Постановка Олексія Лісовця за мотивами однойменної п’єси румунського драматурга Іона Сапдару ( сценографія Ігоря Несміянова, костюми Крістіни Корабельникової).
Мабуть, крім Олексія Лісовця, у Києві більше немає режисера, який би так послідовно й вдумливо досліджував тему любові. Не секрет, що п’єси «про це» розраховані передусім «на касу». Одначе у Лісовця це завжди ще й дуже особистий вибір — мабуть, отак серйозний учений обирає тему для монографії. Згадаймо лиш деякі з його вистав: «Ромео і Джульєтта», «Рогоносець», «Торговці гумою», «Жіночі ігри», «Сильвія», «Корсиканка» — і перед нами постає унікальна антологія парадоксів любові.
«Розлучник» — із цього ж таки ряду. Хоча вибір драматургічного матеріалу на перший погляд здається нетиповим для цього вимогливого режисера — п’єса дуже смішна, навіть легковажна, побудована майже як естрадне ревю, де кожен епізод виводить на сцену щоразу нових і зовсім екзотичних коханців — клоунів і геїв, божевільних і бандитів.
Єдиний наскрізний персонаж тут — сам розлучник Фелікс Поєнару, так би мовити, «антишлюбний агент». Ця роль — майже технічна, потрібна іноді лише для зв’язності епізодів. Але Фелікса грає Анатолій Ященко, і він не був би собою, якби з ролі майже «службової» не вибудував драму особистої відповідальності за долю цілого світу.
У виставах Лісовця звично очікуєш, що навіть у комедії тебе рано чи пізно змусять заплакати, питання лиш у тім, коли це станеться. Тут це підстерігає тебе у фіналі, і завдяки саме Анатолієві Ященку. Хоча драматизм ховався в тканині вистави від самого початку, приміром, у придуманих художником рудих металевих пластинах кольору горілої бронетехніки. Втім, не варто розкривати інтригу, хай вона застане вас зненацька. Схоже на те, що для самого драматурга, який приїхав з Румунії на прем’єру, це було несподіванкою. Він сказав: «Спектакль вийшов кращим за мою п’єсу».
Актори (крім А. Ященка) грають у виставі по кілька ролей. Майстри комічної мініатюри, як-от Михайло Кукуюк та Костянтин Костишин, буквально купаються у своїй звичній стихії й водночас ніби відкривають себе заново. Та й не лише вони — порадував двома викінченими ролями Сергій Коршиков; чудова Світлана Орліченко (особливо в гротесковій ролі квартирної злодійки); і нарешті — легка й елегантна, мов нетутешній метелик, — Ірина Мак у фінальному епізоді вистави.
