25 травня, — День Африки. Цього року він має свою особливість — виповнюється 55 років з дня заснування Організації Африканської Єдності (ОАЄ), яка зараз відома як Африканський Союз (АС), який об’єднує всі держави континенту, крім Марокко.
За ці 55 років Африка пройшла і ще проходить важкі випробовування на шляху до справжньої незалежності.
ПЕРЕДІСТОРІЯ АФРИКАНСЬКОГО ШЛЯХУ
60-ті роки ХХ століття почалися з розпаду колоніальних імперій в Африці. 1960 рік називають «роком Африки» — 17 країн здобули незалежність.
Лише дві країни африканські країни ніколи не були колоніями — Ефіопія та Ліберія. Решта — 53 — були під гнітом метрополій.
В Африці панували Англія (18 колоній), Франція (16), Португалія (4) та Бельгія (1). Англія і Франція зрозуміли, що час колоній минув, після Другої світової війни. Для Англії це стало зрозуміло, коли 1950 року здобула незалежність Індія.
Франція практично безболісно відпускала свої колонії. Виняток — Алжир. Там війна за незалежність тривала аж вісім років, до 1962 року.
З англійських колоній важко виборювали свою незалежність Кенія і Зімбабве. Дуже не хотіла відпускати свої колонії — Анголу і Мозамбік — Португалія. Там ішли жорстокі війни, в яких роль головної ударної сили відігравала расистська Південна Африка.
Для допомоги країнам, які борються за незалежність, для лобіювання їхніх інтересів в ООН, для консолідації зусиль, спрямованих на остаточну деколонізацію Африки, 25 травня 1963 року в Аддіс-Абебі (Ефіопія) було утворено Організацію Африканської Єдності (ОАЄ). Це була суто політична організація. Саме такими й були більшість проблем, якими на той час займалась ОАЄ.
РАДЯНСЬКІ «ОБІЦЯНКИ» ТА ЇХНЄ ДРАМАТИЧНЕ ФІАСКО
Час створення ОАЄ був періодом розпалу холодної війни. З одного боку — Захід (США, Європа), з другого — СРСР і Китай (між ними йшла своя війна). Африка перетворилася на полігон глобального протистояння двох світів. Холодна війна нерідко переростала в гарячу. Молоді африканські країни, які щойно вийшли з колоніальної залежності, шукали надійної геополітичної підтримки та визначеності перспектив свого розвитку. Це їм і обіцяв Радянський Союз, який ніколи не мав в Африці колоній. Радянські ідеологи запропонували їм будівництво соціалізму без проходження етапу розвитку капіталізму, так званий некапіталістичний шлях розвитку. Багато країн пристали на цю привабливу, здавалось би, ідею. Найбільшими її прихильниками стали Єгипет (Гамаль Абдель Насер, Герой Радянського Союзу), Алжир (Бен Белла), Гана (Кваме Нкрума), Гвінея (Секу Туре), Сомалі (Сіад Барре), Конго — Кіншаса (Патріс Лумумба), Ангола (Агостіньйо Нетто) та інші. Копіювали перші кроки СРСР: націоналізація, створення колгоспів, єдина ідеологія, єдина правляча партія тощо. Нічим добрим це для країн не кінчалося. Всі вони пройшли через череду повстань, заколотів, переворотів, убивств лідерів. Теорія «некапіталістичного шляху розвитку» провалилась.
Боротьба за незалежність тривала. Після «революції гвоздик» у Португалії 1975 року незалежність здобули Ангола і Мозамбік. Расистська Південна Африка не могла терпіти, щоб у неї під боком зростала країна, яка проголосила будівництво соціалізму. Розпочалась агресія добре підготовленої та озброєної Заходом армії ПАР проти армії Анголи, яка мала здебільшого партизанський досвід. СРСР допомагав їй озброєнням, медикаментами, продовольством, військовими радниками. Але цього було замало. Фідель Кастро особисто вирішив допомогти братам по крові й відправив в Анголу за весь час 300 000 бійців. У битві під Квіта-Куанавале в 1987 — 1988 роках їх було 40 000, і саме вони зупинили, а потім розгромили расистів. Цю битву називають «африканським Сталінградом». Вона змінила хід подій на півдні Африки.
У цих боях брали участь і українці. Багато з них загинули. Про це мало кому відомо. Учасники боїв за незалежність португальських колоній створили ветеранські організації — «Союз ангольців України» і «Союз мозамбікців України».
1994 РІК — ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ ЗАВЕРШЕНА
Поразка в Анголі підірвала режим апартеїду. Здобула незалежність їхня опорна база — Намібія. А 1994 року президентом ПАР було обрано темношкірого Нельсона Манделу, який 27 років провів у в’язниці. Ця подія знаменувала остаточне закінчення довготривалого, кривавого процесу деколонізації Африки.
Настали нові часи. Пішов у небуття СРСР. ОАЄ виконала свою історичну місію — африканські країни невідворотно стали незалежними. Постали нові, не менш складні завдання: забезпечити зростання економіки, на цій базі гарантувати неухильне зростання добробуту населення. І тут виникло безліч проблем. Була відсутня національна промисловість; абсолютна більшість населення була зайнята в сільському господарстві, де використовувалося навіть підсічне землеробство; не було національних кадрів; не було надійного транспортного сполучення в межах регіону, що унеможливлювало економічні зв’язки між країнами; абсолютна більшість населення була неписьменною; мізерний рівень медичного обслуговування, — загалом — злидні. Таким був спадок колоніалізму. Була розвинута лише гірничо-видобувна промисловість, у якій панували іноземні компанії. Єдине, що було в достатку, — колосальні природні багатства. Африка є своєрідною світовою скарбницею. Особливо щодо ХХІ століття — коли йтиме боротьба не за нафту і газ, а за рідкоземельні метали, без яких неможлива сучасна електроніка.
Розв’язанню економічних проблем перешкоджали нескінченна боротьба за владу наприкінці ХХ століття: громадянські війни, перевороти, заколоти, всюдисуща корупція. Поступово політичне життя нормалізувалося, влада в більшості країн передавалася шляхом виборів. Визрівало також розуміння того, що без об’єднання зусиль із злиднів не вибратись. Лобістом цієї ідеї став лідер Лівійської Джамахірії Муаммар Каддафі. Він запропонував ідею створення Сполучених Штатів Африки з власною валютою — афро або золотий динар. Але після вбивства Муаммара Каддафі в листопаді 2011 року Лівія як впливова держава перестала існувати. Був дестабілізований весь регіон Сахелю. Але ідея об’єднання перед лицем нових викликів, нових завдань набувала дедалі більшої актуальності.
NEPAD І ГЕОПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА ЗА «СКАРБНИЦЮ СВІТУ»
І 9 червня 2012 року на 38-й (останній) сесії ОАЄ в місті Дурбан (ПАР) вона була переформатована на Африканський Союз (АС). Було затверджено своєрідну «економічну конституцію» Африки — програму NEPAD (New Partnership for Africa’s Development — Нове партнерство для розвитку Африки). Пріоритети — інфраструктура, технології зв’язку, охорона здоров’я, сільське господарство. Для цього — досягти 7% росту економіки щорічно.
Програму підтримали ООН, СОТ, ЄС, G8. Для її реалізації потрібно 64 млрд доларів. Але західні країни не поспішають допомагати грішми. Немає їх і в самих африканських країн. Зокрема, навіть не виконується рішення про надання 1% ВВП на утримання АС. І АС фактично фінансується Європейським Союзом.
На сьогодні розвиток Африки визначається двома панівними конфронтуючими тенденціями: перетворення Африки на єдиний економічний організм та експансія Китаю.
Тобто, з одного боку, відбувається боротьба африканських країн за зміцнення незалежності своїх країн, посилення своїх економічних позицій, поступове перетворення континенту на самостійного і впливового гравця світової політики. Чимало залишилося проблем як спадок колоніальних часів — локальні конфлікти, радикальний ісламський тероризм, корупція, слабкість демократичних інституцій. На все це накладається три проблеми континенту. Перша — ріст населення; за прогнозами ООН, до 2050 року в Африці воно становитиме 2,3 млрд. В одній Нігерії — 450 млн, а в колишній столиці Лагосі — 70 млн. 63% населення проживатиме в містах. Потрібні робочі місця, тобто нагальна проблема — індустріалізація. Друга — міграція як наслідок першої проблеми, в пошуках роботи і кращої долі взагалі. Головний напрямок міграції — Європа, яка докладає багато зусиль, щоб якось зменшити її, але не надто переймаючись серйозними фінансовими витратами. І третя — зміна клімату. Сахара посувається на південь. Кочові племена тіснять осілих землеробів — множаться криваві сутички. Загострюється проблема води.
Все це стримує реалізацію амбітних завдань Африканського Союзу. Але попри всі негаразди, перемагає тенденція до перетворення Африки на єдиний економічний організм як запорука надійного майбутнього континенту.
Наприкінці січня 2018року почав функціонувати Єдиний авіапростір вантажних перевезень Африки. Після 15-річних перемовин 21 березня 2018 року 44 країни підписали договір про «Африканську континентальну зону вільної торгівлі». Нігерія, ПАР і ще дев’ять країн заявили про необхідність додаткових консультацій всередині країн. Після створення Всесвітньої торгової організації — це друга за значенням подія. Уже вручається — спочатку очільникам держав — єдиний африканський паспорт п’ятьма мовами: англійською, французькою, португальською, арабською і суахілі. Африканський Союз поставив перед країнами завдання переходити зразу на 4G. Невелика країна Бенін (11 млн) уже запланувала за три роки здійснити цей крок. Будуються атомні електростанції. Уже декілька країн мають національні космічні агентства; готується перший африканський космонавт. Африка дедалі впевненіше усвідомлює своє місце у світі й активно виборює його.
І водночас над майбутнім Африки тяжіє намагання економічно потужних країн увійти на ринки африканських країн, зміцнити свої позиції на них і, як наслідок, мати надійний доступ до африканських родовищ, особливо рідкоземельних мінералів. У межах цієї тенденції з кожним роком загострюється конкурентна боротьба між зацікавленими.
Безперечним лідером є Китай. На березень 2018 року він збудував 6,5 тис. км залізниць, 6 тис. км автодоріг, 200 шкіл, 80 стадіонів, 9 портів, 14 аеропортів, 34 електростанції, 10 потужних ГЕС, 40 промислових парків. Всього в Африці працюють понад 10 000 китайських компаній.
Томас Валдхаузер, командуючий військами СШС в Африці («Африком»), констатує: «...Доки ми говоримо й обіцяємо, китайці будують торговельні центри і стадіони».
Китай міцно прив’язує Африку економічними ланцюгами. Головні інструменти — кредити й інвестиції. Ангола 60% своєї нафти експортує в Китай задля погашення кредитів. Піднебесна тримає 50% зовнішнього боргу Кенії. Китай зобов’язався за 15 років сполучити залізницями всі столиці африканських країн. Штаб-квартира АС в Аддіс-Абебі — дарунок Китаю.
Китай вбачає в Африці важливу складову Великого морського шовкового шляху. Для його захисту у вересні 2017 року в Джібуті було введено в дію першу за межами Китаю військово-морську базу (по сусідству з американцями).
США головний наголос роблять на традиційній військовій силі. Згадуваний «Африком» має свої бази у 24 країнах. Але жодна африканська країна не погодилась розмістити в себе його штаб-квартиру — вона дислокується в Штутгарті (Німеччина). Згідно з ухваленим 2000 року Законом АГОА Африка проголошена зоною стратегічних інтересів США. 100% хрому йдуть з Африки (ПАР, Зімбабве). 65% кобальта із ДРК, Замбії, Ботсвани; 50% марганцю — ПАР, Габон.
Намагаються зберігати свої позиції європейські країни. Перший закордонний візит президента Франції Еммануеля Макрона був до Африки. Європейський Союз посилює інвестиційну політику в Африці, щоби зменшити потік мігрантів із цих країн. Активно відновлює свої позиції Росія. Нещодавно бійці «Вагнера» взяли на себе особисту охорону президента Центрально-Африканської Республіки, що викликало великий подив з боку французів. Дедалі більшу активність проявляє Туреччина. Із 2004 року президент Реджеп Таїп Ердоган здійснив 39 візитів у 24 африканські країни. Викликає повагу пожвавлення активності Білорусі в Африці під особистим контролем її президента. Регулярно бувають в Африці очільники Індії, Японії, Ізраїлю.
Україна в цьому переліку відсутня. Жоден президент, прем’єр-міністр в Африці не був. І це при тому, що 2015 року загальний обсяг торгівлі України з країнами Африки становив 4,4 мільярда доларів США, з яких експорт українських товарів склав 3,8 мільярда доларів. 22 червня 2016 року Україна офіційно набула статусу держави-спостерігача в Африканському Союзі.
Виходячи з прогнозів про перетворення басейну Індійського океану на центр світової політики, стають більш зрозумілими слова екс-секретаря Держдепартаменту США Рекса Тіллерсона: «Для того щоб зрозуміти, куди рухається світ, необхідно усвідомити, що Африка — це майбутнє. Вже цього року шість із десяти найбільш динамічних країн, що розвиваються, будуть африканськими...»
Африка знову стає полігоном змагань, але вже не ідеологій, а політики і капіталів.
