Утверджуючись, карально-репресивний апарат комуністичної влади провадив невпинну боротьбу з різноманітними «контрреволюційними елементами» — селянами, духівництвом, військовими, лікарями, юристами, науковцями та митцями, яких звинувачували у «шкідництві», «шпигунстві» й «буржуазному націоналізмі». Масштаби «чисток», особливо в 1930-х роках, були такими, що ввійшли в історію під назвою Великий терор. Серед мільйонів тих, хто потрапив під його маховик, був і видатний український поет-неокласик Микола Зеров, якого безпідставно засудили за «керівництво терористичною організацією» та відправили в заслання на Соловки. Але навіть за складних і суворих умов він, людина блискучої культури й ерудиції, продовжував творчо працювати, потайки перекладаючи вірші Байрона, Лонгфелло, Пушкіна, Вергілія та Овідія. За офіційною версією, лідер неокласиків помер 1937 року в табірній лікарні, хоч, як з’ясувалося пізніше, Миколу Костьовича — і понад тисячу інших в’язнів — розстріляли в урочищі Сандармох «на честь 20-річчя Великого Жовтня».
Чому відбулися ці масові репресії та до яких наслідків вони призвели згодом, намагалися збагнути й автори документальної стрічки «Микола Зеров» (2011), знятої Полтавською обласною державною телерадіокомпанією «Лтава» за сценарієм завідувача кафедри зарубіжної літератури Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, доктора філологічних наук, професора Ольги НІКОЛЕНКО.
— Ольго Миколаївно, що привело вас до осмислення теми знищення української інтелігенції в 1930-х роках?
— У житті кожної людини є переломні моменти. Для мене такою подією стала подорож на архіпелаг Соловецьких островів, де загинуло багато талановитих представників різних народів, зокрема український поет, перекладач і літературознавець, професор Микола Зеров. Я вже двадцять років вивчаю творчість цього митця, проте на певному етапі зрозуміла, що неможливо повною мірою осягнути те, що він зробив, і те, що зробили з ним, не пройшовши останнім шляхом Зерова, який привів його на Соловки, а далі — в урочище Сандармох. Шукаючи в Санкт-Петербурзі пересильну тюрму, де утримували тих, хто відбував на заслання, їдучи в Кемь, де людей сотнями вантажили на пароплав, дивлячись на бані Соловецького монастиря, я щоразу думала: як мало ми ще знаємо свою історію і як багато нам треба зробити, щоб з’єднався ланцюг порушених зв’язків між минулим і сучасним. Власне, це й спонукало мене і творчу групу телерадіокомпанії «Лтава» зняти перший документальний фільм із циклу «Соловецькі в’язні з України». Тим більше, що в нас із режисерами-постановниками Наталією Іванченко та Дмитром Старіковим уже є позитивний досвід співпраці над картиною «Дороги Гоголя» (2009).
«СОЛОВЕЦЬКИЙ ТАБІР СТАВ ТИМ МІСЦЕМ, ДЕ ПОСТУПОВО ВІДПРАЦЬОВУВАЛИ ТЕОРІЮ І ПРАКТИКУ ТЕРОРУ, ПОШИРЕНОГО ЗГОДОМ НА ВСЮ КРАЇНУ»
— Як відбувалася робота над стрічкою «Микола Зеров»?
— Крім того, що ми виїздили на зйомки безпосередньо на Соловки й до урочища Сандармох, до створення фільму також залучили документальні кадри 1920 — 1930-х років із Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. Пшеничного, матеріали Державної наукової архівної бібліотеки, архіви Служби безпеки України, спогади Миколи Зерова, його листи до дружини Софії та мемуари сучасників митця. Під час створення стрічки нам допомагали не лише працівники телерадіокомпанії «Лтава», а й актори Полтавського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Гоголя — Богдан Чернявський, Людмила Тимофеєва, Сергій Козир та Олег Шеремет, завдяки яким сценарний текст зазвучав більш художньо й емоційно. Слова від автора читав заслужений артист України Віталій Кашперський.
Ми мусили знайти власний шлях осмислення цієї складної теми. Режисери Наталія Іванченко і Дмитро Старіков уже давно працюють у цьому напрямку, наслідуючи досвід корифеїв українського художнього кінематографу, зокрема Олександра Довженка. Тому всі події у фільмі «Соловецькі в’язні з України» подані крізь емоційне сприйняття сучасної людини, котра відкриває в собі та історії країни щось давно забуте і втрачене. Це ніби повернення до самого себе, до свого втраченого українського єства.
— Що найбільше вразило знімальну групу під час поїздки на Соловки і в Сандармох? Наскільки після того змінилося ваше розуміння соловецької проблематики?
— Побувавши в колишніх таборах і на місцях масових розстрілів, ми стали глибше усвідомлювати масштаби злочинів комунізму, хоча Соловки зажили недоброї слави ще задовго до приходу туди малограмотних «почесних чекістів», наприклад капітана Матвєєва, який особисто стріляв у потилиці «контрреволюціонерів». У Соловків узагалі дуже цікава і суперечлива історія, адже минали часи, змінювалися уряди, а вони залишалися місцем не тільки палких молитов, а й людських страждань. Від часів Івана Грозного на території Соловецького монастиря діяла одна з найстаріших у Росії в’язниць. Туди відправляли тих, хто становив небезпеку для держави не лише своїми вчинками, а й самим мисленням. За царату соловецьких в’язнів тримали в казематах терміном від двадцяти до сорока років. Для них побудували спеціальні камери, які охороняли самі ж ченці.
Після приходу до влади більшовиків Соловецький табір став тим місцем, де поступово відпрацьовували теорію і практику терору, поширеного згодом на всю країну. Дуже характерною є навіть сама абревіатура виправного закладу, особливо в російськомовній версії: СЛОН («Соловецкий лагерь особого назначения»), а пізніше — СТОН («Соловецкая тюрьма особого назначения»). Там установлювалися норми харчування ув’язнених, можливості використання колективної праці, способи катувань, масових розстрілів та поховання трупів. Охоронці, які пройшли «школу» на Соловках, потім ставали очільниками табірних управлінь по всьому Радянському Союзу.
Фактично на Соловецьких островах було створено тоталітарну модель держави: там був свій Кремль, роти ув’язнених за класовими ознаками, армія охоронців, суд, в’язниця і розвинута матеріальна база, що дісталася від монастиря. Там друкували гроші, виходили газети й журнали, були навіть театри і наукове товариство, яке вивчало природу й пам’ятки історії на території табору, проте все це слугувало ширмою для величезної каральної машини, що набирала обертів по всій країні. Формування табірної системи завершилося в 1929 — 1930-х роках масовою загибеллю ув’язнених «від тяжких умов життя», як писали охоронці в актах про смерть. Потім вони й самі опинилися серед в’язнів.
Під тиском «залізної руки», якою більшовики «заганяли людство до щастя», в Соловецьких таборах скінчилося життя майже мільйона людей. Так, це лише частина жертв радянського режиму, але то був цвіт нації, інтелектуальна і духовна еліта. Кожен із тих, хто опинився на Соловках, ніс знання, культуру, ідеї, вільне мислення. Далекі від політики, вони самим своїм існуванням, служінням мистецтву, а не комуністичній ідеології кидали виклик чинній системі. Вони не мали іншої зброї, ніж Слово, за нього вони й потрапили в далекий північний край, однак саме Слово і давало їм сили жити й, образно кажучи, вберегло їх від небуття.
— Який резонанс викликав цей фільм із циклу «Соловецькі в’язні з України»?
— У грудні 2011 року стрічку «Микола Зеров» представили на VII Міжнародному фестивалі екранних мистецтв «Дніпро-Cinema» імені Данила Сахненка в Дніпропетровську, де вона посіла перше місце в номінації «Професійне кіно». Побачили фільм і київські глядачі, показ відбувся в Будинку кіно, після чого з’явилося кілька схвальних рецензій у пресі. Зрозуміло, що нашу роботу час від часу транслює в ефірі її безпосередній виробник — телерадіокомпанія «Лтава». Також цю стрічку ми демонструємо для студентів факультету філології та журналістики Полтавського національного педуніверситету, котрі вивчають творчість поетів-неокласиків і, сподіваюся, завдяки документальному прочитанню краще зрозуміють перипетії їхнього життя. Ми, ті, хто створював фільм про Зерова, стали після нього іншими. Маю надію, що й іншими стануть діти й молодь, які досі майже нічого не чули про Соловки та Сандармох і навіть не знають, де їх можна знайти на карті. Саме тому ми хочемо, щоб нетлінний попіл, який нам удалося відчути в тих страшних місцях, відчуло і сьогоднішнє молоде покоління, і всі, хто живе в Україні, — для того, щоб ми не загубили себе.
Це місце повинно стати символом спокути й відродження нашої національної пам’яті. Хоча Соловки й Сандармох розташовані далеко від України, але, переконана, туди мають їхати українці, щоб низько вклонитися тим, хто працював заради України й загинув за те, щоб у нас була національна культура і мова.
— Яким чином, на вашу думку, можна подолати спадщину тоталітаризму в сучасній Україні й відновити перерваний культурний зв’язок поколінь? Якою має бути ефективна антитоталітарна програма?
— У цій справі дуже важливим є поширення історичних знань, культурних здобутків представників українського Розстріляного Відродження. Як писав Микола Зеров: «У наших літературних обставинах усе ще мало справжньої культури. Мало знань, мало освіти. Ми повинні засвоїти найвищу культуру в її основах, бо без розуміння основи ми лишимося «вічними учнями», які ніколи не зможуть зрівнятися з учителями». Зеров і всі ті українські митці, які опинилися на Соловках, є нашою основою. Без знання цієї основи ми не зможемо побудувати вільне суспільство. Нам потрібна національна програма підтримки таких суспільно важливих проектів, спеціальні кошти, які виділялися б у тому числі й на фільми, що сприятимуть відродженню національної пам’яті й формуванню патріотизму в молоді. Інакше ми перетворимо наших дітей на манкуртів, а суспільство — на руїну.
