Слово «святий» — saint — англійською звучить майже як анаграма «божевільного» — insane. У новому, в прямому сенсі довгоочікуваному фільмі Террі Гілліама «Людина, що вбила Дон Кіхота», щойно показаному на Одеському фестивалі, ця гра понять стає внутрішньою настановою для головних героїв.
Історія про те, як Гілліам, співзасновник легендарної групи «Монті Пайтон», візіонер з невичерпною екранною фантазією, знімав цей фільм, увійшла в кіноенциклопедії та варта окремого тексту. Чвертьвікова боротьба за проект і низка фатальних невдач виснажили б кого завгодно. Та й сам Гілліам останніми роботами не додавав упевненості, що «Людина...» стане якщо не візуальним одкровенням, то принаймні тою прекрасною фантазією, на які режисер був здатен ще в 1990-х.
Не одкровення. Але й не забувається.
Адам Драйвер, актор, здатний грати паралельно лиходія в «Зоряних війнах» і в Джима Джармуша, волею Гіліама перевтілився в цинічного рекламіста Тобі, який за збігом обставин опинився неподалік села, де ще в студентстві зняв чорно-білу короткометражку про Дон Кіхота. І ось він відправляється на місце можна сказати й злочину, де виявляє, що ті зйомки спричинили в маленькій комуні чимало біди. А ще зустрічає виконавця давньої ролі, який продовжує виглядати як Дон Кіхот і вірить, що він Дон Кіхот. Далі відбувається казна-що. Тобіас починає бачити сни, чого раніше з ним не траплялося. Втягується у наростаючу фантасмагорію. І стає інакшим.
Так, цей фільм — лише тінь того Гілліама, який 30 років тому зняв геніальні «Пригоди барона Мюнгаузена». Але, як і в «Мюнгаузені», йому вдається передати найважливіше — силу духа творчості, свободи й фантазії, який віє, де хоче: як Мюнгаузен в 1988-му, як Дон Кіхот в 2018-му.
Поки є людство — йому потрібен Дон Кіхот, святий безумець, а поки є Док Кіхот — ми своє ще не відспівали. Хай би як вдало злі велетні не прикидались вітряками.
