Цього літа здійсниться мрія кількох поколінь українських митців і арт-критиків — у Києві відбудеться Перша міжнародна бієнале сучасного мистецтва — Arsenale. Ініціатива команди «Мистецького Арсеналу», а передусім — генерального директора Наталії Заболотної, дозволить позиціонувати Україну як світовий культурний осередок (а не лише як «футбольну» країну). А на тлі хоч і не безпроблемного, але безальтернативного повернення України до Європи це здається, як мінімум, не другорядне...
«День» є спеціальним медіапартнером Arsenale. І це — цілком органічно. Уже тому, що й «Мистецький Арсенал», і «День» культивують нову естетику. Недарма, оглядаючи навколишні інформаційні та гуманітарні «ландшафти», серед усіх можливих героїв Людиною року-2011, за версією «Дня», ми обрали саме Наталію Заболотну.
У розмові з головним редактором «Дня» Ларисою ІВШИНОЮ генеральний директор наймасштабнішого українського музейного проекту всіх часів Наталія ЗАБОЛОТНА та один із провідних арт-критиків, куратор, заступник генерального директора «Мистецького Арсеналу» Олександр СОЛОВЙОВ розповідають про майбутнє бієнале та розмірковують про гени української культури.
Лариса ІВШИНА: — Я не втомлююсь повторювати, що країна потребує нової естетики. Зараз ми не можемо бути успішними в економіці, політиці, тому варто спробувати «витягнути цеглину знизу». Мені здається, що саме в цьому контексті потрібно говорити про «Мистецький Арсенал». Проте, як Україна зі своєю колосальною історією має позиціонувати себе в світі. Досить бути Попелюшкою — треба зібратися з силами та вирушати на бал. Наталю, розкажіть нам про ідею Arsenale.
Наталя ЗАБОЛОТНА: — Ми живемо у країні мрійників, які із заздрістю дивляться на світ і щиро дивуються, чому «в нас» не так, як «у них». Коли в 2003 році власну бієнале започаткували в Росії (а цьому передувала тривала дискусія в мистецьких колах), ідею заснування київської бієнале почали всерйоз обговорювати і в Україні. Звісно, бієнале — справа дуже непроста, йдеться про величезну інфраструктурну конструкцію, що, зазвичай, насамперед підтримується державою. Тому, коли «Мистецький Арсенал» ініціював київську бієнале, спершу ця ідея була сприйнята дуже неоднозначно, але... Мабуть, створення Arsenale стало можливим завдяки наполегливості та зухвальству, а також досвіду всіх тих проектів, які ми реалізували протягом попередніх 7 років.
Був період, коли в наших мистецьких колах дискутували про те, бути чи не бути в Україні «Маніфесті» (європейське бієнале сучасного мистецтва, яке щоразу проводиться в різних країнах. — Ред.). Позаминулого року до нас приїздила команда «Маніфести». З’ясувалося, що задля того, аби бієнале відбулася в Україні у 2014 році, вже на тому етапі до фонду організаторів Україна мала покласти 3 млн. євро... «Маніфеста» — це, звісно, ім?я, подумала я, але, по-перше, ця бієнале специфічна, адже традиційно проводиться в депресивних регіонах тієї чи іншої країни (а, отже, претендентом на її проведення був би точно не Київ). А по-друге, чому власне «Маніфеста», а не наша власна київська бієнале?..
Перш ніж заявити про підготовку Arsenale, ми відвідали багато світових арт-форумів і ще більше музеїв (наприклад, протягом останнього року я відвідала близько ста музеїв світу). На жаль, треба визнати, що про Україну в світі знають надто мало. Образливо в музеях США під картинами Казимира Малевича бачити напис: «Місце народження — Москва». Образливо, що деякі наші митці називають себе «русскими художниками». Світ не знає, що в Україні народився Олександр Архипенко, що тут жила і зробила свої перші кроки Олександра Екстер... І це все безпосередньо пов’язано з тими завданнями, які ми для себе сформували. «Україна в світі, світ в Україні!» — головний девіз Arsenale. Влітку цього року Мистецький Арсенал на два з половиною місяці перетвориться на музей сучасного мистецтва безпрецедентних масштабів. Тут буде представлено творчість 100 світових арт-зірок із 30-ти країн, серед яких — більше 50-ти українських митців. До того ж, у каталозі проекту, який ще протягом 2-3-х років буде репрезентуватися у світових мистецьких осередках, їх твори будуть представлені поруч із творами всесвітньо відомих сучасних художників. Це дуже важливо, адже до такого товариства потрапити непросто. Arsenale допоможе вивести українських митців на світову арт-сцену.
Як можуть помітити сучасного художника? Наприклад, якщо галерея, що продає його роботи, виставляється на Art Basel. Але на цей мистецький форум жодна з українських галерей досі не потрапила, адже для цього потрібно, щоб не менше 8-ми років галерея спеціалізувалася виключно на сучасному актуальному мистецтві та представляла твори художників зі світовими іменами. Інший шлях до визнання (його, до речі, обрали росіяни) — просувати своє мистецтво на рівні найвищих державних діячів. Кілька років тому виставку російського мистецтва у Музеї Гуггенхайма у Нью-Йорку представляв Володимир Путін.
На жаль, протягом останніх 20 років українська культура більше втратила, аніж набула. У тому числі фізично. Тільки подумати: вже зараз ідуть з життя митці українського контемпорарі! Ми усвідомили це, коли працювали над проектом «Незалежні» до 20-річчя відтворення української державності. Виявилося, що зібрати повноцінну виставку українських «незалежних» художників дуже складно вже сьогодні.
Нині ми співпрацюємо з багатьма світовими журналістами, прес-релізи Arsenale розходяться по 4 тисячам засобів масової інформації. А основні наші тези такі: Не пропустіть безпрецедентний проект! 100 зірок сучасного мистецтва! Нове культурне місце на мапі світу! Не втрачайте нагоди відвідати батьківщину Казимира Малевича!
ОСНОВНА МІСІЯ БІЄНАЛЕ — РОЗІРВАТИ «ЗАЛІЗНУ ЗАВІСУ»
Н.З.: — Так сталося, і ми вже говорили про це на шпальтах вашої газети, що країна, в якій ми живемо, не має масштабного музейного проекту. Просто тому, що в цьому не було необхідності, адже тривалий час ми були провінцією. Саме тому, скажімо, більшість робіт, що свого часу були виставлені на єдиній виставці Казимира Малевича в Києві, знаходяться в Третьяковській галереї. Нещодавно я розмовляла з британським істориком, екс-директором Британської Ради в Україні, Тері Санделом, який давно досліджує нашу країну, але досі дивується, як різко після революції 1917 року з країни, яка у ХVIII — наприкінці XIX століття була однією із найаристократичніших, Україна перетворилася на суцільне продукування «шароварів», примітивних ознак національності, де в пріоритеті не образотворче мистецтво, а тільки наїв...
Олександр СОЛОВЙОВ: — До речі, в соцреалізмі «попереду планети всієї» були саме українські художники. Саме українців найбільше серед художників-лауреатів Сталінської премії.
Л.І.: — Тепер ми, звісно, розуміємо, що це була свідома політика, спрямована на «розчинення» української шляхти, аристократичних родин, на, можна сказати, свідоме «зрізання» високої планки. Дійшло навіть до того, що Європа перестала нас ідентифікувати як частину себе. Для того, аби повернутися до справжнього обличчя, Україна потребує великих зусиль. Тоді й Європа здивується, що не знає країни, що дала світові скількох геніїв.
Н.З.: — Це і є місія нашої бієнале — завдяки сучасному мистецтву, яке є, по суті, трансконтинентальним діалогом, привести до України людей, які за інших обставин, можливо, і не відвідали б нашу країну. Ми доклали максимальних зусиль для того, аби Arsenale не перетворилося на містечкову подію. Саме тому залучили всесвітньо відомого Девіда Елліотта, який є одним з найпотужніших кураторів світу. Він очолював світові музеї модерного сучасного мистецтва, створював «з нуля» музеї в Японії, Китаї, Швеції...
До речі, особливістю Arsenale є те, що це бієнале, ініційована музеєм, а з більш ніж 200 світових бієнале такими є лише три.
О.С.: — «Уітні» (Whitney Biennial) у Нью-Йорку, «Тейт» (Tate Biennial) в Лондоні, і «Арсенале» в Києві.
Треба сказати, що мрія про власну бієнале жила в українському художньому співтоваристві досить давно. Свого часу разом із художниками й чиновниками ми їздили на першу (після «радянської перерви») масштабну міжнародну презентацію українського мистецтва на Венеційській бієнале в 2001 році. Тоді ми, побачивши як усе це відбувається, звичайно, загорілися ідеєю київської бієнале. Але ніхто не наважувався взятися за це. І, зізнатися, коли цю ідею ми з колегами почули від Наталії Заболотної, спершу сумнівалися у можливості її реалізації. Адже навіть куратор, наполягали ми, звик до «бієнального ритму», тобто до того, що на підготовку події є два роки, а тут і року не було... Девід Елліотт спочатку мав сумніви, чи погоджуватися на роль куратора Arsenale, але коли приїхав і побачив простір Мистецького Арсеналу на власні очі, відразу дав добро.
Н.З.: — До речі, Девіда Елліотта визнано найкращим куратором минулого року в США. Він давно знає й деяких українських митців. І коли ми запитали його, мовляв, чому нікого з наших не було запрошено на Сіднейське бієнале, яке він курував, Девід відповів: «Они — невнятные»... Тільки зараз, працюючи над Arsenale, він починає розуміти українських художників, яких ніхто не артикулює у світі, які не знають, як досягати міжнародного провенансу. І основна місія бієнале — якраз у тому, щоб розірвати цю залізну завісу.
Л.І.: — Отже, «синдром завіси» досі тяжіє над нами?
Н.З.: — Так. І тим більш важливо, що в Україну цього літа приїдуть сотні людей, які реально впливають на світові художні процеси.
Окрім того, ми ж можемо бути нахабними... коли йдеться про благородну справу. Є такий негласний закон усіх бієнале: в проектах має бути представлено не більш як 15% митців країни, що приймає. У нас в основному проекті Девіда Елліотта цю квоту вже перевищено, і вона сягає 20%. Більше того, у 20 тисяч квадратних метрів (а це два поверхи «Мистецького Арсеналу») ми філігранно вписали ще й спеціальний українсько-польський проект, куратором якого з нашого боку виступає Олександр Соловйов, а з польського — Фабіо Кавалуччі, директор Центру сучасного мистецтва «Замок Уяздовський».
О.С.: — У спеціальному проекті ми представляємо ще 25 українських митців. А в паралельній програмі, яку ми здійснюємо з метою ще ширше показати українське мистецтво, в 40 локаціях наші галереї та музеї представлять творчість понад ста митців України.
Л.І.: — А як щодо української влади? Наскільки активно вона включилася в процес підготовки бієнале?
Н.З.: — Звісно, були й є різні труднощі, але головне, чого нам вдалося досягти протягом останніх двох років роботи «Мистецького Арсеналу», — ми створили музей у свідомості людей. Не потрібно доводити, що «Мистецький Арсенал» має бути. Він вже є. Це — як дитина, котра вже народилася, й тепер її потрібно довести до пуття. І це — безальтернативно.
Між іншим, я, як то кажуть, сама собі наврочила. Уперше, коли потрапила до «Мистецького Арсеналу», подумала: от би попрацювати в такій «галерейці»... Мріяти треба обережно!
Нам приємно, що й люди вже звикли до того, що «Мистецький Арсенал» є й що він відкритий. Коли після новорічних свят ми закрилися для підготовки до бієнале, люди, як розповідали мені адміністратори, дверну ручку ледь не відірвали...
Звісно, якби не вдалося заручитися підтримкою міністра культури та голови КМДА, ми б не наважилися оголосити про проведення бієнале. Зрештою, виступати від імені держави, запрошувати світову пресу, не маючи державної «візи», було б неможливо. Згодом з?явилося також доручення Президента України та відповідні розпорядження уряду щодо підтримки проведення Arsenale — й відразу стало легше.
Оскільки Arsenale — єдина масштабна культурна подія, яка відбуватиметься під час Євро-2012, ми сподівалися також на підтримку з боку Комітету з підготовки та проведення Євро, та, на жаль, не склалося.
ВІД СКІФСЬКИХ БАБ — ДО КОНТЕМПОРАРІ
О.С.: — Багато робіт, і в цьому особливість бієнале, створюватимуться «тут і зараз». Кілька тижнів тому до нас приїхав відомий грецький художник Стеліос Фаітакіс зі своєю групою сучасних іконописців — вони створюють розписи в стилістиці візантійського іконопису. І раптом я згадав, що тисячоліття тому греки приїжджали до Києва розписувати Софію та Михайлівський Золотоверхий... Ось такий перегук.
Л.І.: — Цікаво... Між іншим, один крупний діяч не так давно сказав мені, мовляв, Євросоюз не кине Грецію напризволяще, тому що розуміє: Європа пуповиною пов’язана з цією країною. Виявляється, в сучасному світі, де фінанси — це все, є ще місце й таким підходам. Україна натомість може сказати, що ми є Британією слов’янського світу... Чом би й ні? І в цьому контексті маю до вас запитання. Дуже часто, критикуючи постмодерністів, або, як каже Ліна Костенко, «Укрсучліт», кажуть, що вони були десакралізаторами. А яку філософію ви пропонуєте зараз, щоб у ній було місце високим смислам, які приєднають нас до смислоряду сучасного мистецтва, яке зрозуміле всьому світові? Якими фігурами, проектами ми можемо показати не тільки вершинні сьогоднішні явища, а й глибину матриці, на якій стоїть наша культура?
Н.З.: — Ви знаєте мою любов до «скіфських баб»... Під час Arsenale буде створено унікальну експозицію прадавньої скульптури. Для цього проекту ми створюємо окремий штучний ландшафт і збираємо нашу «армію» по 20 українських музеях. Раніше баби не вважалися витворами мистецтва, доки Архипенко не висунув версію, що саме вони були прообразом простого авангарду. Це — прекрасна легенда, яку ми маємо популяризувати, а паралельно — продукувати інші. Arsenale, по суті, буде побудоване на такому собі перехресті віх та епох: природні інсталяції у вигляді печерських пагорбів, прадавнє язичницьке мистецтво, православна Лавра й сучасне мистецтво.
Л.І.: — Сергій Кримський — великий філософ, наш сучасник, який, на жаль, вже не з нами, говорив про тріаду, на якій тримається український світ, — Дім, Поле, Храм. Наша цивілізація витворилася на межі степу. Постійним варварським навалам протистояла твердиня розуму, «розумна ойкумена» — свята Софія. Хто знає про святу Софію в Константинополі, зрозуміє, про що йдеться... Саме цю нашу давню гілку треба всіляко підтримувати та підкреслювати.
Н.З.: — Українцям потрібні знакові явища, імена та місця, якими можна буде пишатися. І «Мистецький Арсенал» має стати одним із таких місць. Між іншим, кілька років тому мене запитали поляки, чому в українців так мало відомих в сучасності людей, чому ми своїх не просуваємо? Справедливе запитання...
Л. І.: — Ми просто занадто багаті, в нас перевиробництво талантів і водночас вузьке «пропускне горло». Нам потрібно мати великий Арсенал духовної зброї, й тоді ми нарешті розвернемось... І «Мистецький Арсенал» вже показав себе саме з цього боку. Згадати навіть вечір Ліни Костенко, який нещодавно відбувся у вас. У іншому приміщенні він виглядав би формально.
Н. З.: — Найбільша перевага «Мистецького Арсенал» — це сам «Мистецький Арсенал». Він моментально справляє враження, захоплює. Особливо закордонних гостей, які, переступаючи поріг «Мистецького» Арсеналу, реагують дуже емоційно: «Вау!». Тому 50% успіху бієнале — це «Мистецький Арсенал», тому ми й назвали бієнале його іменем — Arsenale.
Переконана, що «Мистецький Арсенал» дасть імпульс увазі українців до музею як явища. Люди зрозуміють, що є така чудова складова життя, як музей, і що там дуже багато чого можна шукати й знаходити.
ХОРОБРІСТЬ МИТЦІВ
Л. І.: — Наталю, лотос на Майдані...
Н. З.: — Це перша провокація від Arsenale (йдеться про художній об’єкт «Лотос» корейського митця Чой Джонг Хва, який був установлений у центрі Києва та викликав неоднозначні оцінки. — Ред.). І ми дуже раді, що «Лотос» викликав таку бурхливу дискусію. Сучасне мистецтво — це те, що ставить запитання, а не дає відповіді.
Окрім іншого, «Лотос» — це той арт-інформаційний привід, який забезпечив Києву місце в ланцюгу європейських міст. Адже подібні лотоси-гіганти були представлені й на Венеційській бієнале, й у Пекіні під час олімпіади, й на центральній площі Парижа, а також у в Токіо, Сіднеї, Лос-Анджелесі. Окрім того, завдяки цій акції певний сегмент українського суспільства помітив, що в Києві відбудеться бієнале. Адже скільки прес-релізів не друкуй... Між іншим, охорона, яка стояла на сторожі «Лотоса», розповідала, як важко їм було відбивати нічні навали п’яних мажорів, які пропонували гроші за те, щоб сфотографуватися всередині цього «Лотоса».
О. С.: — Побічні ефекти транспарентності...
Н. З.: — Спершу був задум, аби мистецьких об’єктів було багато, в різних кінцях міста — але в силу певних обставин довелося зупинитися на одному...
О.С.: — Треба додати, що в нашій культурі склалося специфічне ставлення до «жовтого диявола» — золота. А корейського художника, хоч як це банально звучить, надихнули бані наших церков. Це по-перше. А по-друге, якщо звернутися до давньої східної культури, то роль золота в ній дуже особлива — воно є втіленням чогось трансцендентного. Тож, художник невипадково обрав цей колір. А вже наш інтерпретатор оцінив це через власну призму...
Л. І.: — Золотий — це ще й колір нашої приголомшливої скіфської пекторалі, за якою, аби ми навчилися добре її показувати, черга вишиковувалася б на чотири квартали...
Н. З.: — Але ми не вміємо й не хочемо себе рекламувати.
Л. І.: — ...Бо це вимагає зусиль, треба вкластися — передусім душевно. Свого часу мене вразило те, як у музеї Вікторії і Альберта були виставлені ворота Покровського собору з колекції Рокфеллера. До них треба було йти в темряві повз три кімнати. У четвертій — тільки ворота й нічого більше... А зайдіть у наші музеї. Там маса скарбів, цінність яких не підкреслена. І це не тому, що бракує місця, це просто таке уявлення про наше арифметичне багатство. Багато цінностей і водночас зовсім відсутня їхня ієрархія. Часом треба все відмітати й виставляти одну річ і більше нічого. Наприклад, Холмська ікона — на цілий «Мистецький Арсенал». Тоді її тисячолітня історія має шанс бути почутою та усвідомленою.
Н. З.: — Так, така подача справді вражає. А щодо тисячолітньої історії, один із учасників бієнале, китайський художник Шен Шаомінь, везе до Києва уламки ракети, на яких мовою Брайля викладені уривки зі Святого Письма. Його експозиція матиме назву «Я бачив Бога». Кораблі з уламками ракети вже вирушили від берегів Японії та Китаю.
Л.І.: — Сучасне мистецтво потребує вміння читати символи. Тому й ми повинні говорити тією мовою, яку розуміє світ. Україна запізнилися на роздачу пирогів уваги. А Росія тим часом успадкувала всі типи державності: за нею, як багато хто вважає, руська спадщина, далі — Російська імперія, потім — хоч і поганий, але всім відомий Радянський Союз. І коли українці починають щось розповідати про себе, то виникає ось те саме слово «невнятность»... Нам треба точно сказати: хто ми й як це перекладається культурною та цивілізаційною мовою світу. Думаю, це посильна задача.
Н.З. — Знаєте, нещодавно до нас із лекціями приїздив відомий соціолог Зігмунд Бауман. Так от коли його запитали, що таке майбутнє, він відповів: «Майбутнього немає, майбутнє — це те, що ми з вами зробимо або не зробимо». Як на мене, один із найбільших гріхів — це байдужість. Хоча я вже сама фізично страждаю від своєї небайдужості, від бажання «осягнути неосяжне». Натомість у нашій країні на будь-яку добру ініціативу знаходиться дуже багато аргументів проти, чому цього робити не можна, невчасно або не варто.
Але, так чи інакше, 24 травня ми відкриваємо Arsenale. І, знаєте, все, що відбувалося й відбудеться у зв’язку з бієнале, — це майже ірреальна історія.
Л. І.: — Мені подобаються ірреальні історії, вони зазвичай мають більше шансів на реалізацію, ніж ті, що здаються найбільш реальними.
Н. З.: — Згодна. Саме тому «Мистецькому Арсеналу» бути!
