«Учора вдалося побачити трансляцію круглого столу. Цікаво було послухати про те, що думають українці в Україні про внесок еміграції до української політики та культури» — то початок листа, що надійшов із міста Сальватор (Бразилія) від Маргарити Бжеської — доньки українського публіциста, історика Романа Бжеського, що наприкінці ХІХ ст. народився на Чернігівщині (до речі, родич Миколи Гоголя та кум Уласа Самчука). Свою громадську діяльність Р. Бжеський розпочав на великій Україні в переддень Української революції 1917—1921 рр., але потім вимушений був емігрувати до окупованої Польщею частини України — міста Крем’янець. А далі — роки інтенсивної творчої діяльності та емігрантська Одіссея, що завершилася у Детройті (США). Щоправда, американського громадянства Роман Стефанович не прийняв, сподіваючись на повернення до України.
На відміну від інших українських діячів, про погляди та внесок яких 18 квітня йшлося під час круглого столу в газеті «День», що присвячувався інтелектуальній спадщині української еміграції, Роман Бжеський досі маловідомий в Україні. Хоча й залишив по собі чималий творчий доробок. Власне, про те, чому так сталося, мовилося під час дискусії. Нам залишилися книжки та публіцистика людини, що (без жодного пафосу та перебільшення) все своє життя присвятила Україні, прагнучи допомогти їй так, як він міг і розумів. Його шлях додому виявися складним і довгим. Можемо стверджувати, що він триває й досі. От що з цього приводу думає його донька, Маргарита Романівна:
«...Тато був дуже принциповим і справді за свою точку зору був готовий заплатити — життям, достатком, популярністю etc. Така тверда постава коштувала йому визнання всюди. Він дуже критично ставився до всіх оточуючих, бо хотів, аби всі визнали ясно і чітко — хто наш ворог. Він прагнув, аби українці реагували в один голос на всі провокації та акції проти — незалежно чи відкрито, чи приховано таке робилося. Тато — один із очевидців тієї доби. І хоч як невигідно це багатьом — треба знати правду. Її тяжко ідентифікувати, бо існує стільки очей, через призму яких ми дивимось сьогодні. І не можна не слухати, ігнорувати, що писали такі люди — були вони патріотами і бачили, що робилось в Україні з іншої точки зору. Тато вважав, що ми мусимо боротися проти Москви, бо, незалежно який там лад політичний (чи царський, чи комуністичний, чи імперіалістично-демократичний), вона хоче нас використати і завоювати. Сподіваюсь, що молодша група українських науковців перегляне минулі події з усіх сторін, аби зрозуміти».
Кажуть, що дива часом трапляються. З Маргаритою Романівною мені поталанило познайомитись за тиждень до круглого столу — завдяки її інтересу до роботи чернігівського історика Тамари Павлівни Демченко (що присвячувалася її батьку) та проханню зустрітися за допомогою сучасних інформаційних технологій. Мабуть, ця обставина та й попереднє особисте захоплення постаттю Бжеського вирішальною мірою вплинула на те, чому автор цих рядків запропонував поряд з такими іменами, як Євген Маланюк та Юрій Шевельов, розглянути творчий доробок і Романа Бжеського — особистості дуже контраверсійної та незручної для багатьох (навіть тепер). Але, як свого часу зазначив Ярослав Дашкевич: «Ця людина і її творчість не заслуговують на забуття». І вже в останню мить до Бразилії пішла електронна пошта з повідомленням про інтелектуальну подію в «Дні». Лишалося сподіватися, що пані Маргариті вдасться вчасно отримати інформацію. І таки вдалося. Тож, як з’ясувалося, за київською розмовою спостерігала людина, яка особисто багато що знає і пам’ятає, та й, зрештою, сама є втіленням теми розмови — реальним і небайдужим.
Її оцінки стосувалися не лише почутого про батька, а й ставлення до ролі, місця, здобутків української еміграції в цілому. На думку пані Маргарити, найголовніше досягнення першої хвилі — то школи і церкви. Наступні, що належали до політичної еміграції, «...були ідеалістами, провідниками й борцями проти московської, польської та німецької окупації України. Вони змогли збудувати мереживо українських організацій, установ, середніх і вищих шкіл, розвинули мистецтво, музику і, найголовніше, зуміли швидко осягнути професійний розвиток. Вони домоглися визнання та пошани. Це дало можливість чинити тиск, аби Україну визнали, аби з нею почали рахуватися як з національною одиницею». А ось оцінка нинішніх українських емігрантів: «На загал ці люди цілком зацікавлені грішми та кар’єрою... Це не наші батьки, які робили все на справу з любові до України і мріяли повернутись. Ці люблять українські страви, музику та Великодні/Різдвяні традиції — і це все. Поза тим дбають про свій професійний прогрес — чую часто, що не хочуть, аби діти говорили українською мовою, аби вони не мали акценту».
І хоча будь-яке узагальнення доволі ризиковане, але ж проблема таки реальна й витоки її — в сучасній Україні. Батько Маргарити Бжеської належав до іншого покоління. Про нього Маргарита Романівна зазначила: «Вважаю, що Україна не зможе досягнути успіху, якщо ігноруватиме голос еміграції. То була переслідувана українська інтелігенція — та, що змогла вирватись з-під репресій та далі творити й писати на волі. Тим більше, що ті, хто залишилися, значною мірою були вбиті, а решта — цензурована та змушена писати під радянську сопілку. Треба усі внески звести разом, аби мати панораму динаміки того часу. Бо в Україні таке не могло робитись вільно. В інших поневолених країнах слухали голоси, що були на еміграції, бо вони важливі. Різні політики чи письменники в еміграції вважаються важливою частиною свого народу».
Маргарита Бжеська подякувала всім, хто був причетний до організації круглого столу, та зазначила: «Мені сподобалася газета «День» — в Україні так мало справді українських духом і формою видань. Цікаво, що редактор Лариса Івшина запропонувала те саме, що тато пробував робити. Як тепер кажуть — підготовка мультиплікаторів: треба йти між людей у школах, містах, селах та нести інформацію всім. Я б до цього додала, що можемо те все робити модерним способом через соціальне (інформаційне) мереживо Інтернету. Поширювати правдиву інформацію усюди».
