Професор Микола Зеров (1890—1937) був неперевершеним лектором, промовцем, — це дружно відзначають усі мемуаристи. Причому, успіхом користувалися як публічні лекції Зерова, так і його навчальні курси. «В художньому Інституті захоплення слухачів було таке велике, що під час лекцій М. Зерова лекції з інших предметів не могли відбуватися: всі викладачі йшли слухати лекції з української літератури, — згадував один зі слухачів професора. — Щоб не «зривались» інші лекції, вирішили перенести предмет М.Зерова на останні години в розкладі» (С. Кр-в. Мої спогади про Миколу Зерова //Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — С.67—68). Характерне свідчення, чи не так?
Цікаво: а якими були чинники такої шаленої популярності?
• По-перше, блискуче володіння матеріалом. Викладач Зеров був ученим-першопрохідцем: він читав курс історії української літератури, якого ще кілька років тому в програмах вищих навчальних закладів просто й бути не могло. Тож Миколі Костьовичу випало бути серед Колумбів, які відкривали досі не знаний студентством материк. Він уже не раз апробував своє бачення історії рідного письменства, виступаючи на курсах українознавства в різних містах і містечках України, викладаючи в Баришівці, пишучи статті й рецензії. Щоб уявити зміст того, що студенти чули безпосередньо в аудиторіях, варто перечитати хоч би працю професора Зерова «Нове українське письменство» (1924 р.), концепція якої шліфувалася у лекційних викладах.
• По-друге, своїми лекціями Микола Зеров зачіпав національно-патріотичну струну в душах слухачів. Ясна річ, «не переходячи навіть на публіцистичний тон»: «Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живої і безконечної любови до України, і це почуття викликало у вашім серці відповідне співзвучання. Ви, у кого національний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, віднаходили себе. Лекції Миколи Костьовича розкривали розумові і серцю його слухачів, хто вони і чиї вони діти. Блудний син повертався до своєї матері — знедоленої України, а син малосвідомий діставав могутні і шляхетні національні стимули на все своє життя» (Вакуленко Л. Зустріч з М. Зеровим //Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — С.46).
Лекції Зерова пробуджували гордість за своє, українське; українська література поставала в його інтерпретації як самобутня частка світового письменства. «Микола Костьович ніколи не розглядав історико-літературний процес вузько, лише в аспекті української дійсности, а завжди брав його як частину інтегрального мистецького думання людства, — розповідав колишній студент Зерова Григорій Костюк, автор унікальних спогадів «Зустрічі і прощання». — Кожне українське літературно-мистецьке явище він розглядав у порівнянні з подібними явищами інших народів. Цим він найпереконливіше показував наше справжнє місце в сім’ї народів світу». І додавав: «Ми відразу відчули в цьому (у чесному, повному, широкому висвітленні історії письменства. — В. П.) велику мобілізуючу національну правду і, коли хочете, гордість» (Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Книга перша. — Едмонтон, 1987. — С.109).
• По-третє, рівень, якість, манера зеровських викладів були цілковитою альтернативою загумінковості й провінційної муругості. Студенти бачили перед собою блискучого ерудита, чудово обізнаного з античною, російською і західними літературами, з малярством, архітектурою...
До всього, Зеров мав рідкісну пам’ять, знав кілька мов, умів розповідати захоплено й цікаво, — псевдоакадемічна сухість була йому глибоко чужа. «Лекція подобала на суцільний натхненний потік, — згадувала Марія Лещинська. — Він любив пересипати свою мову дотепами і прислів’ями, зокрема латинськими і грецькими, часом уживав у викладі тієї чи іншої західної мови. Маючи феноменальну пам’ять, він декламував, немов держачи перед собою розгорнену книгу, величезні уступи з «Енеїди». Говорячи, він інколи примружував очі, а найчастіше дивився на свою авдиторію широко розкритими очима, заворожуючи її і цим своїм поглядом. Півторагодинна лекція збігала непомітно, час і простір зникали, і після лекції студенти прокидалися ніби після солодкого, хвилюючого сну...» (Лещинська М. Колега і вчитель //Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — С.29—30).
Це свідчення ще й тим цікаве, що воно не залишає сумнівів: Зеров був артистичним викладачем, який володів мистецтвом сугестивного впливу на аудиторію! Його усне слово випромінювало магічну силу навіювання, зачаровувало, а таке буває тоді, коли й сам промовець глибоко, пристрасно переймається тим, що він говорить іншим. Відомо: щоб запалити когось, треба самому горіти. Зеровський випадок саме такий: йому добре відомий був стан високого натхнення. Але річ у тім, що й ті, хто його слухав, самі того не усвідомлюючи, мимоволі підзаряджали свого лектора! Своєю увагою, співдуманням і співпереживанням, затамованим подихом, відчуттям «солодкого, хвилюючого сну» під час цього дивовижного «сеансу» професорського чаклування...
Так актора в театрі підзаряджає глядацький зал.
І ще одне характерне свідчення: «Лекції Миколи Костьовича /.../ лишили в мене і в більшості слухачів враження таке глибоке, яскраве і шляхетне, що їх просто не можна забути. Навіть ті студенти, що недолюблювали його, були згідні з ним, що він посідає спеціальний дар захоплювати слухача, поривати його за собою. Під час його лекцій іноді здавалося, що авдиторія порожня: всі сиділи, затаївши віддих, скуті чарами (! — В. П.),що спливали з його слів. /.../ Все його єство випромінювало якусь притягальну силу» (Михайлюк К. Те, що не забувається //Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — С.74).
Ну, чим не «сеанс» професорської магії!?
Софія Федорівна, дружина Миколи Костьовича, згадувала: «Зеров готувався до кожної лекції, готувався дуже старанно, завжди брався до нового матеріалу, над яким часто сидів допізна вночі, опрацьовував кожну тему ретельно й глибоко. До того ж, читав він свої курси з запалом і захоплював своїх слухачів (курсив мій. — В. П.).
Він був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом (а часом і Шехерезадою! — В. П.). Часто студенти зустрічали й проводжали його аплодисментами, що, очевидячки, подобалося Миколі Костьовичу, і він приходив додому в гарному, піднесеному настрої» (Зерова С. Спогади про Миколу Зерова // Родинне вогнище Зерових. — К., 2004. — С.121).
Піднесений настрій — супутник успіху, наслідок контакту, що відбувся між пасіонарним викладачем і налаштованими на відповідну інтелектуальну й емоційну хвилю студентами.
• По-четверте, Зеров був іронічною людиною, і та його іронічність також булла частиною лекторського стилю професора. Про зеровські дотепи згадувала, звісно, не тільки Марія Лещинська. «Веселість та дотепність» Миколи Костьовича відзначала Г. Завадович, додаючи: «Іноді він з сарказмом висловлювався про деяких тогочасних літераторів» (Завадович Г. Моє знайомство з М.К. Зеровим // Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. — С.58).
Чи могло подобатися таке самим «тогочасним літераторам», то вже річ інша...
• По-п’яте, варто сказати й про органічний демократизм професора Зерова. Він із повагою ставився до будь-якої аудиторії. Міг без якоїсь спеціальної підготовки, імпровізовано виступити перед військовими на запропоновану ними тему, і мати цілковитий успіх. Зеров «просто мав здібність відразу розуміти, хто його слухає, — пояснювала Софія Федорівна. — Він завжди це враховував, а тому й контакт з аудиторією налагоджував дуже швидко й непомильно, не догоджаючи при цьому ані невігластву, ані політичним тенденціям, але непомітно вперто підносячи своїх слухачів до належного рівня. Можливо, якраз за це його не лише поважали, але й щиро любили».
Красномовство Зерова оцінили навіть баришівські чинбарі, віддячивши йому новими черевиками за цікаві лекції, що їх вони залюбки слухали в клубі імені Карла Маркса! Софія Зерова згадувала також, як знайомий лікар у Моршині через багато років розповідав про свої враження від лекції Миколи Костьовича, присвяченій французькій революції (чув її колись у Баришівці): «Цієї лекції забути неможливо, я запам’ятав її на все життя».
Монологи Зерова підносили слухачів у їхніх власних очах («поривали за собою», кажучи словами К. Михайлюка). Вони апелювали до кращого в людині, додавали їй віри в себе, спонукали до пізнання і творчості.
Цікавою деталлю доповнив портрет Зерова-лектора Г. Костюк: «Дуже цінними додатками до лекцій Миколи Костьовича були його кілька хвилинні вільні розмови з нами перед кожною лекцією. Не знаю, чи це було в нього навмисне, чи з внутрішньої потреби. Але це творило надзвичайно близький контакт його з авдиторією й формувало почуття єдиної дружньої родини». Йшлося у тих розмовах професора зі студентами про літературні новини. Молодь цікавилася думкою Зерова про нових поетів, про щойно опубліковані твори, — він охоче розповідав їм про М. Хвильового, О. Бургардта, В. Мисика, час од часу виймаючи зі своєї бездонної течки аркуші, на яких записував вірші, що йому сподобалися...
Ті «передлекційні діалоги» прилучали студентів до «таємниць» літературного життя, інтимізували його...
• По-шосте, — хоча це, власне, мав би бути пункт №1 — аудиторія не могла не відчувати рідкісний чар особистості Миколи Костьовича Зерова, всієї суми його людських якостей. Шевченкознавець Павло Зайцев називав Зерова «живим сріблом», — і мав він на увазі, звісно, не тільки холеричну рухливість та реактивність свого молодшого колеги: йшлося про світло особистості, про незвичайну життєрадісність, що її випромінював Зеров.
Послухаймо Зайцева: «... «Живе срібло!» — сказав я, дивлячись йому в очі. Я любувався ним — блиском його очей, його милим усміхом, його занедбаним зовнішнім виглядом: він мав подерті кишені, а коли усміхався, показував вищерблені зуби, — і це до нього так пасувало. Серед киян я не зустрічав таких життєрадісних людей. Він був молодший за мене eruditissimus, але його ерудиція просто лякала: він знав усе — я не знаю, чого він не знав... Ми почали зустрічатися щодня. Були то чудові часи (йдеться про 1917—1918 роки. — В. П.). Життя кипіло. Коли ставалася якась радісна національна подія, Зеров біг мені назустріч — і кричав: «Ukraina da fare!». Він був надзвичайно скромною людиною... В його великій теці (він з нею не розставався) було повно зшитків з чудовими поезіями, пародіями й епіграмами. Не раз увечері, коли верталися ми з якихось зборів (а тоді щодня були якісь збори), він спинявся під електричним ліхтарем і, витягнувши якусь епіграму або пародію, що відносилася до особи, про яку ми перед тим розмовляли, починав деклямувати; ми, забувши про обстанову, в якій це діється, іноді до ранку (коли це було літом) перечитували його чудові поетичні твори. Я не давав йому спокою й домагався, щоб він їх друкував. Він волів критикувати інших, а на свою філігранову творчість дивився як на вправи...» (Спогад П. Зайцева вміщено в кн.: Цівчинська А. Незабутнє, немеркнуче...(повість-спогад про Миколу Зерова). — Нью-Йорк, 1962. — С.10).
Сказаного, гадаю, достатньо, щоб уявити, яким незвичайним професором був Микола Костьович Зеров...