Досліджуючи кіно про віртуальну реальність, подибуєш цікаву тавтологію.
Кіно — саме по собі мистецтво ілюзорне, гра світла й тіні на екрані.
Віртуальна реальність — теж ілюзія, в певному сенсі переконливіша за повсякдення, бо повністю поглинає свої об’єкти. Недарма у «Матриці» Морфеус каже Нео: «Ласкаво просимо в пустелю реального».
Отже, ми дивимося ілюзію, в якій нам показують ілюзію. Дивимося сон усередині сну. В такому сюжеті фантазм, повторюся, цілковито заповнює свідомість. Якщо ж додати зовнішню силу, яка занурює полонених у цю галюцинацію, то виходить найтотальніша диктатура з усіх можливих.
Але якщо комусь такий варіант майбутнього ввижається ймовірним, то це даремний страх.
Реальність як така засвідчується нашою мислячою присутністю. За допомогою науки ми її пізнаємо; за допомогою мистецтва — осмислюємо, в тому числі емоційно, своє місце в ній. Щоб перетворити сон на історію чи на рівняння, треба спочатку прокинутись.
Віртуальність — це атракціон чи система життєзабезпечення. Вона утилітарна. Вона не може виробляти мистецтво і не може бути мистецтвом, так само як дзеркальне відбиття не є картиною.
Проте інтелект автора віртуальної реальності саме віддзеркалює, і не більше. Інтелект аватара, що живе в ній, є лише віддзеркаленням. Аватари нездатні встановити бентежну й рятівну дистанцію між собою та світом, аби заповнити її власними образами. В протилежному випадку вони б з аватарів перетворилися на авторів — з відповідними наслідками для системи.
А без рефлексії, без надбудови творчості свідомість людини неможлива; неможлива сама людина. Значить, і немає матеріалу, аби генерувати ілюзію.
Тому ніяка Матриця і ніяке віртуальне засинання нам не загрожують.
