Коли стався обурливий інцидент на виборах міського голови в Обухові, про що я вже писав, здавалося, що наші ЗМІ вибухнуть, протестуючи проти негідного поводження з боку нардепа від Партії регіонів з Іриною Геращенко, яка є не лише ображеною жінкою, народним депутатом, а ще й нашою колегою-журналісткою. Адже можна було продемонструвати, що в Україні є не просто журналісти, а корпорація, цех, співтовариство. Виявилося, немає навіть елементарної солідарності, простого співчуття до товариша по професії... Дехто, як мені здається, зробив висновки, що якщо можлива така поведінка щодо людини, захищеної депутатським мандатом, то з рештою журналістів узагалі не варто церемонитися.
Буквально через тиждень після того, що сталося в Обухові, випадково включивши «5 канал», у програмі «Світська кухня» я побачив того самого «нардепа з Обухова», який разом з ведучою безтурботно різав огірочки і помідорчики, розповідаючи про всілякі рецепти смачної та здорової їжі. Те, що нардепа, котрий дозволив собі публічно застосувати фізичну силу проти жінки, на «5-му каналі» зробили «світською людиною» — не коментую. Мабуть, такий тепер у нас на третьому році «регіональної ери» «світ»... І не на ICTV, не на «Інтері» все відбувалося, а на «5 каналі» — «демократичному й патріотичному». Як це розуміти? У будь-якому здоровому суспільстві людина, яка вчинила негідно, піддається бойкоту, ігноруванню, їй не подають руки. А тут журналістам «5 каналу» виявилося абсолютно наплювати на ці «старорежимні забобони», без яких, між іншим, людський соціум перетворюється на «світ тварин». Після такої своєрідної демонстрації «толерантності» до зла на «5 каналі» будь-які заклики його журналістів до єдності та спільного захисту професійних прав і свободи слова сприйматимуться з великою недовірою.
На цьому ж «5 каналі», в програмі Ганни Безулик «РесПубліка» розгорілася суперечка про європейські перспективи України. Професор Києво-Могилянської академії Олексій Гарань сказав, що ці перспективи туманні значною мірою через те, що на багатьох українських телеканалах ведеться систематична антиєвропейська пропаганда, в якій переспівують те, що говориться в Росії. О.Гарань навів приклад, що з телеекрану нам постійно розповідають про те, що в Греції все дуже погано, а сказати, що в цій країні внутрішній валовий продукт на душу населення вдвічі більший, ніж у Російській Федерації, соромляться. Політолог Михайло Погребінський, обурюючись, безапеляційно заявив, що сказане професором НУ КМА — брехня. Автор не полінувався взяти довідник «Увесь світ у цифрах і фактах» (3-тє видання, Київ, вид-во «МАПА», 2004 рік — не думаю, що за вісім років сталися епохальні зміни) і подивитися. Так от, ВВП Росії становить 9300 дол., а ВВП Греції — 19000 дол. на душу населення. Подивився я на ВВП Португалії — 18000 дол. Чому саме Португалії? А тому, що на початку президентської кар’єри В.В.Путін закликав росіян наздогнати Португалію за цим показником. Судячи з того, що ніяких переможних фанфар у Москві не чути, наздогнати за ВВП цю найбіднішу країну Європейського Союзу, так само, як і Грецію, Росії не вдалося за всі 12 років перебування при владі «великого вождя». Гарань правий. Звісно, думки в людей можуть бути різними, але факти перекручувати не можна. На жаль, Ганна Безулик не вважала за потрібне внести зрозумілість у суперечку: хто говорить правду, а хто обманює телеглядачів. Але ж це її прямий обов’язок. Ведуча мило усміхнулася й перевела розмову на іншу тему. До речі, за даними МВФ, розрив у ВВП на душу населення в два рази між Грецією та Росією зберігається й сьогодні.
З великим інтересом ознайомився я зі статтею народного депутата Лілії Григорович «Нова якість української політики: міф чи реальність?» («День», № 61-62). Дуже здивували деякі тези. Наприклад така: «2010 року дублер Путіна начебто підтримав Януковича, наше «більше зло». А тодішній прем’єр-міністр Росії успішно співпрацював і підтримував Ю.Тимошенко». Впадає в очі вельми своєрідна конструкція: виявляється, Д.Медведєв підтримував на виборах теперішнього Президента України «начебто», а В.Путін не просто підтримував Тимошенко, а робив це «успішно». Так «успішно», що вибори вона програла... Та й Янукович аж ніяк не більше зло для пані Лілії, невипадково вона взяла цей вислів у лапки. Тут класична ідеологема «противсіхства»: всі вони однаково погані, але Тимошенко — найгірша. У чому ж Путін підтримував Тимошенко, в чому це виражалося, в яких конкретних кроках? На жаль, народний депутат про це не повідомляє. Потім автор ставить запитання: «Отже, якби обрали президентом Тимошенко, були б для України нижчими ціни на газ чи вищими тарифи на його транзит?» Це залежить не від імені й прізвища українського президента, а виключно від Кремля та підпорядкованого йому «Газпрому». І так буде завжди, поки «Газпром» залишається монопольним постачальником газу для України. Монополіст може диктувати — й він диктує. Народний депутат могла б пригадати, чим для Ющенка 2006 року закінчилися газові переговори з Москвою...
Наступна теза не більш доказова, ніж попередні: «...вочевидь, були б підписані й Харківські догоди. Адже Путін публічно зазначав про готовність Тимошенко погодитися на ще довший термін перебування ЧФ Росії в Севастополі». Розчулює ця віра українських націонал-демократів у щирість і правдивість В.В.Путіна, який, мабуть, ніяк не може позбавитися звичок свого попередника Б.Єльцина: «Уранці прокинувся, запитай себе: а що я зробив для України?» Напевно, великий друг українського народу Путін сказав про «наміри» Тимошенко, щоб наївні українці ненароком не підтримали «московського агента» Юлію. А якщо завтра Путін скаже (що цілком імовірно), що ніякої української мови в природі не існує, а українців вигадав австрійський генштаб, наші націонал-демократи теж сприймуть це як незаперечну істину? Наступні аргументи щодо «страшних» наслідків обрання Тимошенко: «...Партія регіонів і БЮТ у парламенті часто голосували б спільно, що пришвидшувало б здавання національних інтересів до такої межі, коли вже до Європи йти ні з чим. Що таке може бути — засвідчує проект угоди ПР і БЮТ...» Абстрактно, теоретично в цьому світі може бути все, як казав Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель. А практично у ПР і БЮТ не вийшло, зате фактичний альянс Ющенко — Янукович сформувався. Ось чому Тимошенко сьогодні у в’язниці, а Ющенко на дачі.
Ще один «ужастик» можливого президентства Тимошенко: «...посилювався б розкол Україні». А хіба обрання Ющенка 2004 року не породило такий розкол? Керуючись подібною логікою, слід було ще тоді обрати президентом Януковича й не ходити ні на який Майдан. Щоб уникнути розколу...
Але «противсіхство» надзвичайно потребує внутрішньої самокомпенсації за результати виборів 2010 року. Такою компенсацією є висловлюване крізь зуби визнання, що Янукович — це все-таки менше зло порівняно з Тимошенко. Один колишній дисидент у публічному телевиступі сказав, що «Янукович поступово стає українським президентом». А ось як ця думка звучить в Л.Григорович: «Утім після підписання сумнозвісних Харківських угод Янукович якось пригальмував у реалізації наступних позицій, визначених Кремлем. Мало того, що вщухли сепаратистські настрої, Україна не спішить входити у відчинені двері Митного союзу, опонує «Газпрому», не згинається в «сирних війнах». Так, саме час розповісти зворушливі історії про дивне перетворення Савла на Павла всього лише тому, що Україну здають не так швидко, як очікувалося... Мало ж треба нашим націонал-демократам для оптимізму. І нарешті те, з чим категорично не можу погодитися, бо факти треба визнавати, на відміну від думок: «Принагідно хочу нагадати, що найбільше «противсіхів» було не в Галичині, на Волині чи в Києві, а в Криму. Тож не треба нарікати на В.Ющенка чи О.Забужко». Я не полінувався черговий раз подивитися дані ЦВК щодо президентських виборів 2010 року. Вони такі: в Криму «проти всіх» проголосувало 4,5% виборців. У Севастополі — 5%. Але в цьому місті 382 тисячі жителів, з яких право голосу мають не більш як двісті тисяч. Вплинути на загальноукраїнську ситуацію вони не можуть. І, між іншим, кримські «противсіхи» — це саме ті, хто міг проголосувати за Тимошенко, але, мабуть, прислухалися до порад Ющенка та Забужко.
А тепер подивимося на західні області:
Закарпаття — «проти всіх» 6,8%
Буковина — «проти всіх» 5,8%
Івано-Франківська обл. (якщо не помиляюся, рідний край Л.Григорович) — «проти всіх» 5%
Львівська обл. — «проти всіх» 5%
Рівненська обл. — «проти всіх» 4,8%
Волинська обл. — «проти всіх» 4%
Тернопільська обл. — «проти всіх» 3,7%
Отже, Крим і Севастополь тут явно не чемпіони. І ще. Адже справа не лише в тих, хто прийшов на вибори й проголосував «проти всіх». Дуже багато хто під впливом названих Л.Григорович «гуру» просто не прийшов на виборчі дільниці. А навіщо йти, якщо «всі вони однакові»? Об’єктивно ці «гуру» й ті, хто їх послухав, віддали свою «золоту акцію» нинішній владі. І вона діє, не втрачаючи ні хвилини. Багато телеканалів показували спроби сотень киян врятувати від знищення олігархами південно-східного походження знаменитий Андріївський узвіз, те мале, що ще залишається від старого Києва. На екрані можна було бачити страшне видовище розбитої й розритої історичної вулиці, настільки дорогої серцю кожного киянина, зокрема й некорінного, як автор цих рядків. Подібної агресивності щодо культурної спадщини в столиці вже не було давно. Останні два з половиною роки затьмарили антикультурні «подвиги» всіх минулих узурпаторів Києва, змушуючи згадати печенізькі й половецькі орди, хана Батия й інших посланців Дикого поля. Тільки тепер вони не на гарячих степових конях, а на «джипах» і «мерседесах», озброєні потужними бульдозерами, екскаваторами, кранами, за допомогою яких знищують старовинні київські споруди, замінюючи їх прибутковими огидними коробками зі скла та бетону. «Противсіхи» всіх мастей утішають нас (і себе) тим, що ця влада не надовго. Так, вона обов’язково піде, але залишить після себе страшні руїни в усіх сферах життя країни, зокрема й у вигляді міст. Особливо знівеченим буде Київ. А Андріївський узвіз, незважаючи на лицемірні обіцянки сучасних «кочівників» (людей без коріння й історичної свідомості), ми, швидше за все, безповоротно втратимо.
Дивно якось виходить, у столиці є заповідні зони, де взагалі не повинне вестися жодне будівництво. А воно ведеться, на заповідний статус плюють, ніхто ні за що не відповідає. Потрібні закони про кримінальну відповідальність за незаконне будівництво та про ліквідацію неправомірно збудованого об’єкту за рахунок його власника. Причому залучати слід і чиновників, які дають злочинні дозволи. Особливо треба розглянути питання про відповідальність колегіальних органів, а то в нас пакостять колегіально, щоб сховатися за спини співучасників. Було б справедливо, щоб орган, який прийняв незаконне рішення, колегіально за це й поплатився, наприклад, негайним розпуском і забороною його членам будь-коли виставляти свої кандидатури на виборах. Усвідомлюю, що це спірна пропозиція, але гідна уваги. Дійсно, чому в нас можна колективно паскудити, але не можна колективно відповідати? Нехай би депутати, які бездумно піднімають руки за сумнівні або відверто шкідливі проекти, замислилися. І не дозволили робити мерзоту країні, хоча б з любові до власної шкури... Абсолютно не зрозуміло, де Київська міська рада, чому вона не захищає інтереси столичної громади? Чи ця рада вже нічого в Києві не вирішує? Тоді навіщо вона потрібна? А поки стародавній культурний центр України неухильно перетворюється на передмістя чи то Макіївки, чи то Єнакієва. Нічого не маю проти цих міст, але Київ має залишитися Києвом.
