Якщо основною і найяскравішою меншиною на Закарпатті вважаються угорці, на Буковині — румуни, в Приазов’ї — греки, то в Буджаку визначитись складніше. Меншин тут більше, і у кожної своя чималенька етнічна територія. Але, радше за все, в лідерах опинилися б болгари. Територія компактного розселення болгар у Буджаку майже така, як і в українців. У всіх інших — росіян, молдаван, гагаузів, албанців — вона суттєво менша. Буджак — це земля, де болгари і українці жили ще задовго до приходу турків. Цю територію контролювало то Болгарське царство, то київські (а пізніше галицько-волинські) князі. Звісно, відбувалися і асиміляційні процеси. Тому місцевий українець не може бути певен, що в його жилах не тече болгарська кров. Та й болгарин несподівано може виявитись якимось далеким нащадком дружинника-русича. Але в наш час кров — річ другорядна, тепер для самоідентифікації більше значення має культура, в якій виростала людина.
* * *
Якщо взяти Болград ХХІ століття (а це головне болгарське місто Буджака), то його національний склад згідно з переписом 2001 року був таким: болгари 47,8%, українці — 12,7%, росіяни — 11,2%. Мовне співвідношення дещо інше: болгарська 32,7%, російська — 48,7%, українська — 13,9%. Звідси можна зробити висновок про відчутну русифікацію краю. Бо відсоток української мови лише трішки вищий, ніж чисельність українців. А ось відсоток російської у чотири з лишком рази перевищує чисельність росіян.
* * *
Тепер буджакці живуть в мирі і дружбі, вростаючи усіма своїми національними корінцями в Україну, і пишаючись поліетнічністю регіону. Адже в ній також можуть бути певні плюси. «Придунайська Швейцарія» згодом може стати цікавою як для Європи, так і для великого українського «материка». Але перед цим тут треба побудувати хороші дороги та й підняти економіку в масштабах усієї держави. Тоді й «зелений» туризм не забариться. А поки ми повинні по крупинках збирати те, що нас об’єднує.
Взаємозв’язки української та болгарської культур мають багатовікову традицію. Особливе пожвавлення спостерігалося наприкінці ХІХ і на початку ХХ століть. Тоді урізноманітнилися контакти інтелектуалів обох народів у галузі науки та літератури. Українські діячі як Наддніпрянщини, так і Галичини з посиленою увагою спостерігали за подіями у південнослов’янських землях. Причиною була активізація національно-визвольних рухів у регіоні. Українці співчували антиосманській боротьбі болгар — адже й самі були розділені між двома імперіями...
Не можна не згадати про спільні творчі зусилля двох визначних постатей у нашій історії — Михайла Драгоманова (1841—1895) та Івана Франка (1856—1916). Якщо говорити про ближчі часи, то можна згадати колишнього дисидента Василя Барладяну (1942—2010). Це цікава історична постать. Адже народився Василь на території Румунії в родині сина генерал-хорунжого армії УНР Андрія Гулого-Гуленка — Володимира. Коли Василеві було три роки, чекісти викрали батька, засудили до каторги, де він і загинув на уранових рудниках у Монголії. А Василеві пощастило закінчити філологічний факультет Одеського університету. А в 1971—1972 роках він навчався на історико-філологічному факультеті Бухарестського та Софійського університетів. Потім Василь Барладяну досліджував літературно-мистецькі та релігійні зв’язки України з Болгарією, Сербією, Грецією та румунськими землями. Є у нього і суто болгарознавчі роботи. А в 1970 році на Міжнародній конференції «Україна-Болгарія» (відбувалася в Одесі) виголосив доповідь: «Ренесансні риси в живопису Другого Болгарського царства та України-Руси». Такий ось цікавий дисидент. Любив Україну (як батько й дід), але й Болгарією цікавився.
Хотілося б ще згадати шкільний музей українсько-болгарської дружби в селі Мала Перещепина Новосанжарського району Полтавської області. На околицях цього села на краю соснового лісу розташована могила володаря Великої Булгарії хана Кубрата. Йдеться про VII століття нашої ери! Так ось, працівники музею — вчителі та учні місцевої школи цікавляться життям болгарської діаспори в Україні, їхньою культурою, побутом, звичаями, читають болгарські газети, зокрема «Роден край», що виходить у Одесі. До речі, в шкільні роки і у нас в школі був клуб радянсько-болгарської дружби. Трішки заідеологізований, але саме там я отримав свої найперші уроки болгарської (третьої мови у моєму житті після української та російської). Саме з того часу і бере початок моє зацікавлення болгарською культурою.
А як не згадати про цілу серію найцікавіших публікацій у популярній всеукраїнській газеті «День», які вийшли окремою книгою? Вони присвячені болгарській історії та українсько-болгарським зв’язкам.
«Історія України і Болгарії — ніби історія двох сестер, розлучених у ранньому дитинстві. Що росли згодом у різних «родинах». Замість того, щоб разом з Болгарією дивитися одна на одну, ми дуже довго дивилися на Москву — на ту, що хотіла нас розділити...
...є величезний простір для вивчення, взаємного підсилення одне одного. Попри всі катастрофи, болгари виробили свій універсальний рецепт, який іде від братів Солунських, від Кирила й Мефодія, — потрібна Культура. Освіта. Потрібно займатися народом...», — це уривок із передмови головного редактора газети «День» Лариси Івшиної до книги «Сестра моя, Софія...»
* * *
Як бачимо, у нас є хороше підґрунтя для поглиблення і зміцнення українсько-болгарських зв’язків. Непоганою базою для цього є постійні контакти двох громад у Буджаку. Наведу конкретний приклад: коли відвідав болгарське село Зоря, що в Саратському районі, то познайомився з місцевими учителями. І саме там почув цікаві вірші Олени Арнаутової, написані одночасно українською, російською та болгарською.
А ще я запропонував педагогам болгарський переклад пісні «Дивлюсь я на небо». Анна Ризова, яка співає в місцевому хорі, запевнила, що її колеги із задоволенням вивчать болгарський варіант пісні. А українською вони вже співають! Тобто, все йде по наростаючій — якщо згуртується жменька ентузіастів, які захочуть дати новий поштовх дружнім стосункам, то справа піде швидко. В селі Кулевча відвідав музей-садибу «Български двор», творцем якого є Василь Каралійський. Цікаво було прослухати розповідь молодого подвижника про болгарські поселення Буджака. Василь щороку їздить на Полтавщину (на могилу хана Кубрата), і це ще раз підтверджує тезу про нашу історичну і кровну спорідненість. Думаю, школярам болгарської національності варто і на Полтавщину з’їздити, і в столиці побувати, і у Львові, і на Закарпатті, і на Шацьких озерах... А маленьким українцям з «материка» варто хоча б раз у житті побувати на Дунаї, відвідати Ізмаїл, Болград, та колоритні болгарські села регіону.
