«Відійшла у Вічність на 77-му році життя Її Високість Єлизавета Павлівна Скоропадська-Кужім, поділивши на чужині долю своїх батьків і членів усіх Українських самостійницьких угруповань, яким не пощастило на рідній землі та в межах Існуючої Української Держави знайти спільної мови сприятливого для нашої нації 1918 року...» — такими словами закінчувався текст некролога на смерть Гетьманівни, що настала 16 лютого 1976 року в німецькому місті Оберстдорфі. На той час державницька, політична іпостась цієї визначної жінки в суспільній рецепції світового українства переважала над культурно-ціннісною, хоча кожен, хто знав ближче середущу доньку гетьмана Павла Скоропадського, мав чимало підстав відзначати її багату духовно-етичну природу. Натомість на її мистецькі обдаровання звертали увагу лише побіжно, та й то лише у звужених оціночних координатах.
«В ДУШІ МУСИТЬ БУТИ ПРОСТІР...»
Єлизавета народилася 26 листопада 1899 року в Санкт-Петербурзі. Її дитинство минало в Україні, найбільше на Чернігівщині, в родинних маєтностях села Тростянець з його розкішним парком. Про цю місцевість уже доросла Лілі (так її називали рідні) згадувала крізь призму ранніх романтичних інспірацій. Саме в цьому середовищі вона почала розвивати свою мовну практику українською, зачитуючись книжками про козаків. Ще в іншому маєтку Скоропадських — у селі Полошки біля Глухова, околиці якого були багатими на поклади каолінової глини, спрагла до творчих відкриттів дівчина захопилася ліпкою, спільно з ровесницями під супровід співу народних пісень виліплюючи всякі фігурки. Саме про той час залишила наступні вражаючі слова: «В душі мусить бути простір, в ній думки мусять кружляти, як вітер у чистім полі. Люди відчиняють вікна в домах, щоб пустити в них чисте повітря й сонце. Так і душа мусить бути відчинена для повітря й сонця, і в ній не має бути хворобливих, зачинених місць. Бо це є отрута для душі й несе їй загибель» (цитується за публікацією історика Тетяни Осташко «Гетьманівна. Скульптор. «Наша Лизавета», 2015). Схильності Єлизавети помітили батьки, і після завершення нею державної жіночої гімназії підтримали її прагнення піти на навчання до скульптора. Наставницею 14-річної українки стала петербурзька мисткиня Марія Діллон, котра вважалася першою російською жінкою — професійним скульптором. Ця авторка за формальними пріоритетами тяжіла до творчості популярного на той час французького скульптора Арістида Майоля (виразилось у трактуванні фігурних зображень), натомість в її портретних образах імпресіоністична ліпка врівноважувалась стилізованою пластикою в дусі раннього модерну. Єлизавета зуміла засвоїти від своєї першої фахової наставниці деякі базові підходи до компонування та ліричного трактування натури. З початком Першої світової війни її мистецькі студії перервались, відновившись вже у Берліні (від 1918 року), а потім і у Флоренції, в іменитого скульптора Ліберо Андреотті (Libero Andreotti). Саме тут наполегливій у здобуванні знань і навиків українській мисткині вдалося вийти з камерності скульптурних образів у пошуковий простір пізньої символістської пластики, з загостренням форми та масштабністю художніх тем. Настанови італійського професора збагатили методологію творчості Єлизавети Скоропадської, додавши до її інструментарію цілий ряд важливих формотворчих засобів на тривалу перспективу.
Тоді, в 1920-х роках її здібності помітили вже не лише знайомі родини, а й відвідувачі виставок у Берліні та інших містах Європи. З’явилися замовлення на виконання скульптурних портретів, молода авторка з натхненням бралася за працю. На одній зі збережених світлин вона стоїть біля станка з гіпсовим відливом жіночого портрету, в глибині, на подіумі – сидяча модель, прообраз її твору. Вражала й сама краса авторки, її привітне обличчя й чистий-чистий погляд. Про талант молодої українки почала писати німецька, а потім голландська та фінська преса. У 1927 — 1928 роках вона здійснила поїздку до Голландії, де виконала на замовлення чимало портретів, а також «бюсти характерних місцевих мешканців». У 1930-х роках помічають Єлизавету Скоропадську як скульптора й українські митці.
ЄЛИЗАВЕТА СКОРОПАДСЬКА У ТВОРЧIЙ РОБIТНI / ІЛЮСТРАЦІЇ НАДАНО АВТОРОМ
Ярослава Музика публікує репродукцію її твору (сидяча жіноча натура) у львівському часописі «Назустріч» (1934), а Павло Ковжун у двотижневику «Жінка» (1937) публікує про неї статтю з чотирма репродукціями та фотопортретом при праці. Того ж року під час своєї лекції «Сучасна українська різьба» в Українському Науковому Інституті в Берліні він же ж згадує її ім’я в числі інших скульпторів, твори яких мають риси імпресіонізму.
Історик Наталія Полонська-Василенко, авторка однієї з уже пізніших статей про Єлизавету Скоропадську (1954), відзначила успіхи дитячих портретів, «в яких скульпторка вміла передати м’ягкість, ніжність натури». Згадує вона і праці українки меморіального жанру, на одному з німецьких кладовищ («чудовий пам’ятник над могилою двох діток»).
ЛАПЛАНДІЯ
Крім замовлень для приватних осіб із Бремена, Оберстдорфа та інших міст Німеччини, мисткиня створила образи батька, гетьмана Павла Скоропадського, своєї старшої сестри Марії (у заміжжі графині Монтрезор), близької до родини пані Коростовець, а згодом і деяких відомих мешканців Фінляндії. Свої праці формувала в гіпсі або відливала в бронзі; ці твори осідали в родинах української та європейської знаті. Восени 1938 року на запрошення знайомої фінки, котра мешкала в Німеччині, Єлизавета відвідує Лапландію, детально описавши цю мандрівку у статті в львівському часописі «Нова Зоря». Із цих подорожніх нотаток можна чимало сказати про глибоко особистісні якості її характеру, проникливі спостереження за природою та людьми, про моральні принципи. Захоплюють й описані нею пейзажі Півночі. «Справжніх міст у Ляпляндії нема. Є лише невеличкі села й окремі оселі, порозкидані на великих лісових просторах, здебільша здовж річок та над озерами, яких тут, хоч і не так багато як у південній Фінляндії, але все ж таки сила-силенна. Озера ці чудові; вода в них має якийсь особливий синій колір. Серед суворої природи, де бачиш лише ялини, сосни й похилі березки, серед великих скель, озера ці, такі затишні й таємничі, якось змякшують краєвид… / (…) Приїздять сюди малярі, і для них і тут справжній рай. Хто на власні очі не бачив тих фарб, таких чистих і прозорих, та й у таких мистецьких і химерних сполученнях, і в день, коли сонце сяє увечері, коли сонце заходить, той цього уявити не зможе. Якби побачити такі картини на виставі, то напевно повстала б думка, що той, хто таке намалював, безумовно божевільний, бо таких фарб у природі нема. Ввечері, коли сонце сідає, можна бачити всі фарби райдуги на небі. Все небо палає й увесь небозвід зминає фарби щохвилини. І це триває цілі години. Північне сяйво в зимі це щось таке величне й чудове, що годі про це писати й говорити: це треба на власні очі бачити. (…) І люди мають тут свою особливу сувору вдачу. Вони мовчазні, зайвих слів витрачати не люблять і нема в них тієї легкости у виявлюванні свого почуття, яка так характеризує південні народи. Тут люди до краю спокійні й не галасливі, і почуття сидить у них десь дуже глибоко. Але все це доти, доки їх не розбурхати, не розсердити. Вони можуть бути небезпечні й на ножі лізуть як скажені. Вони довго будуть виношувати в собі свої почуття. Заподіяного зла вони не забувають, але певно також не забувають і добра. Вони можуть бути вірними приятелями аж до гробу». Цікавими є й такі, очевидно, важливі для неї спостереження: «Все порядне, національно-настроєнe гуртується й об’єднується у своїх охотничих (добровольчих. — Прим. Р. Я.) охоронних відділах. В кожньому селі є свої товариства, що їх ціль — підносити рівень культурного життя й виховувати людей в національному дусі та вказувати на червону небезпеку. Майже вся фінська патріотична молодь по селах зорганізована у своїй охоронній ґвардії. Вона постійно збирається на ріжні вправи й стріляння. Вона готова обороняти свою Батьківщину, свої оселі й свої родини вад зовнішніх і внутрішніх ворогів».
Особливий інтерес становлять рядки, присвячені творчим аспектам подорожі. У поселенні Кіттиля, в родині відомого місцевого лікаря Єлизавета Скоропадська, за попередньою домовленістю, повинна була виліпити портрети. «Др. К. був такий зайнятий, що треба було використати час, коли він був вільний, щоб я мала змогу з нього ліпити, – писала вона. – Я улаштувала своє приладдя на високому столику, що знайшовся в лікарні, а доктор сидів на дзиґлику, що його ставили на стілець. Всі дуже цікавилися моєю роботою, бо ніхто з присутніх не бачив ще ніколи, як ліплять з глини голову. Мені завше дуже неприємно, й мені заважає, коли хтось сидить і безупинно дивиться, як я працюю. Це мене нервує та спинює натхнення. / Але коли я побачила, з яким захопленням всі мені помагали влаштувати стіл, знайти підходяче місце й як усі готувалися дивитися на твір, що мав вийти з-під моїх рук, то я не мала вже відваги сказати, щоб вони мене залишили саму з моєю жертвою. Я мусіла ужити своєї волі, щоб стати понад тими всіми перешкодами, а крім того, коли я побачила, що повстання цієї голови се ціла подія в житті всієї родини, я напружила всі свої сили, щоб тільки добре виконати своє завдання. До мене взагалі в цій родині було таке зворушливо миле відношення, що мені приємно було зробити їм хоч цю маленьку приємність. /Коли я починала ліпити, вся родина збиралася навкруги. Приходила мати зі своїм немовлятком, усаджувалися дві маленькі дівчинки, сестра лікаря. Всі вони дивилися на мої руки й слідкували за кожним рухом. / Доктор спочатку сидів нерухомо з застиглим обличчям і дивився в одну точку. Він дуже старався, але чим більше він старався, тим гірше було для мене. Вираз ставав неможливий. Я прохала, щоб він розмовляв зі своїми і щоб вони взагалі на мене не звертали уваги й балакали по фінськи досхочу. Розмова мені не заважала, бо я її не розуміла, але вираз моєї моделі ставав живіший. Робота посувалась, але не дуже швидко, бо завжди було багато всяких перерв. Часто лікаря несподівано викликали до хорих. Іноді він виїздив на цілий день. В нашому розпорядженні були два тижні і намічено вже день, коли голова мала бути виліплена й відлита в гіпсі. / Незадовго перед закінченням роботи мої господарі почали закликати своїх знайомих, щоб вони зробили оцінку моєї праці. Це завше дуже неприємний мент. Я дуже люблю добру критику, але добрих критиків взагалі буває дуже мало; звичайно критика буває зовсім недоречна. / Тут не було великих знавців мистецтва, але родичам і знайомим ходило більше про подібність погруддя. Моя праця всім сподобалася, й жінка лікаря так зворушливо дякувала мені за мою роботу, що мені теж стало радісно, хоч я зі своєї праці сама ніколи не буваю задоволена...»
«ЇЇ СИЛА БУЛА В ДУХОВОМУ АСКЕТИЗМІ»
Маючи такий цінний автобіографічний документ, дещо легше коментувати фахові засади скульпторки з огляду на обмеженість доступу до її творів. Як зазначала Наталія Полонська-Василенко, більшу частину скульптурних портретів її авторства знищила воєнна хуртовина, з них збереглися лише деякі репродукції. Недоступними є й публікації про українську мисткиню у фінських газетах «Aamulehti» (Тампере, 1938), «Uusi Suomi» (Гельсінкі, 1938), журналі «Suomi Nainen» (1938), німецькому часописі «Allgӓuer Anzeigenblatt» (1952), в інших в європейських виданнях. Тож лише кілька джерел — книжка «Ukrainische Kunstler in Deutschland» (Мюнхен, 1960) і стаття Уляни Любович (Старосольської) в еміграційному жіночому журналі «Наше Життя» (1978) дають змогу хоч частково візуалізувати виконавську культуру Єлизавети Скоропадської в скульптурній пластиці. На одній зі світлин, на полиці в творчій робітні – кілька гіпсових бюстів з ретельними психологічними студіями портретованих. Риси обличчя кожної особи ретельно прописані, модельовані за академічними приписами. Водночас, в структурі образу кожного персонажа – своя емоційна «палітра», з відповідною імпресіоністичною шкалою. Дещо різниться від цього принципу образ ангела, зі синтезованою пластичною формою (данина школі Л. Андреотті).
ПОРТРЕТ ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО. АВТОР — ЄЛИЗАВЕТА СКОРОПАДСЬКА
Портрет гетьмана Павла Скоропадського, один із центральних творів у спадщині Єлизавети, мобілізував в авторки й чималі внутрішньо-експресивні якості.
Даремно шукати в мові пластики Єлизавети Скоропадської зовнішньо-формальних рис новаторства, відгомону «актуальних» модерністських течій. Її сила була в духовому аскетизмі, як образному еквіваленту її аристократичної сутності. На жаль, цього не могли свого часу сказати українські мистці чи мистецтвознавці, бо чули про свою співвітчизницю лиш епізодично з новин західноєвропейської преси. До того ж важливі політичні справи, якими активно займався у вигнанні батько, незрідка змушували її полишати улюблене заняття заради допомоги гетьманові кореспондувати з відомими українськими політиками та інтелектуалами. Ставши щирою прибічницею гетьманського руху, Єлизавета перейнялась і деякими громадськими питаннями, зокрема як членкиня «Комітету Негайної Помочі Голодуючій Україні». Одним із пунктів розгорненої програми діяльності Комітету стала виставка з метою збору коштів для голодуючих, що проводилася 1934 року у Нью-Йорку, і для якої запропонував свою бронзову скульптуру славетний Олександр Архипенко.
Тож зрозуміти глибинні інспірації творчості Єлизавети Скоропадської як скульпторки можна було лише з урахуванням усього притаманного їй світогляду, морально-етичного комплексу. При цьому варто згадати й деякі оприлюднені деталі біографії: «Елізабет переважно жила вдома, й з-поміж інших братів і сестер найбільше про мене турбувалась, — згадувала її молодша сестра Олена (у заміжжі — Отт). — Вона читала мені українською мовою «Мауглі» Кіплінга. Вона також працювала, правда, не постійно, на замовлення як скульптор-портретист. Обов’язки секретарки батька почала виконувати значно пізніше, після від’їзду 1937 р. Данила в Канаду та Америку. Сестра надовго залишилася у своїй кімнаті на верхньому поверсі будинку, яка також служила їй майстернею. Коли не моделювала, то писала чи займалася рукоділлям. (...) Для моєї сестри Єлисавети, яка фанатично любила батька і всім серцем сприйняла українську справу, крах гетьманату залишився незабутньою катастрофою на все її життя». На думку Олени Отт-Скоропадської, Єлизавета внутрішньо жила у світі, «якого не існувало». Поза тим вона керувалася справді високими почуттями, стійкими ідейними переконаннями. «Для мене мій Батько був не тільки Батьком, він був для мене тим, чим був для багатьох українців, чим був для кожного справжнього Гетьманця. Він персоніфікував Велику Ідею. А що є життя людини, коли не підпорядковує вона його Ідеї, коли не живе для здійснення цієї Ідеї?» — писала Єлизавета уже після смерті гетьмана. Вникаючи у складні політичні питання, шукаючи відповіді на запитання про те, чому українці втратили свою державність у «велику годину нації», вона зазначала: «Розпорошений стан українства і брак серед більшості людей справжньої жертвенності, лицарскості, справжньої ідейності й патріотизму — все це страшенно гнітило мого Батька. (...) Гнітило його, що мало серед українців людей з широким розмахом, з державницькою думкою, людей чину, людей, на яких можна було б при всіх обставинах покластися. Ми маємо багато прекрасних людей, але в багатьох з них замало внутрішньої дисциплінованості, замало витриманості й витривалості. Ми маємо прекрасну молодь, але вона замало визнає авторитет старших, досвідчених людей. Багато з наших теперішніх політиків не вміють стати вище дрібних особистих амбіцій».
Коли ж і їй довелося опинитися в стані індивідуальної загрози для життя, рятуючи свого батька напередодні його відходу у Вічність в екстремальних обставинах, в останні дні другої світової війни, діалог з ним показав концентрацією сильних вольових рис і патріотичної свідомості Єлизавети: «Він мене запитав: «Як Ти себе почуваєш?» Я сказала: «Ти не турбуйся, мені цілком добре, я тепер так щаслива, що бачу Тебе», і я тримала його за руку. Він запитав: «Який у Тебе настрій?» Я сказала: «Дуже добрий, дух козацький не вмирає!».
… Посвята мистецькому фаху, що розкрилася в гуманістичній парадигмі портретних образів Єлизавети Скоропадської, знайшла своє продовження і в її громадській діяльності, зокрема в численних благочинних ініціативах серед українських остарбайтерів у роки війни на території Німеччини. «Наша Ліза», «Наша Лизавета» зовуть її дівчата з України, і як великого свята чекають на її відвідини», – писала Наталія Полонська-Василенко. – Як ясний промінь, що світив їм під час тяжкої примусової праці, понесли вони спогад про «їхню Лізу».
По смерті батька, перебравшись на постійне проживання до німецького міста Оберстдорф, Єлизавета остаточно віддалася політичним справам гетьманського руху, зокрема зі своїм чоловіком Василем Кужімом, а опісля його смерті 1958 року вже наступного — після смерті старшої сестри Марії — сама очолила Союз гетьманців-державників.
І хоча часу для систематичної мистецької творчості не вистарчало (супутньо у неї з’явилося ще одне заняття – вишивання), сформовані упродовж життя ціннісні орієнтири повсякчас наповнювали ідеологію розвитку очолюваного нею гетьманського руху. Будучи Верховним Керманичем Гетьманського Руху до самої смерті, Єлизавета Скоропадська всю свою моральну силу, непересічні інтелектуальні напрацювання та вроджений аристократизм скеровувала на поглиблення культурного образу України в світі, і в цій іпостасі вона теж досягла висот своєї титулованої Високості.
