Хоча один поет стверджував, що може все порівняти з усім, порівнювати Путіна та Наполеона ніяково. Що, крім маленького росту й болючої амбітності, ріднить вихідця з ленінградських підворіть і нижніх чинів КДБ із французьким імператором і одним з найпопулярніших й успішніших полководців світової історії, що взяли корону з рук папи й надягли її на себе власноруч. Щоб ні в кого не залишилося сумнівів, хто кого тут коронує.
Однак якщо порівнювати їх не за значенням, а за однією з ролей, яку вони відіграли як політики в історії своїх країн, то деякі риси сигналізують про несміливий збіг. Чи не безумовний, звичайно, але як прототип і персонаж, який повторює манеру поведінки і концепцію образу оригіналу. Або архетипу.
Якщо відкинути (що, без сумніву, некоректно) полководницьку складову Наполеона, а спробувати побачити його як політика, котрий прийшов після революційних змін в країні для того, щоб цю революцію зупинити і, так би мовити, зафіксувати прибуток бенефіціарів від перерозподілу в попередньому періоді цінностей, то спільне між Наполеоном і Путіним починає оприявнюватися. Як складки на зім’ятому простирадлі.
Обидва з’являються на політичній сцені тієї миті, коли суспільство втомилося від революційних потрясінь (якщо, звичайно, перебудову можна порівнювати з революцією), а суспільної злагоди навколо змін не спостерігалося ні у Франції, ні в Росії.
Грубо кажучи, змінами були незадоволені всі, але і майже всі не готові були повернутися до того, що було. Як ті дехто, які набули в результаті цих змін, так і ті, хто не отримав майже нічого, крім обіцянок, як завжди невиконаних. Плюс до того в кожному суспільстві були сили, які просто все програли й вимагали реваншу.
Зрозуміло, хто отримав у Франції: це були власники великих статків, що з’явилися за рахунок перерозподілу цінностей дворян і церкви. Нувориші революційної доби, які боялися як тих, кого було пограбовано, так і тих, хто не отримав нічого. Франція була знівечена протиборством цих трьох сил, звичайно, не так чітко персоналізованих у реальному політичному протистоянні, оскільки економічні й політичні інтереси могли перетинатися і суперечити один одному, що породжувало набагато більш мозаїчну картину. Але узагальнено протистояння виглядало приблизно так.
Наполеон, що спочатку підтримав революцію як корсиканський націоналіст (який вітав розпад королівської влади, котра позбавляла Корсику і незалежності, і автономії), дуже швидко пристав на бік тих, хто набув і волів це надбання зберегти.
Ця можливість з’явилася в нього після повернення з Єгипту — в умовах цугцванга на політичній арені він виявився головною постаттю, з якою пов’язували надії найрізноманітніші політичні сили. Зрозуміло, у Наполеона були власні інтереси, інтереси честолюбного людини, що опинилася в громадському фокусі, легендарного героя і рятівника країни, якому, для підтвердження своїх амбіцій і своєї правоти, потрібна була загальна любов, яка нічим, крім абсолютної влади, не підтверджується.
Але для того, щоб отримати те, про що він мріяв, Наполеону треба було спиратися на сили, вдячні йому за підтримку й здатні повернути сторицею те, що отримали. Наполеон зробив ставку на тих, кого назвуть великими буржуа, з їхніми нещодавніми статками, набутими завдяки революції.
Звідси виникала та подвійність, яка супроводжувала всю подальшу діяльність Наполеона: незважаючи на інтереси зростаючої влади, яка невдовзі стала величезною, він ніколи не зрікався гасел революції, бо саме революція уможливила його піднесення, як, втім, і набуття статків тим прошарком, на який він насамперед спирався.
Маленький Путін, звичайно, остання і цілковито дерев’яна в ряду матрьошок, захованих всередині товстуна Наполеона. Але концептуально він повторив багато з тих ходів, що застосував Наполеон, змушений одночасно стати рушійною силою контрреволюції, яка по суті цю революцію заперечувала й перекручувала. І при цьому на пропагандистському рівні завжди залишався вірним тим декларативним гаслам та ідеям, які цю революцію викликали.
Зрозуміло, що Путін був покликаний не старіючим Єльциним, щоб він уберіг його сім’ю від відплати незадоволених санкюлотів і комуністів (читай — пограбованого дворянства). Путіна покликав на трон прошарок нових власників, що виникли з тих самих номенклатурників і бенефіціарів приватизації і заставних аукціонів, які не хотіли ділитися своїм добробутом з бідними. Як і повернення царства комуністів. Путін мав допомогти зафіксувати прибуток, що він і зробив під гаслами вірності демократичному вибору (як Наполеон, вірності революції), хоча насправді це був вибір між тими, хто все надбав і тими, хто мріяв це надбане в них забрати.
Звичайно, є багато окремих і дрібніших рим, які дозволяють побачити Путіна як ткача по канві будь-якого контрреволюціонера, що не має можливості повністю дистанціюватися від революції, бо вона є витік могутності прошарку, що висунув його на авансцену.
Почнемо з Тулона. Наполеон, невідомий капітан артилерії, після численних відпусток і різнокаліберних занять (родиною, допомогою тим корсиканським силам, що допомагали його родичам, написанням велемовних промов і доповідей), отримує посаду командира артилерії, яка складалася буквально з кількох гармат, в армії, безуспішно штурмує Тулон. Його поради, що забезпечили разом із низкою вдалих обставин взяття Тулона, приводять його до стрімкого піднесення на ґрунті, як сказав би Іосиф Віссаріонович, нестачі кадрів і довіри до них. Наполеон, поєднуючи кмітливість, копітку відданість справі військовика й продумані лестощі царедворця, з капітана перетворюється на генерала. Вилуплюється з політичного яйця.
Проте нам цікавий не стільки стрімкий злет, скільки низка супутніх моментів. Саме ті вихідці з нижніх офіцерських чинів, які були разом із Наполеоном під Тулоном і потім разом із Наполеоном робили перші кар’єрні кроки, стають (Дюрок, Суше, Мармон, Віктор, Дезе) його найвідданішими прихильниками. Рима з чиновниками петербурзької мерії — цими Сєчіним, Мутком, Кудріним, Чубайсом та Чуровим — за всієї жахливої культурної невідповідності легко вгадується.
Не менш виразні повтори можна побачити у створенні ієрархії цінностей того суспільства, яке контрреволюціонер отримує як приз за правильно обрану позицію в період постреволюційних метань.
Доба Наполеона — це химерне поєднання славослів’я на адресу інтелектуалів (людей розуму, які, на думку Наполеона, завжди перемагають шаблю) і безумовної цензури, що прийшла на зміну революційній волі (теж доволі відносній). Здобувши корону (і тільки рухаючись в її бік), Наполеон змушений змінювати систему суспільних цінностей: ще нещодавно повсюдна критика церкви (християнства) та монархії оголошується недоречною. Адже сам Наполеон збирається стати (і стає) монархом, що має з церквою (як силою, що сприяє фіксації прибутку під гаслом національного примирення) нерозривний зв’язок.
Тому колишнє вільнодумство та вольтер’янство (хоча Наполеону спочатку був симпатичний Руссо, якого в темпі маршу витіснили Монтеск’є та Макіавеллі) залишається в минулому, а ось культ монарха стає основою кар’єр художників та поетів на наступні п’ятнадцять років. І все, що не вписується в систему монархічної регламентації, витісняється або дискримінується. Незгодних з новим імператором ув’язнюють не тотально, а вибірково. Без якобінської гільйотини. У в’язниці продовжує сидіти де Сад і Шакло, змушена емігрувати пані де Сталь, Шеньє відрікається від трагедії «Тіміліон», герой якої схожий на Робесп’єра (Нємцова? Серебряннікова?), заборонено п’єси «Магомет» та «Аталія» Вольтера, що критикують християнство й верховну владу, скорочено кількість театрів і газет, з яких було залишено тільки лояльні.
Посилюється контроль над видавництвами, діяльність яких регулюється новим методом — видачею або невидачею патентів. Наполеону приписується мем «Мала література — за мене, велика — проти». Мала, тобто низова, підконтрольна, легко уловлює громадські тренди, велика — представлена занадто гучними іменами, щоб їх відіслати по шляху де Сада, а їм забути про попередню репутацію. Щоправда, Шатобріан, з його інтересом до містики в «Дусі християнства» та «Рене» (Дугін, Прилєпін,
о. Тихон Шевкунов) стає придворним письменником, хоча згодом у своїх «Замогильних записках» намагається представити себе давнім борцем із режимом. Та це зрозуміло.
Але найголовніше — це виразна масова пропаганда, основою якої стають успіхи, передусім військові. Адже треба було якось примирити тих, хто отримав від перерозподілу цінностей все, і тих, хто не отримав нічого, крім обіцянок. А примирити їх може лише єднання нації в її військовому захваті. Не заперечуючи економічної доцільності наполеонівських перемог, хоча пропорція прибуткоотримання завжди приблизно є однаковою, але те, що військові перемоги на півтора десятиліття зняли актуальність політичної боротьби, що стала млявою і підкилимною, це очевидно. Грім перемог заглушає голоси критиків, і нація отримує можливість харчуватися патріотичними захопленнями, споживаючи тістечка пропаганди замість хліба нагальних проблем.
Звичайно, Грузія, Крим, Донбас, це — не наполеонівська імперія завбільшки з Європу, але й Путін — звичайно, не Наполеон, а наслідувач, послідовник набагато знаменитішого контрреволюціонера, який зумів побудувати власну кар’єру завдяки правильно зробленому вибору на користь тих, хто щойно, завдяки радикальним політичним змінам, отримав те, що страшно було тратити.
Звісно, і прагнення розширити ареал своєї підтримки. Стати не висуванцем прошарку бенефіціарів перерозподілу цінностей на попередньому етапі, а немовби всенародним улюбленцем, месією, керманичем усіх французів.
Саме це і стало кінцем кар’єри Наполеона — не поразка в Росії, а розрив, що довго здавався незначним, з прошарком нуворишів, які його висунули. Через посилення Наполеона та його спраги створення нової монархії, нового дворянства, нової династії (слово «республіка» було вилучено з ужитку), розрив між імператором і соціальними інтересами прошарку, що його висунув, лише росли. Як і проблеми в економіці, покликаній підтримувати претензії на велич. Територіальна експансія стає збитковою (особливо після іспанської авантюри).
Грубо кажучи, «нагинати» олігархів й посилати їм лікаря, гнобити бізнес, чавити санкційне їдло й піднімати своїх охоронців можна лише до Ватерлоо, потім — кінець абзацу, Ельба, острів Єлени, петля Саддама, лом Каддафі, Страсбург, що вже просто остобісів, й розумниця Гаага. Зрозуміло, велич трагедії зменшується як відлуння. У пропорціях, рівних до співвідношення Франції та Мекленбург-Шверін початку позаминулого століття. Повторення — завжди загасаюча гамма.
