«Це неймовірно — бачити, що така велика кількість з вас зацікавлена журналістикою. Дехто ще думає над цим, але будьте певні, воно того варте», — такими словами 14 юних журналісток Літньої школи газети «День» привітав, міжнародний кореспондент редакції The Washington Post Кіт Річбург. Американець не лише розповів про свій досвід висвітлювача збройних конфліктів у найнебезпечніших точках планети, до прикладу Іраку, Сомалі, Руанди тощо, а й розкрив секрети успіху та поділився важливими деталями роботи журналіста.
«Я ЗМІГ ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ ПРО ВАШУ КРАЇНУ»
— Я ніколи раніше не був в Україні і те, що я зміг приїхати і дізнатися трохи більше про вашу країну, стало причиною тому, чому я прийняв запрошення. Я був поблизу 2004-го, коли відвідував Угорщину, незадовго до її приєднання до Європейського Союзу. Я писав матеріал для The Washington Post про те, як Угорщина збиралася зміцнити свій кордон з Україною після вступу до ЄС. Я був по той бік кордону та інтерв’ював українців угорського походження, які перебиралися з однієї сторони на іншу на роботу. Вони були дуже схвильовані, що після того, як Угорщина стане членом Союзу, їхні права будуть утіснятися. Завдяки тій історії я зміг побачити видимі тенденції економічної прірви між різними східноєвропейськими країнами. Як і більшість, я стежив за помаранчевою революцією. Я відстежував хід війни, що спалахнула на сході, вторгнення до Криму та його анексію. Серед міжнародного медіапростору є дуже мало новин щодо України. Протягом останніх кількох днів мого перебування тут, я помітив, що війна все ще продовжується, вона все ще досить жорстока. Хоча якщо проглянути The Washington Post, The New York Times, Wall Street Journal чи, припустимо, CNN, BBC, ми вже не побачимо там жодних новин. Заохочення висвітлення чогось, що відбувається в східній частині України — одне із важливих завдань, які стоять переді мною під час цієї поїздки. Враховуючи ті події, які трапилися в 2014, а саме Революція Гідності, багато хто з нас може вважати, що ви вже є демократичними і що ви вже зробили все можливе. Я висвітлював багато подій у країнах, які пройшли цей шлях від диктатури до демократії, і за багато років я зрозумів, що здобуття цього — тривалий процес, над яким потрібно працювати. Адже все може легко зникнути, якщо люди не будуть постійно насторожі. Це неймовірно — бачити, що така велика кількість з вас зацікавлена журналістикою. Дехто ще думає над цим, але будьте певні, воно того варте. Чудово, що комусь з вас близьке право, тому що воно дотичне з журналістикою. Я працював на The Washington Post 33 роки і поруч зі мною в колективі були юристи. Після завершення роботи я керую кафедрою журналістики в університеті Гонконгу. Там ми маємо програму для бакалаврів та магістрів для отримання вищої професійної освіти журналіста. Одним із обов’язкових курсів впродовж навчання є курс, що називається «медіаправо» під керівництвом юриста-журналіста. Дуже важливо розуміти, які права має медійник, ті права, які його захищають, і те, як взагалі побудоване право. Не думайте, що ви повинні обирати між журналістикою і юриспруденцією, чи будь-якою іншою спеціальністю, ви можете бути профі в якихось обох одразу. Потрібно просто визначитися.
«НІХТО НЕ МОЖЕ ЗМУСИТИ ЛЮДЕЙ ВІДЧУВАТИ СЕБЕ БІЛЬШ ПАТРІОТИЧНИМИ, НІЖ ПОТРІБНО»
Яна ХРОМ’ЯК, Київський університет імені Бориса Грінченка:
— Тиждень тому у своєму «Твітері» ви опублікували власну статтю у The Washington Post, де висвітлюєте питання Гонконгу і Китаю. Яка ваша оцінка процесу деколонізації і чи можливо таке от «одна країна — дві системи», як ви написали в своїй статті.
— У Гонконгу та Китаї двосистемний підхід працює, хоча не так відмінно, як це планувалося. Великій комуністичній країні було незвично прийняти маленьке ліберальне капіталістичне місто. Комуністичний уряд Китаю дав слово зберегти систему надовго. І що більше часу минало, то більше влада Пекіна намагалася взяти контроль у свої руки. Назвою, до якої всі прийшли, стала «одна країна — дві системи». Проблема полягає в тому, що після 21 року повернення Гонконгу до складу материкового Китаю Пекіна більше зацікавлений саме в «одній країні», а от жителі Гонконгу віддають перевагу «двом системам». Пекінці намагаються змусити гонконгіців відчувати великий патріотизм щодо Китаю. Вони навіть намагалися запровадити закон чи то правило, яке змушувало б народ Гонконгу вставати під час китайського гімну, або закон, який давав би право заарештовувати людей, які демонстрували непошану до китайського національного прапора. Правління навіть намагалося змінити деякі факти в шкільних підручниках історії. Наприклад, щось на зразок «Гонконг було передано Китаю» на «Гонконг повернули на батьківщину». Враховуючи це все багато людей вашого віку поступово стають негативно налаштованими щодо Китаю, і що більше він намагається диктувати свої правила патріотизму, то більше люди чинять спротив і виявляють бажання до незалежності. Після проведеного дослідження ми визначили, що 3/4 населення Гонконгу до 30 років не задоволене своїм китайським громадянством. Та і взагалі більшість молоді виступає за незалежність. З цього всього я зрозумів для себе, що ніхто не може змусити людей відчувати себе більше патріотичними, ніж потрібно. Мені не відомо, чи існує така ситуація в Україні, та це вже зовсім інша історія.
«НАВІТЬ ЯКЩО МАМА КАЖЕ ВАМ, ЩО ВОНА ВАС ЛЮБИТЬ, ПЕРЕВІРТЕ. БУДЬТЕ СКЕПТИКАМИ»
Ольга КРИСА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Як вам вдавалося, перебуваючи в зоні конфлікту, не лише передавати інформацію, а й перевіряти її на достовірність?
— Це дуже серйозне і значиме питання. Висвітлення конфліктів — одна з найважливіших речей, які робить журналіст. Медіапростір може відігравати значну роль під час або розв’язанні конфлікту. Вважається, що журналістика певною мірою є позитивним фактором у вирішенні не лише того ж конфлікту, а й постконфліктних ситуацій. Одним із найвагоміших завдань медійника під час висвітлення військових сутичок є захист власної безпеки. Смерть — не та слава, яка вам потрібна. Я працював міжнародним кореспондентом у The Washington Post протягом трьох років під час війни в Іраку. Щоночі я засинав зі страхом, що хтось із моїх може бути в небезпеці. Коли я тільки розпочинав свою репортерську роботу, редактор сказав мені: «Твоє завдання — дати потужний матеріал. Його в тебе не буде, якщо ти будеш мертвий. Дбай про себе.» До того ж у журналістиці існує така приказка про те, що правда часто є найпершою жертвою під час війни. Кожен бік конфлікту намагатиметься маніпулювати вами. Вам, як журналістам, які висвітлюють конфлікт, потрібно відшукати правду, де б вона не була. Це буде важко, тому що сутички завжди заплутані. Також вам слід запам’ятати, що потрібно знайти певний баланс між тим, що потрібно вам як медійнику, та тим, що потрібно зберегти в таємниці воєнним. «Мілітарний» — у принципі «секретний». Часто воєнні не хочуть розголошувати публічно свої плани наперед. Як журналіст ви повинні бути дуже обережними для того, щоб не створювати для солдатів небезпеку інформацією, поданою в світ. Ще одне — якщо ви візуаліст з камерою, ви часто можете тільки посилити конфлікт. До прикладу, я був в Афганістані під час бомбових атак та вибухів. Це саме те, на чому завжди сфокусований об’єктив. Люди із зовнішнього світу просто дивляться на картинку, яка транслюється на телебаченні, і вважають, що вся країна там охоплена полум’ям. Проте часто буває так, що це лише маленька частина того, що відбувається на місці подій. Можливо, в 95% якогось міста, наприклад, населення абсолютно мирно живе і спокійно ходить за покупками. Це те, що я називаю «говорити правду». Розумієте, життя поза конфліктом у країні — це також ваша історія, ваш матеріал. Також ви маєте запам’ятати, що як журналісти, які висвітлюють воєнні сутички, ви маєте величезний вплив на формування суспільної думки. Більшість не є там, то ж все, що вони знають, вони бачать у ваших репортажах. Тому вам потрібно бути більш ніж обережними. Останнє, що я б вам порадив, як журналістам у гарячих точках — збирайте стільки фактів і доказів, скільки зможете. Ваш матеріал може бути використаний пізніше, якщо будуть порушені будь-які права. Це розмови з біженцями, очевидцями, жертвами. Тут знову ж таки будьте обережними, тому що кожна сторона конфлікту намагатиметься маніпулювати вами. Через те, що в світі безліч фальшивих новин, ми не знаємо, де правда, а де брехня. Робота журналіста — бути скептиком, завжди задавати питання, навіть якщо хтось може переконати вас у правдивості поданого. Ви можете це перевірити. Завжди намагайтеся отримати інше, ще одне джерело. Я часто повторюю молодим журналістам: «Навіть якщо мама каже вам, що вона вас любить, перевірте. Будьте скептиками».
«НАЙКРАЩИМ ЗАХИСТОМ БУЛО ПОКАЗАТИ, ЩО Я — НЕ ЗАГРОЗА»
Андріана БIЛА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Ви неодноразово були фіналістом Пулітцерівської премії за ваші репортажі у Сомалі. Що ви можете сказати про стиль своїх репортажів, як їх правильно писати, стикаючись з такими непростими локаціями світу? Тому що українські репортажі почали розвиватись зовсім недавно, це пов’язано з нашим конфліктом на сході.
— Сомалі була і все ще залишається одним із найбільш небезпечних місць світу. Різниця між конфліктом там та більшістю інших у тім, що в Сомалі немає уряду. Натомість усе правління належить різним етнічним групам та племенам, які контролюють навколишні райони. Тому як журналісту мені доводилося розбиратися в тому, «хто і ким». До того ж мені потрібні були охоронці, це було єдине місце, де вони доправляли мене з аеропорту до готелю та супроводжували по країні. Мені пощастило працювати на велику організацію The Washington Post, яка забезпечувала нас захисним спорядженням, бронежилетами, шоломами тощо, які я в більшості випадків не використовував. Я завжди вважав, що моїм найкращим захистом було показати, що я не загроза, тому я одягав звичайні речі. Через колір моєї шкіри багато людей вважали мене сомалійцем. Були схожі випадки в Іраку, коли жінки-журналісти одягали мусульманський одяг і так само легко пересувалися вулицями. У конфліктній зоні на сході ваші військові все ще контролюють деякі території, тому ви можете отримати деяку інформацію і попросити провести вас на передову, умовно кажучи. В той час у Сомалі ти лише співпрацюєш з довколишніми «бандами», які зовсім не схожі на організованих військових. Конфліктні зони в Україні й Сомалі абсолютно різні. Хоча я все ще вважаю обидві небезпечними, вони небезпечні різним чином.
«ПРОКИДАЙТЕСЯ РАНО І ЗАВЖДИ НОСІТЬ ІЗ СОБОЮ ПАСПОРТ»
Владислава ШЕВЧЕНКО, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:
— Уперше досвід військового кореспондента, як ви казали, отримали, коли самі прийшли до газети з дійсним паспортом. Ви побачили новину зранку про ситуацію в Гаїті і у вас одразу виникло бажання поїхати туди?
— Я не вважаю себе військовим журналістом, я був звичайним репортером, що опинився в місцях збройних сутичок. Я люблю писати історії для людей про них же самих, а не про конфлікти. На жаль, світ наповнений небезпеками. Тому якщо ти «в світі», ти змушений висвітлювати схожі теми. Саме через це вам необхідно знати деякі заходи безпеки, навіть якщо ви не плануєте бути військовим репортером. Коли я був у Африці, то сам обрав дослідження Руанди та Сомалі, тому, що я знав, що історії про них стануть надзвичайно важливими в міжнародному плані. Хоча я не хотів писати про Африку лише як про зону конфлікту, я усвідомлював, що не досконало виконаю свою роботу, якщо не зосереджуся на цьому. Західні ЗМІ часто критикують за недостатнє висвітлення геноциду в Руанді. Це сталося тому, що в час цієї жахливої трагедії Південна Африка обирала собі президента, яким став Нельсон Мандела. Журналісти повинні були обирати між висвітленням хороших позитивних новин чи страхітливої катастрофи. Так само кореспонденти в Україні повинні обирати між репортажем з місця бойових дій та розповідями про розвиток та демократію. Тому робота міжнародного кореспондента є досить важкою. Я дуже хотів бути ним. Цікавий факт про журналістів — вони не встають рано-вранці. Якщо ви приходите в редакцію першим, ви маєте широкий вибір завдань. Коли я дізнався про бунт на Гаїті, я усвідомлював, що там на місці немає жодного кореспондента з The Washington Post, а я був у цьому дуже зацікавлений. Я спеціально прийшов у редакцію до дев’ятої ранку. Коли в офісі з’явився перший редактор, він почав переглядати ранкові новини. Раптом, помітивши заворушення на Гаїті, він почав шукати когось з дійсним паспортом і знанням французької. Нікого, окрім мене, в кімнаті не було. Не знаючи ні мого імені, ні рівня моєї французької, редактор доручив Гаїті мені. Ось вам урок: прокидайтеся рано і завжди носіть з собою паспорт.
«ЖУРНАЛІСТ ПОВИНЕН НЕСТИ ПЕВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»
Юлія ДОВГАЙЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Усі пам’ятають теракти 2015 року в редакції французької газети Charlie Hebdo. На редакцію напали після того, як вони опублікували карикатуру на одного із очільників угруповання «ІДІЛ». Також на іслам та пророка Магомета. Де закінчується свобода слова і чи може журналіст говорити про все, незважаючи на позицію інших?
— Цікаве і важке питання. Я сприйняв ситуацію з вбивством людей через такі публікації дуже особисто тому, що я починав свою журналістську кар’єру як карикатурист. Я малював для університетської газети в Мічигані. До того ж я жив у Парижі за кілька кварталів від офісу Charlie Hebdo. Я був міжнародним редактором The Washington Post у Вашингтоні, тому пам’ятаю ще й оприлюднення цих самих карикатур у данській газеті 2005-го чи 2006-го. Мені потрібну було вирішити чи помістити їх у нашій газеті з солідарності. Тривала суперечка, проте я вирішив не публікувати це з кількох причин: я був наляканий і не хотів ризикувати життями моїх колег, а також просто вважав картинки досить образливими щодо мусульманської релігії. Так, я за свободу слова, але також я вважаю, що журналіст повинен нести певну відповідальність і розуміти почуття людей. Наприклад, я б ніколи не поїхав в Таїланд, щоб зневажати тамтешнього короля, чи в Німеччину, щоб жартувати про нацистів. Навіть враховуючи той факт, що я маю право так чинити через свободу слова. Така сама ситуація з Україною і Голодомором, над чим не варто жартувати. Це стосується елементарної поваги.
ВИПАДОК ІЗ ДЮРАНТІ — «ЦЕ БУВ ПЕРІОД У ЖУРНАЛІСТИЦІ, ЯКОГО ВАРТО СОРОМИТИСЯ»
Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Чи чули ви історію про Волтера Дюранті, журналіста The New York Times? Він відомий тим, що брав інтерв’ю в Йосипа Сталіна, і 1931 року писав репортажі з СРСР і за це отримав Пулітцерівську премію. Як ви ставитесь до того, що він заперечував Голодомор в Україні?
— Мені здається, The New York Times попросив Пулітцерівський комітет забрати нагороду назад. Це був період у журналістиці, якого варто соромитися. Але, думаю, що впродовж того часу було багато інших, наприклад, британський журналіст Гарет Джонс, що писали про Голодомор. На жаль, вони не здобули визнання, яке заслужили, за життя. Ми говоримо про дослідження конфліктів, де вам потрібно писати правдиві репортажі, які можуть бути розкритиковані за вашого життя, проте правда рано чи пізно переможе. Я пам’ятаю, після висвітлення конфліктів у Камбоджі, багато хто говорив про те, що там не було ніякого геноциду, або навіть про те, що журналісти перебільшили у своїх репортажах. Пізніше виявилося, що ми писали правду. Навіть сьогодні в Китаї існує тенденція вважати, що медійники є надто критичними до китайського уряду, бо публікують занадто багато матеріалу про порушення прав людини, стверджуючи, що все не так погано. Повірте, це — нормально. Вам же слід вислухати ці думки, але продовжити писати правду, яка рано чи пізно підтвердиться, як у випадку з Голодомором.
«РОЛЬ МЕДІА ЗМІНЮЄТЬСЯ»
Ю. Д.: — Дональд Трамп дуже часто висловлюється, що американські ЗМІ поширюють фейкові новини, декотрі медіа він навіть називає ворогами суспільства. Чому президент так вперто критикує американські ЗМІ?
— Раніше стосунки медіа і Білого дому в США були набагато напруженішими. Президент Ніксон мав список ворогів включно з журналістами. Він слідкував за ними за допомогою тактики перевірки сплати податків. Спеціально навчені люди вдиралися до будинків демократичних медійників для збору інформації проти. Коли я зустрічаю тих, хто стверджує, що стосунки преси і уряду зараз погані як ніколи, я спішу заперечити, бо ж пам’ятаю набагато гірші. ЗМІ вижили й існують досить добре. Все це природно, так навіть має бути, невеликий тиск. В свій час я подорожував місцями, преса яких була жорстко контрольована. Наприклад, у Східній Азії мене часто затримували представники правоохоронних органів через те, що вони не хотіли, щоб я виконував свою роботу. Одного разу я був заарештований в Індонезії. На щастя, я мав змогу зателефонувати в посольство Америки, і мене витягнули.
Микола СIРУК:
— Чи легко медіасфері сьогодні існувати, коли той чи інший комунікатор може використовувати «Твітер» для спілкування з народом напряму?
— Це велика проблема загалом в світі, те, що світові лідери і уряд можуть використовувати сьогодні соціальні мережі, «Твітер», «Фейсбук», щоб спілкуватися з людьми напряму. Схоже на те, що ЗМІ їм більше не потрібні. Так не лише в США, так усюди. Роль медіа змінюється. Хоча, використовуючи ЗМІ, ви все ще можете перевірити факти, повернутися і впевнитися, що той чи той урядовий лідер каже правду.
О. К.: — Сьогодні багато, хто говорить, що з активним розвитком соціальних мереж та інтернету пресу чекає смерть. Яка ваша думка щодо цього і чи є місце друкованим ЗМІ в майбутньому?
— Вони вже вимирають. Проте журналістика все ще справляється дуже добре. Люди досі читають історії. Просто на гаджетах замість папера. Погодьтеся, це зручніший спосіб отримання інформації, яка залишається по суті тією самою. Медіа працюють навіть краще зараз, тому що поле досліджень значно більше, дякуючи Google та соціальним мережам. Я можу читати новини зі всього світу на своєму смартфоні. Звичайно, не варто забувати про літніх людей, які віддають перевагу паперовим засобам, але такий світ, ми повинні звикати до нових технологій.
Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні
