У №37 «День» писав про останню прем’єру Львівського театру ім. М. Заньковецької «Гамлет у гострому соусі». Цю комедію відомого італійського драматурга Альдо Ніколаї поставив Вадим Сікорський. Резонансною вийшла масштабна вистава «Небилиці про Івана» (за однойменним сценарієм І. Миколайчука, яку львів’яни показали в Києві на вечорі, присвяченому ювілею митця, — див. «День» №106, 2011 р.). У творчому доробку Сікорського — понад три десятки постановок. Він має цікаві камерні роботи, зокрема «Професіонал» і «Загадкові варіації», де головні ролі блискуче грав прем’єр заньківчан Богдан Козак. Сьогодні режисер є одним із тих митців, хто створює «обличчя» українського театру і має свій почерк.
«Вадим був прекрасним актором, — нагадала колега Сікорського, режисер Алла БАБЕНКО. — Він дебютував тридцять років тому в моїй виставі «Кришталевий черевичок» Тамари Габбе, де переконливо грав Блазня. Вадим — гідний учень Сергія Данченка (світла пам’ять цьому митцеві), котрий навчив Сікорського створювати такі умови для роботи, щоб актор розкривався на сцені». Заньківчани дуже люблять Вадима. Багато хто з акторів мріє потрапити в його вистави. Він як режисер виховав Олександру Люту і Юрія Хвостенка, зробив цікаві роботи з метром нашого театру — Богданом Козаком. Сікорський добре знає, що нині ставлять у світі, і в кожній свій виставі зростає як митець.
«Міру смаку, правду і віру, запропоновані сценічні обставини були притаманні Сікорському-акторові, він переніс це на роботу з акторами вже як режисер, — говорить Б. Козак. — У Вадима своєрідна манера роботи. Він довго не сидить за столом, не виснажує акторів читками тексту, а старається якнайшвидше розпочати роботу на сценічному майданчику. Дає завдання й чекає від актора імпровізації, але має дуже добре відчуття міри. У нього є відчуття сьогоднішнього театру. Його театр не перевантажений важкими метафорами, ускладненими ходами — він уміє відчути, легко, пастельно провести концепцію автора і знайти цікаві режисерські акценти у спектаклі, вибудувати через розподіл ролей випуклі, цікаві і гарні характери».
— Вадиме, чому ти, успішний актор, «перестрибнув» у режисуру?
— Тоді, 1984-го, усе, що стосувалося мене в професії, уже ніби сталося: успіх, квіти, мене любив не тільки зал, а й фойє... Можливо, здалося, що я можу керувати процесом, а не тільки бути його учасником. Здавалося, що можу вибрати якісніший матеріал і якісніше вибудувати процес... Я не фаталіст, але вірю в те, що, крім тебе, ще щось є. Зрештою, пропозиція Данченка відіграла вирішальну роль у тому, що я зайнявся режисурою. Сергій Володимирович ставився до мене, як батько, і зробив так, що я лишився в Києві, успішно вчився на режисурі, працював у Театрі ім. І. Франка, їздив на гастролі.
— А з якої вистави ти почав як режисер?
— Ще навчаючись на третьому курсі Театрального інституту, я поставив у Рівному п’єсу Галіна «Жанна». Мій переддиплом — «Арена» Фрідберґа. А потім були рок-опера «Кармен» і «Ніч на полонині» Олеся...
— Нині в послужному списку маєш понад 30 вистав, а яка улюблена?
— «Загадкові варіації», «Арт», «Амадей», «Рисове зерно», «Ханума» (відіграли понад 100 разів, цю виставу люблять глядачі), «Політ над гніздом зозулі» тощо.
— Про професію режисера говорять як про одну з трьох найризикованіших у сенсі серцевих проблем...
— Скажу на прикладі «Польоту над гніздом зозулі» Кена Кізі — Дейла Вассермана. Біля цього матеріалу зношуєшся серцем. Після того, як я випустив «Політ», мав якесь недобре відчуття — нібито зі мною може щось трапитися... Та й загалом не був упевнений, чи в дальшому щось ставитиму. Це, поза сумнівом, наслідки концентрації на важкому матеріалі. Напевно, під тим тиском «загуляла» психіка. І таке буває... Проте це велике щастя, коли тобі аплодує зал, коли відчуваєш цю емоцію, а емоція залу — не збреше. Ці секунди — сатисфакція за все. Це щастя, бо люди тебе сприйняли, зрозуміли, і більшого кайфу я не знаю.
— Акторський досвід допомагає у професії режисера?
— Безумовно, тому що я зсередини знаю всі порухи душі, настрої — знаю, як із актором працювати. Вистава народжується спільно з колективом. Я людина, можу помилятися, тому критику сприймаю. Щодо загалу, то я твердий у своїх діях. Стосунки з акторами в мене дружні, але всі розуміють, хто на судні капітан.
— У виставі «Історії коня» ти взяв на головну роль двох різних темпераментом, віком і типажем акторів (Януша Юхницького, якому 65 років, і тридцятилітнього Юрія Хвостенка). Чому?
— І Юхницький, і Хвостенко однаково чують лихо, про яке йдеться у виставі. Вони однакові і за здатністю відчути, прожити це в сценічному просторі. Тому як актори мені цікаві.
— Вадиме, тобі 53, на театрі ти вже майже тридцять років, а про тебе досі говорять: «Сікорський — молодий режисер». Не ображаєшся?
— Заздрість не прикрашає! Спортом треба займатися!
— Що близьке серцю, крім театру?
— Друзі — не театрали. Люблю Львів, погуляти його вуличками й самому собі зауважити: «О, я ще цього не бачив». Також люблю зайти в майстерні до художників, а ще — вболівати, дивлячись футбольний матч (не має значення — по телевізору чи на стадіоні, бо адреналін роздирає)... А взагалі мене завжди «несе» в театр — і коли є робота, і поза нею. Є люди, котрі мріють нарешті відірватися від роботи й поїхати у відпустку. У мене — навпаки: боюся відпусток. Я кайфую від роботи навіть коли виснажуюся. Зрештою, для чого взагалі працювати, якщо виснаження дратує, якщо мрієш, щоб швидше закінчилася репетиція...
— Поговорімо про такий пікантний момент у твоєму житті: що спонукало до постановки «Монологів вагіни» за Ів Енслер?
— Про цю п’єсу розповіла знайома, яка стажувалася в Карнегі-холі. Я прочитав і зрозумів, що це високохудожній матеріал. І це крик: «Почуйте, зрозумійте мене! Зрозумійте, коли плачу чи коли сміюся. Зрозумійте, як я живу». Проблеми, розкриті в п’єсі, стосуються всіх людей — незалежно від статі, місця мешкання і роду занять. Тому рівень розмови, який пропонує автор (не назва!), мене влаштовував. Поставив виставу в Музеї ідей, бо до театру не взяли. Хотів лишити просто «Монологи». А потім... Я — чоловік, і чомусь боюся такої назви. Хоча жінка не побоялася — у всьому світі вистава пройшла саме з цією назвою. Щодо театру... Є такі терміни, як формат і неформат. Я прекрасно розумів, що «Монологи вагіни» — неформат, що може спричинити додаткові запитання і, відповідно, проблеми в здійсненні задуму. До речі, після прем’єри мене всі вітали. Навіть ті колеги, що категорично не сприйняли назви п’єси.
— На що чекати глядачам найближчим часом?
— Ми підготували виставу «Бум-пім-пім тільки у Львові» — це жарт і експеримент, такий собі львівський, який підіймає настрій публіці. Намагатимемося доторкнутися до Львова початку ХХ століття — із його традиціями, мелодіями, камізельками, краватками, батярством, трамвайчиками... Тобто хочу відтворити автентику міста. Дія відбувається в родині, котра приймає гостей на повноліття своєї донечки. Говоритимуть актори, зрештою, як і співатимуть звукосполученням. Робота, попри зовнішню простоту, технічно доволі складна, і в Україні такого ще ніхто не робив. Першу прем’єрну постановку маю намір зробити за межами театру — можливо, у залі Порохової вежі.
— Колись у нас було популярне гасло — «якби директором був я». Цікаво, якби ти здобув владу чиновника, то що змінив би в театрі?
— Негайно оголосив би податкові канікули й категорично заборонив би театрам здавати зали в оренду різним колективам, щоб не знижувати творчої планки драматичного театру.
ДОВIДКА «Дня»
Режисер-постановник Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької Вадим СІКОРСЬКИЙ народився 11 листопада 1958 року в сім’ї військового льотчика. До Львова приїхав, коли батько демобілізувався. 1978-го закінчив студію при Театрі ім. М.Заньковецької (учився в Сергія Данченка) і працював актором. 1984 року вступив на режисерський факультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого (курс С. Данченка), згодом повернувся до рідного театру як режисер. Поставив понад 30 вистав, серед яких «Кайдашева сім’я», «Кармен», «Криваве весілля», «Тригрошева опера», «Політ над гніздом зозулі», «Ханума», «Хелемські мудреці», «Загадкові варіації», «Професіонал», «Арт», «Замшевий піджак», «Амадей», «Історія коня», «Три товариші», «Небилиці про Івана». Остання постановка — комедія «Гамлет у гострому соусі» за п’єсою Альдо Ніколаї. Режисер працює й за межами рідного театру — у Вінниці, Тернополі, Чернівцях, Рівному.
