У лютому 1952 року український політемігрант Григорій Костюк, колишній випускник Київського інституту народної освіти, влаштувався на посаду співробітника Дослідної програми для вивчення СРСР при Колумбійському університеті (США) і почав працювати над темою «Сталінська політика в Україні у добу колективізації і терору». Для того, щоб збагнути страшну логіку комуністичного тоталітаризму, вченому довелося проаналізувати величезну кількість джерел, передусім — офіційну періодику УРСР та СРСР і вміщені в ній партійні документи. Проте знадобився і особистий досвід «самовидця», який на власному гіркому досвіді звідав, що таке радянська деспотія.
1954 р. працю було завершено. Одна з її частин — «Падіння Постишева» — вийшла окремим нарисом того ж року в США, а на початку 1960 року повнийангломовний текст дослідження під назвою «Stalinist Rule in the Ukraine: A Studyof the Decade of Mass Terror (1929—1939)» з’явився друком одразу в трьох видавництвах — у Нью-Йорку, Лондоні й Мюнхені. Українське ж видання («Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки)») змогло побачити світ лише в 1995 р. (Київ, видавництво «Смолоскип»).
То була новаторська, надзвичайно актуальна праця, адже американських «совєтологів» цікавили хіба що гучні московські процеси 1936—1938 років, тоді як трагедія України залишалася осторонь їхніх інтересів. Костюк же пропонував подивитися на ці трагічні події крізь українську призму, проаналізувавши ті процеси, що відбувалися в Україні напередодні подій у Москві.
Більшовицькі теорії та практики, що завершилися колосальними злочинами сталінізму, Г.Костюк розглядав, маючи перед очима півстолітню історичну дистанцію, — від 1903 року аж до початку 1950-х. Центральна проблема, що її він досліджував, — більшовизм і національне питання.
Костюків аналіз неспростовно свідчив, що гасло про право націй на самовизначення більшовики на чолі з Леніним використовували лише як тактичний інструмент, залишаючись насправді централістами-великодержавниками, прихильниками червоної імперії. Сам Ленін не особливо й приховував, що для його партії право націй на самовизначення (деклароване ще Лондонським конгресом ІІ Інтернаціоналу в 1896 р.) — не більше, ніж просто право; воно зовсім не обов’язково має бути втілене в життя, адже для справи соціалізму й міжнародної солідарності пролетаріату великі держави — краще, ніж малі. І не варто боятися слів, пояснював він у 1913 р. С.Шаумяну; ми, більшовики, маємо подбати, щоб націям не хотілося реалізувати це право...
Розкриваючи казуїстичну сутність більшовицького підходу до права націй на самовизначення, Г.Костюк слушно зауважував: «Імперська свідомість, що розвивалася і міцніла століттями, була вже другою душею інтелігентного росіянина». Після цієї констатації залишалося зробити висновок, щовеликодержавний централізм більшовиків — то лише історичний різновид російської імперськості, зіпертої на довготривалу традицію і замаскованої цього разу під пролетарський інтернаціоналізм.
Коли теорія перейшла у площину політичної практики, централізаторська суть політики більшовиків, спрямованої на створення «червоної імперії» російського зразка, стала цілком очевидною. «Ми боремося з московською нацією», — написав у 1923 р. Євген Маланюк, вимушений «мешканець» таборів для інтернованих українських вояків УНР. Гіркий досвід війни за незалежність давав йому підстави стверджувати, що більшовизм із його жагою збудувати «червону імперію» — суто російський «винахід».
Історія з плином часу додала й нових аргументів: читаючи Костюка тепер, коли Україна боронить свою незалежність від путінської Росії, неможливо не впізнавати в діях Путіна старих більшовицьких сценаріїв.Адже насаджування на пострадянському просторі ідей «русского мира» принципово мало чим відрізняється від експорту соціалізму. Дестабілізація ситуації у «неправильній» країні, «десантування» там маріонеткової «влади», а потім збройне втручання /причому, в супроводі пропагандистських заклинань: ми не воюємо, то в них громадянський конфлікт!/, — усе це апологет генерала Денікіна й філософа Ільїна Владімір Путін калькує, повторюючи практику більшовицьких «інтернаціоналістів». Що ж, «московська нація» є «московська нація»...
Пишучи свою працю на початку 1950-х, Г.Костюк, по суті, підтверджував правоту українського марксиста, блискучого публіциста Л.Юркевича, який ще в 1913—1917 рр. полемізував зі Сталіним і Леніним, звинувачуючи їх у великодержавницькому централізаторстві.
У боротьбі з Тимчасовим урядом Ленін, однак, змінив тактику, ставши на бік поневолених націй. Так було легше прийти до влади. А коли відбувся жовтневий переворот, більшовики заявили, що відтепер вони визнаватимуть і підтримуватимуть «тільки ту «самовизначену» республіку, в якій влада «дійсно революційна»! В українському випадку це означало, що «дійсно революційною» владою є не «буржуазна» Центральна Рада (хоч вона й складалася переважно із представників соціалістичних партій!), а маріонеткове «советское правительство» Ю.П’ятакова (мимовільний аналог «лідерів» «ЛНР» і ДНР»!). І для того, щоб повалити Центральну Раду, годилося все, включно з диверсіями, роздмухуванням «внутрішнього збурення» в Україні та «захопленням влади зсередини своєю агентурою» (порівняймо з тим, що робилося на наших теренах за часів Януковича).
«Так почалася війна між Україною і Росією, яку сучасні радянські історики називають безпідставно «громадянською війною на Україні», — констатує Г.Костюк (курсив мій. — В.П.).
Підкорити Україну більшовики змогли тільки з четвертої спроби (1920 р.). І все ж, вони змушені були якось рахуватися з «відпорною силою», на яку наштовхнулися. Г.Костюк демонструє перебіг тривалої боротьби, що тривала протягом 1921—1929 рр.: «централістсько-імперський» натиск з боку Москви наражався на опір національних республік. Причому в Україні цей опір чинили не тільки учорашні есери-боротьбисти, що посідали серйозні державні та партійні пости, а й такі, здавалося б, безнадійні «інтернаціоналісти», як Х.Раковський. Ключову ж роль у протидії російському централізаторству Г.Костюк відводить О.Шумському та М.Скрипнику (щоправда, при цьому він «звільняє» їх, надто ж М.Скрипника, від трагічних внутрішніх, світоглядно-політичних, суперечностей, — і дарма: як-не-як, а українська компартія, чільним діячем якої був Скрипник, створювалася за російсько-більшовицьким сценарієм; отож і роль їй відводилася відповідна, а сподівання Скрипника й інших українських комуністів, що збудувати соціалістичну незалежну Україну їм вдасться під «патронатом» більшовицької Росії, виявилися жахливою ілюзією, — історія довела, що, за великим рахунком, українець і комуніст — речі несумісні).
Цікаво, що, ведучи мову про боротьбу національних республік із більшовицьким централізмом, Г.Костюк досить прихильно висловлюється про Льва Троцького і його «битву» зі Сталіним. Тим самим він, по суті, робить інтелектуальну пропозицію майбутнім дослідникам, яким би належало з’ясувати, як саме боротьба по лінії «Троцький — Сталін» резонувала в українських обставинах. Об’єктивно вона, свідчить Г.Костюк, була на руку прихильникам української самостійності.
Ситуація різко ускладнилася після ХVІ партійної конференції ВКП (б) (квітень 1929 р.), на якій Й.Сталін «учинив фактично державний переворот»: почалася «доба жорстокого бюрократичного централізму, русифікації, масового терору і диктатури Сталіна». Під гаслом колективізації та «ліквідації куркуля як класу» велася війна із селянством, що супроводжувалася хвилею протестів та селянських повстань (1929—1932). Але Сталін був усе одно невдоволений керівництвом республіки, тому в січні 1933 р. прислав на Україну свого намісника Павла Постишева і нового начальника таємної поліції (ДПУ) В.Балицького, які мали з допомогою репресивних методів зламати волю українців до опору.
Постаті Постишева у праці Г.Костюка приділено чимало уваги, адже саме йому доручено було «кальонимжелєзом» випікати все, що хоч якось нагадувало про національну незалежність. Він мав повести рішучу боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом» — це гасло надовго стало пропагандистським прикриттям у війні Сталіна (та його наступників) з Україною.
Г.Костюк показує трагічні наслідки цієї війни: чистки на «культурному фронті» залишили руїну. Винищувалися талановиті митці, літератори і вчені, громилися наукові школи, ліквідовувалися культурні установи... Зазнала втрат і КП(б)У, яку сталінські соколи ретельно очищували від націонал-комуністів і «самостійників».
Проте Сталін не врахував, стверджує дослідник, що «вбити чи навіть заперечити сформовану на початку 1930-х рр. ідею української державності було вже неможливо». Однією з причин падіння Постишева, на думку Г.Костюка, було те, що, попри запроваджений терор, він «був не спроможний ліквідувати ідею української державності, її історичні й культурні особливості». Ба більше: в останній рік свого намісництва Постишев «несподівано заговорив про обов’язки членів партії й керівників радянської влади органічно вростати в життя українського народу, /.../ вимагав досконало знати історію України, її економіку, історію її культури, історію КП(б)У»! Сталося те, що траплялося і задовго до Постишева (наприклад, із малоросійським генерал-губернатором Миколою Рєпніним-Волконським, якого Микола І навіть запідозрив у претензіях на гетьманство), і через багато років після Постишева...
Постишев, звісно, не перетворився у «націоналіста»; просто настав момент, коли і він, запеклий сталініст, змушений був хоч якось рахуватися з «українською специфікою». І за свої сумніви, що вилилися зрештою у внутріпартійні інтриги, був покараний вождем. «Українська дійсність виявилася сильнішою цього жорстокого московського емісара», — підсумовує Г.Костюк.
Восени 1937 р. в Україні почався «безурядовий період», що тривав аж до січня 1938 р.: всі «органічно національні кадри в КП(б)У» були винищені. Надзвичайно лиху роль у цій «спецоперації» відіграв Микита Хрущов, який і став, зрештою, генеральним секретарем КП(б)У. Той, для кого образ Хрущова асоціюється із розвінчанням «культу особи» та постсталінською «відлигою», читаючи працю Костюка, відкриє для себе Хрущова-сталініста, місією якого була остаточна «зачистка» України в 1938-му і в наступні роки.
І все ж в історичному сенсі Сталін програв. Історію його війни з Україною Г.Костюк показує не тільки як хроніку репресій і терору, покликаних реалізувати ідею «єдиної багатонаціональної держави», а і як гідну подиву історію українського спротиву! Україна виявилася неубієнною. Ліквідувати ідею української державності сталінізм з усією його нелюдськістю так і не зміг. І це — смисловий рефрен у праці Костюка, завершеній, нагадаю, невдовзі після смерті Сталіна, коли до 1991 року було ще дуже й дуже далеко.
«Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки)» — видатне дослідження Григорія Костюка. А з огляду на час його появи (та ще й в англомовній версії!), значення цієї, піонерської з багатьох поглядів, праці важко переоцінити. Втім, і тепер, уже у версії україномовній, вона може бути вельми і вельми корисною для різних адресатів, включно з українськими держслужбовцями високого рангу...
