Маріуполь готується до дня міста, вирують ремонтні роботи, чути турецьку, українську, молдовську мови від будівельників. Раптом на стіні міського шахового клубу заграв світлом літературний мурал на вірш «Як страшно відкриватися добру» Василя Стуса.
Людина честі, борець за правду, найулюбленіший поет кількох поколінь. Народився на Вінниччині 1938 року, але навчався і формувався як особистість у Донецьку. Після закінчення Сталінського педінституту працював учителем української мови та літератури в Горлівці, підземним плитовим в одній із донецьких шахт, літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». 1963 року В. Стус переїхав до столиці й поступив в аспірантуру Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка зі спеціальності «Теорія літератури». Проте наукова кар’єра не склалася. Доленосною для багатьох шістдесятників стала прем’єра «Тіні забутих предків» С. Параджанова 5 вересня 1965 року, під час якої виступив Іван Дзюба з доповіддю про арешти української інтелігенції. Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл підтримали його, звернувшись до аудиторії з закликом: «Хто проти репресій, устаньте!». Після цього його було відраховано з аспірантури. Саме в другій половині 1960-х було видано збірки поезій «Круговерть», 1970-го — «Зимові дерева», самвидавом поширювалися збірки «Веселий цвинтар», «Час творчості / Dichtenszeit», «Палімпсести», передавалися за кордон. Водночас у радянській пресі про нього виходили негативні матеріали. Під час першої хвилі арештів українських дисидентів 12 січня 1972 року Василя Стуса було заарештовано за справою Ярослава Добоша КДБ. А потім — мордовські табори і магаданське заслання. Був звільнений 1979 року, а заарештований уже в травні 1980-го. У цей період дисидентам нові справи швидко фабрикувалися й ще на 15 років.
Була в шоці, коли читала деякі архівні документи справи «Блок» про Василя Стуса, адже його сміливість, доленосна правдивість, принциповість у вчинках, відповідях чи то репліках слідчим, щирих поезіях, літературній критиці, листах вражають. Можливо, й для когось його тексти незручні, болючі чи неприємні, навіть зараз, але пронизані кристальною правдою — ідеалом, до якого прагнув поет. І безперечно, в тяжкій боротьбі досягав її й ділився з нами крізь десятиліття.
Крім поезії, мене завжди цікавило, як він писав у публіцистичному чи епістолярному стилі, як розмовляв. На одній із книжкових виставок у київському «Арсеналі» придбала видання Бібліотеки газети «День» із серії «Бронебійна публіцистика», і це — «Деколонізація СРСР — єдиний гарант миру в усьому світі. З таборового зошита» Василя Стуса. У передмові Євген Сверстюк точно схарактеризував його творчість: «...непроминуща вартість Стусового слова: відкривати очі на правду й нагадувати, що все справді живе стоїть на правді». Цікаві та корисні поради Стус писав лаконічно і по пунктах у «Пам’ятці для українського борця за волю». У записі 11 таборового зошита, розмірковуючи про солідарність, неможливість протестувати й чинити опір у ШІЗО, він написав: «Але як то калічить душу — коли ти бачиш і мовчиш».
1975 року В’ячеслав Чорновіл та Борис Пенсон упорядкували книжку «Будні мордовських таборів», де текст подавався у вигляді бесіди авторів, куди долучався і Василь Стус: «Таборова лікарня — установа досить дивна. Призначення її — сполучити каґебістську жорстокість з професійним обов’язком лікаря. А сполучити ці поняття не так просто» (В. Чорновіл, Б. Пенсон. Хроніка таборових буднів. — К.: Такі Справи, 1991. — С. 84). Тут же він висловив доленосну думку: «Час від часу в корпусі з’являються каґебісти і призначають, кого виписати, кого потримати ще. Їхня думка — найавторитетніша, бо ж вони — кращі тюремні медики, лікують хворих вони. Лікують, убиваючи» (там само, стор. 86). А потім були карцер, голодування, виразка шлунка, страждання та смерть. Вночі 4 вересня 1985 року його не стало. У четвертому записі таборового щоденника, виданому газетою «День», Василь Стус пише: «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу стояти до загину». Людяність, правда, честь — це те, за що потрібно боротися й за допомогою чого необхідно боротися. Спасибі, Василю Семеновичу, що нагадуєш і стверджуєш це в нас!
