Нещодавно на вулиці Інститутській у Києві звернув увагу на безліч синьо-червоних прапорів із золотою короною. Це був прапор князівства Ліхтенштейн, що з’явився у нас на честь візиту до України наслідного принца цієї країни Алоїза.
Ліхтенштейн — крихітна держава, яку не так просто відшукати на карті Європи. А населення там — 38 тисяч осіб, як в одному мікрорайоні нашої столиці. Але велич країни — не в її розмірах.
У 30-ті роки ХХ століття, коли демократичний Захід, несумірний за своєю потужністю з карликовими державами, всіляко загравав із Гітлером і Сталіним, Ліхтенштейн дуже жорстко ставився до симпатиків нацистів на своїй території, незважаючи на всі протести й погрози з Берліна. Після 1945 року, коли Кремль за допомогою своїх спецслужб і тиску на західні уряди в усій Європі виловлював радянських громадян, які тікали з комуністичного «раю», величезна Британська імперія піддалася московському шантажу й видала сталінським катам десятки тисяч козаків, які воювали проти Сталіна. Під час видачі відбувалися страшні сцени, коли козаки вбивали себе і свої сім’ї, щоб не потрапити під «караючий пролетарський меч» у СРСР. Про це досі дуже незалежні західні ЗМІ якось не люблять розповідати.
А от крихітний Ліхтенштейн навідріз відмовився видавати козаків, які опинилися на його території. Прем’єр-міністр князівства сказав: «Якщо ми видамо цих людей, то як я дивитимуся в очі своїм онукам?» І Сталіну довелося проковтнути зухвалість Ліхтенштейну.
А нині князівство вустами принца Алоїза заявило про повну підтримку України в її справедливій боротьбі. Добрий приклад держави-маляти таким величезним за європейськими мірками країнам, як Італія, Франція, Німеччина, та й багатьом іншим.
Сила держави починається передусім із сили духу, з твердих і незабутніх моральних принципів. Як казав Мартін Лютер: «На тому стою й не можу інакше». На жаль, це саме те, про що нинішній політичний клас України не має анінайменшого уявлення. Та й не хоче мати.
А в нашому телепросторі продовжувалася звична мишача метушня, «мискоборство», за словами Ліни Костенко. З погляду олігархічного ТБ, найважливіше сьогодні — це склоки у ВР, Кабміні, це скандал Гройсман — Данилюк, демарш «Народного фронту» проти прем’єра тощо. І повне телемовчання про загрозливі події в Азовському морі, де можливе повторення подій 2014 року, втрата Бердянська й Маріуполя, марш російських військ на Каховку і створення сухопутного коридору на Крим. Але це не цікаво владі (судячи з відсутності реакції), не цікаво теленачальникам.
Тривало маразмування з приводу спецоперації СБУ щодо порятунку журналіста Бабченка. На «112»-му такий собі пан Пальчевський, який працював раніше на Першому національному телеканалі, а тепер промовець на «Прямому», висловив своє глибоке незадоволення діями спецслужби й навіщось назвав Аркадія Бабченка «Акакієм Акакієвичем». Це зразок елітної дотепності Пальчевського?
А на ZIK журналіст Дубінський (не плутати з Дубінянським, такий теж є) уразив світ своїм конспірологічним відкриттям: тепер, мовляв, українська влада вбиватиме журналістів, які критикують її, і все це списуватиме на Росію й Путіна. Так, і таке може народитися в журналістських мізках у нашій Вітчизні.
Дубінський ще не зрозумів, що сам із себе вже зробив потенційну «сакральну жертву». Дай йому, звісно, Боже, ще 100 років життя, але якщо з ним щось станеться, у московських ЗМІ оголосять, що журналіст попереджав про «зловісні плани» української влади, і ось вони реалізувалися. Кремль обов’язково скористається «геніальною» ідеєю Дубінського і проти інших наших журналістів. Хоча після вбивства Георгія Гонгадзе я не знаю жодного випадку, коли до фізичного усунення журналіста була би причетна вища державна влада. А трудівникам наших ЗМІ хотілося б побажати, щоб язик у них не випереджав мізки...
У черговий раз здивував начальник Києва пан Кличко. Він висловився про те, наскільки дорогим його серцю є пам’ятник більшовицькому командирові Щорсу, але, мовляв, нічого не поробиш, закон про декомунізацію змушує прибрати цей «шедевр». Хоча, на думку колишнього боксера (чи боксери колишніми не бувають?), Щорс був «справжнім патріотом України». Таким же, як Юрій Коцюбинський, який прокладав більшовицьким полчищам шлях до України? Як Примаков, як Чубар, Затонський, Косіор, Балицький та інші? Екзотичні ідеї циркулюють у голові міського голови. І вельми своєрідні уявлення про патріотизм і українську історію. Не міг патріот України кидати її під чобіт Москви — хоч білої, хоч червоної. Так, є підстави вважати, що Щорс став жертвою внутрішніх політичних розборок у більшовицькому керівництві. Але до чого тут український патріотизм?
На каналі «UA: Донбас» Юрій Макаров і Євгеній Степаненко розмовляли з народним депутатом Бориславом Березою, який висловив чимало цікавих і нетривіальних міркувань. Зокрема, Береза зауважив, що якщо діти українського політика живуть не в Україні, то такий політик не працюватиме для України.
Тому виборці не повинні соромитися запитувати у депутатів, міністрів і т.д.: а де живуть ваші діти? Так, для багатьох наших діячів Україна — всього лише місце для заробляння грошей, а по-справжньому вони живуть за її межами, маючи за кордоном добре обладнану «базу», куди можна буде втекти в разі будь-якої небезпеки. Ну, якщо вони, наприклад, доведуть Україну до повного краху.
Нардеп Береза розповів, що нещодавно читав лекцію в школі й виявилося, що всі діти хочуть виїхати з України. Чому? Тому що не бачать перспектив самореалізації. Я теж, коли дивлюся на представників нашого політичного класу, втрачаю оптимізм, оскільки бачу, що у них душа за Україну не болить. Вони думають, що телебачення допоможе їм обдурити електорат, але частіше буває зовсім навпаки, телебачення їх (усупереч власній волі) «роздягає» й показує такими, які вони є. А я їх стільки надивився по «ящику», що багато хто з них однією своєю появою на екрані виклика блювотний рефлекс.
Ветеран АТО Євген Степаненко зазначив, що в нашому інформаційному просторі немає війни, а в широких масах немає її адекватного розуміння. Та й Росії як ворога в нашому інформпросторі теж немає, оскільки влада, мабуть, боїться остаточно посваритися з агресором, розраховуючи «домовитися», хоча це можливо лише за рахунок суверенітету й територіальної цілісності України. Слід сказати, що олігархічне телебачення дуже винне перед українським суспільством, оскільки багато років це було ТБ кривих дзеркал і значною мірою залишається таким і тепер.
Береза піддав критиці міністерство інформації, заявивши, що пан Стець не здатен ефективно керувати відомством, що пояснюється загальними правилами нинішньої кадрової політики: скрізь розставляти особисто відданих вищестоящим начальників, а не тих, хто може бути ефективним.
Депутат висловив надію, що наступні вибори мають стати початком відродження України. Дай Боже. Але можуть стати й початком кінця, якщо переможуть антиукраїнські сили, яким нинішня влада створила ідеальні умови для антидержавної діяльності.
Поки, на жаль, залишається констатувати неприпустимо низький рівень державного й політичного менеджменту в нашій країні.
Важко позбутися відчуття, що на Україну насуваються тяжкі випробування, що вимагатимуть від усіх нас мужності й стійкості.
Але як нації вистояти без адекватного керівництва, без елементарного порядку всередині країни?
