Виявляється, до музеїв можна ходити не тільки по знання й історію, але й для того, щоби в чарку заглядати. Наприклад, в унікальний келих XVIII століття, що є у постійному показі в Музеї етнографії і художнього промислу Інституту народознавства НАН України.
Як розповів»Дню» завідувач сектору експозиції МЕХП Андрій Колотай, цей кубок знаковий — належав королю польському і великому князю литовському, Августу ІІІ, з 1733 року — курфюрсту саксонському Фридриху Августу ІІ (7.10.1696 — 5.10.1763). Виготовлений на початку 1763 року.
Виконаний келих із грубого скла. Ніжка конічна, масивна. Всередині — з металевим окуттям. Навіщо? Про це — трохи згодом.
Декор кубка гравійований. З одного боку в овальному матовому медальйоні розташовано скляну рельєфну накладку із зображенням портрета Августа ІІІ у картуші під монаршою короною на тлі військових клейнодів. Унизу чаші — матовий кошик із зображенням пальмових гілок, під вінцями — фриз у вигляді мережива.
На стопі на вісі портрета розташовані перехрещені галузки — пальмова й лаврова. Келих із нетиповою стопою в формі високого конуса з металевою бляхою для зміцнення скла.
Звісно ж, розпитую музейника, де саме виготовлений кубок. І він називає мені мануфактури у селах Налібоки та Уріччя. Це територія теперішньої Білорусі — Столбцовський та Любанський райони Мінської області.
Уже згодом, після відвідин Музею етнографії, пошукала і заледве знайшла інформацію про те, що в цих селах від 1720-х років на мануфактурах князів Радзивіллів працювали кріпосні склодуви і гравірувальники, й ці підприємства — особлива сторінка білоруського художнього склярства XVIII — XIX століть. Налібоцька мануфактура проіснувала 140 років, Уріцька — 120. А потім заводи щезли. Як кажуть нечисленні пошуковці, зокрема — директор школи в Налібоках Віра Висоцька, яка буквально по крихтах збирала інформацію, щезли безслідно! Попри це, директорка знайшла-таки дещо цікаве — публікувала нотатки, в яких було зазначено, що на мануфактурах працювали іноземні майстри, зокрема, німці Вольфганг Ландграф та Йоганн Георг Хайнц, також — француз Костянтин Франтішек Фремель, що вчили місцевих селян майстерності випікати скло.
Найбільша колекція знаменитого налібоцько-уріцького скла, зазначає Віра Висоцька, зберігається у Польщі. Деякі вироби — у Литві, Росії та в Україні. А в самій Білорусі, каже, нічого немає!
Але повернімося до кубка в Музеї етнографії та етикету тостування. «Відповідно до версії дослідників, келих використовували під час привітання (зустрічання) чи прощання (відпровадження) із гостями, — говорить Андрій Колотай. — Візитера, що приїжджав чи від’їжджав на коні, частували вином, подаючи його у келиху на довгій Г-подібній палиці (короткий кінець якої встромлявся з ніжку кубка з металевим окуттям), щоби відвідачу у важких обладунках не потрібно було нахилятися».
Отже, робить висновок музейник, вислів «Пити на коня», швидше за все, походить саме звідси.
Мені ж раптом спадає на думку, що, напевно, саме відтоді й «ростуть ноги» поганої звички кермувати у нетверезому стані, бо ємність кубка, на око, щонайменше 300 мілілітрів. Хоча тоді, в XVIII столітті, ситуація була значно кращою. Бо кінь завжди був як скельце!
То ходіть до музеїв — дізнавайтеся і розвивайтеся.
