У першій частині інтерв’ю (див. №95-96 від 1-2 червня ц.р.) відомий естонський філософ і державний діяч Юло Вооглайд розмірковує про формування еліт, передумови успішних реформ, важливість служіння, духовність і планування в контексті суспільних змін. Про місце виховання і патріотизму в системі освіти, недоліки Болонської угоди, а також про природу демократії — читайте далі.
«ОСВІТА НЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ В ДИТЯЧОМУ САДКУ АБО ШКОЛІ»
— Останнім часом чиновники від освіти в Україні періодично намагаються скоротити перелік і години обов’язкових гуманітарних дисциплін для непрофільних напрямів, обґрунтовуючи це потребою більш вузької спеціалізації. Як ви оцінюєте таку точку зору?
— Суспільство потребує освічених людей у всіх сферах життя, зокрема, звісно, і в промисловому виробництві, сільському господарстві, торгівлі. Якщо хтось задумав прибрати з системи освіти гуманітарні предмети, це — суцільний жах. За таких умов генераліст у принципі не може з’явитися.
Дослідження показують, що для формування особистості вкрай важливими є фундаментальні фази освіти, які припадають на найбільш ранній вік і навіть на період до народження. Ми називаємо це «утробною» освітою. Від народження до третього року життя — «гніздова» освіта. На цьому етапі людина набуває уявлення про саму себе, формуються відчуття «я», «ми», «вони», засвоюється рідна мова, виникають етичні й естетичні уявлення.
Ми повинні розуміти, що освіта не починається в дитячому садку або школі. Людина формується з того моменту, коли батькам вдалося «вислати лелеці листа». Дуже важливо, аби перші дев’ять місяців їй було тепло і затишно, щоб не було страху і тривоги. Виникнення неврозів і психозів значною мірою залежить від цього періоду. Питання в тому, зростає людина суб’єктом чи об’єктом маніпуляцій. Уже в найбільш ранньому віці, в дитячому садку це — свідома особа, яка має права, обов’язки, свободу дій. Вона повинна розуміти, чому треба дотримуватися певних правил, робити саме так, а не інакше. Так формується фундамент особистості.
Що стосується наступних фаз, ми повинні розуміти, що сутність випускника початкової школи не обмежується тим, аби вступити до середньої, а потім до вищої школи. Життя багатогранне, а ми говоримо про людину, яка отримує паспорт громадянина і невдовзі братиме участь у суспільному і культурному житті. Вона повністю відповідає за те, що вона робить, а також за те, чого не робить, хоча повинна. Випускник зобов’язаний бути готовим до роботи, повинен уміти захистити не лише самого себе, а й інших, природу, культуру, рідну мову, захистити честь і гідність, державу — якщо треба, то й зі зброєю в руках. Робота, творчість, пізнання — треба бути готовим до всіх сфер суспільного життя.
У вищій школі має значення вже не спеціальність, а особистість — як суб’єкт, активне начало певних процесів, за які треба відповідати. Тут необхідна підготовка не лише за спеціальністю, а й за професією і за посадою.
— В Україні серед освітньої громадськості поширена думка, що виховання доречне лише на шкільному етапі. Вважається, що в школі має бути громадянський патріотизм (хоча насправді це, на жаль, далеко не завжди так), у школі дітям прищеплюють певні моральні настанови тощо. Водночас університет має бути в цьому плані «нейтральним». Хоча в реальності це навряд чи можливо — адже у кожного викладача теж є свої цінності і переконання, які він, усвідомлено чи ні, передає студентам. Чи згодні ви з такою інтерпретацією місця виховання в системі освіти?
— Ні, на наш погляд, це жахливий підхід. Переконаний, що виховання — первинне, а навчання — вторинне. Знання, уміння і досвід — це лише частина передумов, але в центрі людського життя — все ж особистість, суб’єктність, душа, світосприйняття людини, її позиція в суспільному і культурному житті. Це — найголовніше.
Виховання й освіту людина отримує не лише в школі й університеті — за оцінками експертів, тут ідеться не більше ніж про 10%. 90% припадає на всі інші суспільні інституції — насамперед на сім’ю, а також на систему масової комунікації й інформації, спортивні організації і будь-які інші суспільні починання.
Доцільно визначити, що таке освіта й освіченість. Щодо цього є щонайменше десять точок зору. Щоб отримати об’ємну картину, ми повинні враховувати їх усі. Наприклад, ми можемо подивитися на освіту як на процес, який триває все життя людини. Це — процес формування готовності до різних ситуацій на різних етапах життя, які визначають культура і суспільство. Оцінювати освіту, інспектуючи школи, неможливо. Оцінити можна лише результат цієї діяльності — чи відповідає він очікуванням суспільного і культурного життя, чи ні.
Дуже важливо, щоб людина виросла патріотом, який хоче служити своїй країні і народу і готується до цього кожен момент свого життя.
Важливо також зазначити, що в ігровій ситуації виховні ефекти не формуються — процес вимагає серйозного ставлення.
«ЛЮБИТИ СВОЮ КРАЇНУ — ПРИРОДНА ПОТРЕБА ЛЮДИНИ»
— Мені здається, побоювання щодо присутності виховання в системі освіти можуть бути результатом тоталітарної спадщини. Адже й СРСР, і Третій Рейх старанно намагалися «виховати» «нову людину»...
— Можливо. Але хіба ганебно любити свою країну, культуру, природу? Звичайно, ні! Це — честь, це природна потреба людини. В жодному разі не варто в цьому питанні піддаватися ворожій пропаганді. Невже ми прагнемо отримати людину, яка вивчить усі предмети, але в результаті виросте негідником?! Тут немає про що дискутувати. Виховання розважливого, адекватного патріота — це первинне завдання.
— Адже людина і щасливіша, коли ці контексти присутні в її житті, коли воно не обмежене лише її суто особистими інтересами і має ширші суспільні і культурні горизонти.
— Саме так! Ідеали (як особисті, так і ідеали народу) — це важлива риса будь-якої особистості. Служіння ідеалам надає життю сенсу.
— Знаю, що ви критично оцінюєте Болонську систему освіти. Чому?
— Пригадую, коли 1999 року укладали Болонську угоду, всі казали, що якщо раніше одержання вищої освіти тривало чотири роки, то тепер буде п’ять (три роки бакалаврату і два — магістратури). Але, як ми бачимо, більшість студентів обмежується бакалаврською програмою. Три роки навчання дуже складно назвати університетською освітою. Даруйте за різкість, але тим, хто так вважає, я теж можу лише висловити своє співчуття... Якщо людині лише з бакалаврським дипломом дозволяють працювати в університеті, це щонайменше ненормально.
Завдання системи вищої освіти — підготувати перш за все освічену людину, а не дипломованого фахівця, забезпечити в країні приріст інтелігенції в усіх сферах, де це необхідно. Це — передумова існування і розвитку суспільства, а не питання вибору. Окрім спеціальності, університет забезпечує підготовку за професією, посадою, здатністю до пізнання і творчості. Випускник має бути здатен приступити до практичної діяльності в певній сфері. Якщо мета — лише підготувати себе до наступного етапу освіти, як передбачає Болонська угода, тоді що ж ти будеш робити після здобуття докторського ступеня?..
Болонська система передбачає, що студенти самі складають собі програму, але здебільшого вони не готові до цього. Якби лікарів теж готували за цими принципами, це дуже сумно позначилося б на тривалості життя пацієнтів.
«ЩОБ ПРОСИТИ В НАРОДУ ПРАВО БРАТИ УЧАСТЬ У ПАРЛАМЕНТСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ, ПОТРІБНО ДУЖЕ СЕРЙОЗНО ПІДГОТУВАТИ СЕБЕ»
— Існує думка, що сучасна демократія дедалі більше перетворюється на своєрідну «демократію меншин». Основні зусилля докладаються, аби зберегти локальні ідентичності, а універсальні, загальнолюдські цінності або ігноруються, або ж навпаки — настільки вихолощуються, «затираються» від постійного використання, що фактично перетворюються на порожні слова, позбавлені будь-якого сенсу. Наприклад, усі говорять про «права людини», але чи знають люди, звідки взялася ця концепція і що в неї закладено? Чи згодні ви, що така проблема існує?
— Так, звичайно. Ви запитуєте про «сучасну демократію». Але хто створив це сучасне уявлення про демократію? Хто вирішив, що будь-яка так звана меншина має всі права, а решта людей зобов’язані їх дотримуватися?.. На жаль, ця негідна думка дуже поширена. Вважаю, що ми повинні «вирівняти спину». Демократія є функція культури. Демократія — це люди, які знають і поважають одне одного, мають відчуття сорому і прагнуть поводитися нормально, відповідно до очікувань інших. Лише в таких умовах і можлива демократія. Інакше демократія перетворюється на сукупність прийомів суспільного обману. Ці сумні зміни нам довелося спостерігати буквально упродовж останніх років.
Демократія є функція культури. Демократія — це люди, які знають і поважають одне одного, мають відчуття сорому і прагнуть поводитися нормально, відповідно до очікувань інших. Лише за таких умов і можлива демократія. Інакше демократія перетворюється на сукупність прийомів суспільного обману. Ці сумні зміни нам довелося спостерігати буквально упродовж останніх років
Ще Вінстон Черчилль сказав, що якби від виборів що-небудь залежало, їх би вже давно заборонили. Певні сили завжди намагались використовувати вибори для закріплення і збереження своєї влади навіть після власної смерті. Демократія неможлива, коли люди не освічені, не поінформовані і без досвіду. Який сенс у виборах, якщо ти нічого не розумієш?
У бюлетенях мають бути прізвища людей, які реально розуміють, що треба робити, якщо їх оберуть. Якщо ти став депутатом парламенту, ти зобов’язаний знати, що таке законодавство, що таке закон як механізм регуляції. Адже суспільству потрібні не закони, а механізми дії механізмів регуляції. А якщо сказати ще точніше, потрібна реальна дія механізмів дії. Це треба знати, розуміти, і лише тоді у тебе є моральне право натискати на різнокольорові кнопки.
Друге величезне завдання — здійснення вищого контролю над діяльністю всіх суспільних конституційних інституцій. Необхідно розуміти їх сенс, завдання, права й обов’язки, розуміти передумови, які дозволяють правити, управляти і проводити інші цілеспрямовані процеси. Треба знати суспільство, людину, закони і закономірності формування різних взаємовідносин, тобто треба бути освіченою людиною, а якщо ще конкретніше — треба бути генералістом. Щоб просити у народу право брати участь у парламентській діяльності, потрібно спочатку дуже серйозно підготувати себе. Це величезна честь, але насамперед це дуже важливе завдання — служити своєму народові. Не грати в служіння, а насправді служити. Тільки такий правитель матиме повагу суспільства.
Ототожнення демократії виключно з виборами — це примітивне уявлення. Народ як найвищий орган здійснення влади за нормальних обставин має право виступити із законодавчою ініціативою, проводити референдуми з різних питань і брати участь у формуванні механізмів організації суспільного і культурного життя. Адже, як уже було сказано, активність і відповідальність людини утверджується через реальну участь у рішенні. Як тільки вона виходить із цього процесу, приходять пасивність і апатія, виникає відчуженість (і в психічному, і в соціологічному сенсах). Не можна наказати громадянину бути активним. Активність формується сама, але для цього треба створити відповідні передумови.
Усе це ми обговорюємо на наших зустрічах в Україні, і запевняю вас, що тут є немало людей, які розуміють сутність цих фундаментальних для суспільного життя питань.
