звичний триб свого життя, описує рядові, буденні сцени, гіперболізує другорядні (за ієрархією значень) деталі. У мюнхенському виданні 2001 року In Bild, підготовленому спільно з німецьким фотохудожником Lisa Pfahler-Scharf, Емма демонструє натурні (автопортретні) парафрази з власними картинами, чим підтверджує органічність виплеканого поетичного світу з її особистісним стилем життя, характерологією, самоіронією, бурлеском. Зайво називати всі елементи цього пластичного синтаксису, вправно зрежисерованого і світлом, і кольором. Округлі форми розвивалися у безформенні масиви фігур та голів, з яких визирали «неправильно» розташовані очі, добрі і тужливі. Герметичні динамічні структури, посилені експресивним кольором, стали свого роду «банкетом» малярського темпераменту Андієвської як самодостатньої, відвертої в судженнях і творчих маніфестаціях поетки і мисткині.
Водночас, в іншій групі картин Емма Андієвська змінює структуру метафоричного середовища, передаючи більш ускладнені філософічні смисли. Це, зокрема, помітно на малюнках циклу «Розп’яття» (2014—2015), з доволі несподіваною трактовкою новозавітного сюжету, а також «З 1001-ї ночі» (2008—2010). І все ж, незалежно від тематичного чинника в малярстві, графіці, а також і в килимарстві, до якого теж звертається мисткиня, всюди присутня та ознака магічності, яка є сполучником різних станів її екзистенції, різних рівнів реагування на життя, різних інтонацій радощів і смутку, якими супроводжується життєвий шлях великої українки. За концептуальними ознаками мистецтво Емми Андієвської має віддалені формальні паралелі з абстрактним експресіонізмом, ліричною абстракцією, інформалізмом (Art Informel), але в жодній із цих тенденцій мистецтва другої половини XX століття не може знайтися цієї концентрації поетичної складової, яка є квінтесенцією феномену Андієвської — неповторної, неперевершеної, справжньої в усій сумарності світовідчуттєвої платформи.
