Один із найяскравіших представників сучасної драматургії, Максим Курочкін, сьогодні живе і працює у Києві. Після п’єси «Кухня» (дуже цікавої авторської варіації «Пісні про Нібелунгів»), яку поставило «Театральне товариство 814», він «прокинувся знаменитим». Успішна кар’єра — в анамнезі. Але ця людина ні в слові, ні в ділі, судячи з усього, не шукає легких шляхів. Приклад тому — нещодавня прем’єра в Києві його нової п’єси «Рюссяфобія».
Його пошуки в сучасному театрі, певна «вербальна кулінарія», нагадують мені фахові пошуки шеф-кухаря, володаря Мішленівської зірки — кількість інгредієнтів, їх поєднання, смак, колір, презентація.
Тому так цікава надана ним можливість — завітати до його творчої кухні.
ЧАС ЗМІН
— Максиме, приймаючи рішення про якісь зміни, людина інколи довго до цього йде, але потім усе відбувається миттєво. Різко змінюється життя. Ви — киянин, але в Москві вчилися та жили досить довго. І раптом, вельми непогано розмістившись у цьому просторі, повертаєтеся в Україну. Як прийшли до такого рішення? І наскільки це вплинуло на ваше творче життя?
— Мене лякає і непокоїть, що мене зараз часто це запитують, тому що тут є деякий потенціал «смачного», а я не хочу, щоб доля допомагала моїм текстам або п’єсам. Це було доволі автоматичне рішення. З моменту, коли загинула перша людина на Майдані, почалися інші рахунки з центром того світу, який закликав убивати людей на вулицях мого міста. Змінився мій Київ, і змінився простір, у якому я перебуваю. Через родинні обставини доволі довго себе «випилював» із Москви, це не було миттєвою операцією, але вектор став цілком зрозумілим. Мій вибір копійчаний у порівнянні з тими виборами, які роблять люди тут. Я змінив місце, де можу працювати в професії на інше місце, яке, до того ж, люблю.
Сподіваюся, що у стратегічному сенсі вплив позитивний, тому що в Києві я відновлююся. Чотири останні роки для мене були не найкращі в плані п’єс (не хочу виголошувати слово — творчості). За психотипом я — людина, що повільно міркує, людина гальмування, нешвидкої реакції. Повинні пройти роки, перш ніж зможу говорити про це з тією силою, з якою хотів би.
ПОШУКИ РЕЦЕПТІВ
— До літератора осмислення того, що відбувається, приходить згодом, потрібно подивитися ніби зверху, коли все вже відхворіло. А драматургія ще повільніше освоює простір.
— По-різному. Все залежить від людей. Хороші українські драматурги реагували швидко, і події останніх років уже віддзеркалилися у драматургії. Дуже в багатьох випадках це сильно. Безумовно, є п’єси спекулятивні, але це не погано, це частина процесу. Тому що навіть серед спекулятивних п’єс є сильні та важливі тексти.
— Колись Віктор Розов казав, що драматургії не притаманна національна належність.
— Старий конформіст Розов казав багато різного, на щастя, ми не зобов’язані діяти за його рецептами. Він був розумною людиною. Кілька разів випало слухати його лекції, це був не втрачений час і, безумовно, він був мудрим для свого часу. Але я не хотів би бути провідником етичних ідей пана Розова.
ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО СЕБЕ
— П’єса, яка була представлена кілька днів тому на Сцені 6 «Рюссяфобія», звичайно, особистісна настільки, наскільки дозволяє творчий ексгібіціонізм, але ви самі згадуєте, що там є деякий драматургічний провал. На мій погляд, саме тому що всередині дуже болить і що не до кінця осмислено все, що відбувається. Але вона на мене справила враження. А для вас розмова на цю тему і, головне, певний висновок, що згодом ми інакше ставитимемося до того, що відбувається, — сценічна гра чи особистісне переконання?
— Не думаю, що інакше ставитимуся до того, що відбувається. Я лише зможу винайти мову для опису та точного вираження. Зможу прорватися крізь німоту, шок і автоматичні слова до слів точніших і особистих. Я і зараз можу використовувати сильні запозичені слова, але вони будуть із загального набору. Не дуже хочеться це робити. Знаючи себе, не думаю, що щось дуже зміниться в моїй реакції на подію. Ось що зміниться — зможу про це написати більш фахово, з іронією та великою драматургічною досконалістю.
— Для мене вкрай важлива реакція на цю п’єсу європейського глядача. Яка вона, на ваш погляд?
— Мені, безумовно, важливіша реакція київського глядача. Реакція європейського глядача різна, досить полярна. Тому що тут було поєднання декількох тенденцій. П’єса використовує тему фінської війни — як носія наших українських сенсів. І для фінів це некомфортно. Тобто простодушні журналісти виголошували фразу: що ми нового дізналися про фінську війну? Мені здається, що цей елемент простодушності сповна законний. У п’єсі, справді, немає жодної приголомшливої нової історії для фінів. Ми свідомо вибирали людей не із сенсаційної сфери діяльності. Простих людей. Це був мій вибір. Тому що живу життям обивателя та продовжую ним жити замість того, щоб діяти сильніше. Вивчав негероїчні життя негероїчних людей, які навіть не мають статусу жертв. Тому що жертва — це дуже яскраво, драматургічно. Ми миттєво підключаємося і не можемо протистояти історії жертви. А мене цікавила норма, яка не є драматургічно виграшним матеріалом. Усі недоліки п’єси закладені автором свідомо.
— Для мене як для людини, що все життя живе між двома містами (Києвом і Москвою), вибір кілька років тому був однозначним. Те громадянство, яке все життя було поряд зі мною, м’яко кажучи, не просто розірване, його не стало. Залишились одиничні екземпляри. Це було одним із найбільших потрясінь і розчарувань у моєму житті. Щодо вашого рішення так само було? Що це таке? Ці люди хворі на конформізм, раболіпство? Чи неймовірно за себе бояться? Я розумію, що повернення до колишніх стосунків бути не може. Ви можете це пояснити?
— Ні, не можу. Відчуваю, тут треба обмовитися, все-таки коло акторів, драматургів, режисерів, які об’єдналися довкола нової драми, — це, напевно, з нашої позиції — найкращі люди. Я правильно вибирав цих людей. Але проблема в іншому — люди, які в базових речах розуміють, що відбувається і називають речі своїми іменами, виступають проти війни, Путіна. Але навіть вони не можуть зрозуміти, якими очима дивимося на їх слова про любов людей, що відмовляють Україні (українцям) у праві на існування. Все одно це єдиний простір для них. Не хочеться узагальнювати, всі випадки окремі. Кращим людям там важко. У нас є надія, умовна надія або тінь надії, або — упевненість. Але в будь-якому разі ми в грі, тому що вектор змін усе-таки досить визначений. А яка надія у них? Незрозуміло! Постійно про це думаю, як так сталося. І для мене Театр.doc — це інша планета, він не підвів і до цих пір дає сцену українцям. Він живий, хоча його намагаються знищити. Зараз фіни поїхали показувати цю п’єсу московській публіці. Вистави пройдуть на сцені Театру.doc.
ТЕАТРАЛЬНЕ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ
— Український театр сам по собі, при смисловій різноманітності, був досить закостенілим завжди. Сьогодні, на мій погляд, щось зрушилося, з’явилися дуже цікаві люди (Наталія Ворожбит, наприклад), а школа українського театру практично не змінилася. Тому якісь речі технічно складно втілювати на сцені. Які ви як драматург і людина театру в усіх сенсах бачите перспективи розвитку?
— Рано чи пізно, чи буде це з нашою участю чи без, виникне певна система освіти, заснована на інших принципах, де драматурги-режисери-актори-критики якийсь певний період учитимуться та працюватимуть разом. І розділення, що послаблює, на театральні фахи буде до якоїсь міри подолано. Ми зможемо тренувати акторів на сучасних п’єсах, сенсах, спонукуватимемо їх бути авторами текстів. Важливо зрозуміти, як це працює, коли кожен може бути кожним. При цьому буде дуже чітко витримуватися принцип довіри авторові. Тому що сьогодні я автор, завтра — ти. Ми міняємося ролями, але у кожного твору є автор, голос якого має бути не спотворений, а донесений у досить вузькому секторі допустимих інтерпретацій. Варвара Фаер — автор вистави «Рюссяфобія». Коли пишу, то уявляю на сцені це по-іншому. А вона робить це по-своєму, якісь сенси відпадають, якісь, навпаки, розцвітають. Але це все перебуває в рамках допустимого, принципові коди п’єси не спотворюються. Вона, як людина просочена філософією нової драми, дуже пильна до слова. Я за театр слова, більш того, за швидкий театр, я проти довгих застільних періодів розбору. Театр повинен створюватися вже готовими людьми. Що таке акторська освіта? Людина готується миттєво аналізувати текст. Миттєвий аналіз і миттєве розуміння — для мене це головна якість у актора. Він повинен змінитися та відповідати цьому тексту. Це те диво, запит на яке я постійно посилаю небові й театру.
— У мене таке враження сьогодні, що навіть у людей, готових до змін, настав (я не беру за основу обивательське сприйняття) період розчарування. Причому, це розчарування тим страшніше, що засноване на крові. Як ви думаєте, до чого можемо прийти?
— Розчарування — майже неминучий етап будь-якої революційної зміни. Розумію, будь-які уряди не відповідають нашим запитам. Щоб запобігти крові, потрібно бути генієм, особливо коли така виразна воля тих, що розв’язали цю війну. Ця воля існує не в Україні. Українці звикли не вбивати, від цієї звички насилу відмовляються. Мені так здається. Це все болісні питання, про які розмовлятимемо нескінченно. Просто запит на кров усе-таки виходив не з наших пагорбів.
— Пам’ятаєте, Надія, героїня мого улюбленого Олександра Володіна, казала: все погано в моєму житті, а мені хочеться грати веселу, радісну, щасливу. Про що зараз думаєте? Що в столі, на столі, в думках? Чим хотілося б поділитися і чим думаєте розворушити глядача?
— Не ухилятимуся, не дам чесної відповіді. Але можу сказати, що до мене повертаються іронічні механізми опису того жаху, який відчуваю, і того щастя, яке я відчуваю. Київ діє як реанімація. Хочеться повернутися до себе та пограти на спортивному майданчику історичних міфів. Але шукаю і способи описувати нинішній момент. Хоча, якби ми не потрапили в історичний час, із великим задоволенням досліджував би сім’ю як парадоксальну та дивовижну іграшку людства.
