Петиція про «приведення до тями» неабияк знахабнілих рупорів Кремля в інформаційному просторі України набрала потрібну кількість підписів, і парламент був вимушений відреагувати. Його реакція викликала змішані почуття на відповідних телеканалах: страх і агресію, демонстративне нахабство і збентеження (адже звикли до цілковитої безкарності!), спроби мобілізувати своїх прибічників серед політиків, нардепів і журналістів та істеричні заклики у бік міжнародних організацій, мовляв, захистіть «свободу слова». Справді, сьогодні російські підривні структури особливо активно використовують дві маски: маску «вільної журналістики» і маску «захисту прав людини». Спецслужби агресора користуються тим, що будь-яка група людей може оголосити себе «правозахисниками» і організувати провокації проти України як усередині країни, так і за її межами. А кремлівські «фахівці» можуть наплодити таких «правозахисників» в будь-якій потрібній кількості. Не менш ефективно фінансувати на території України телеканали, радіостанції, газети і журнали, інтернетресурси тощо, якими легко маніпулювати. Усі вони системно дискредитують оборонні зусилля України, заходи щодо захисту державної безпеки, популяризують всіляких сумнівних діячів, не гребують фейками, провокаціями, злісними випадами проти українських цінностей, знущаннями з українського патріотизму. Я вимушений вже кілька років моніторити ці ЗМІ і насилу витримую потоки отрути, що л’ються з екрану на нашу країну. Такі ЗМІ в Російській Федерації називають «інформаційними військами». І вони роблять свій внесок у війну проти України. Дуже сумніваюся, що РНБО ухвалить сміливе і принципове рішення. Найімовірніше, як заведено в лавах чинної влади, все спустить на гальмах, а інформаційна агентура, яка вкотре уникнула відповідальності, знахабніє вкрай і посилить штурм Української держави. Обговорення петиції у Верховній Раді мало все ж таки один незаперечно позитивний сенс: ще раз було скинуто машкару і показано справжні обличчя. Звісно, не голосували за звернення до РНБО «підгодовані» нардепи, які звикли постійно користуватися медіа — послугами одіозних інформресурсів, не звертаючи уваги на їхні пропагандистські особливості. Але дещо здивувало і збентежило те, що одним із найактивніших захисників специфічних телеканалів виступив колишній шеф СБУ Валентин Наливайченко. То це такі уявлення про державну безпеку? Сьогодні ми бачимо, як супроти України з метою її знищення масовано застосовуються демократичні механізми, особливо «свобода слова», яку перетворюють на свободу підривної пропаганди і дієвий чинник інформаційної війни. Агентура спецслужб прагне діяти під прикриттям: нині в Україні саме «свобода слова» стала для неї прикриттям, ширмою, маскуванням. До речі, як так вийшло, що під час війни в Україні власником «українських» телеканалів став найближчий співробітник і довірена особа президента ворожої країни? Запитання до президента і верховного головнокомандувача України.
Де рішучі дії, де сильні кроки? Безсилля і безпорадність влади морально пригнічують. На жаль, після Революції Гідності олігархічна система з її постійними «договорняками», що шкодять державі, непублічним, закулісним управлінням купки осіб, що не беруть на себе жодної відповідальності, зовсім не постраждала, радше навіть посилилася. Олігархи окупували Україну і ставляться до неї як жорстокі поневолювачі. Це справжнє олігархічне ярмо.
Без звільнення від цієї системи жодні реформи не мають шансів на успіх, жодна боротьба з корупцією нічого не дає, будучи безнадійною і безглуздою. І сьогодні нам замість однієї групи олігархічних діячів підсовують іншу. Але ці інші у багато разів гірші й небезпечніші, ніж ті, кого вони справедливо критикують. Тому що ті, хто подає себе як альтернативу, — носії найреакційніших і диких олігархічних методів, що орієнтуються на варварські геополітичні центри. Цим «опозиційним» олігархам Україна взагалі як суб’єкт світової політики не потрібна. Їх цілком влаштує роль місцевих менеджерів старшого геополітичного «брата», розпорядників його малоруською «фазендою».
Діяльність нинішньої верхівки поставила Україну в украй тяжке становище. До того ж влада, не наважуючись на потрібні радикальні дії, ховається за спину народу, за всілякі соціологічні дослідження, яких нині дуже багато, і завжди можна знайти відповідне: мовляв, народ не хоче, народ не підтримує тощо. Тобто народ сам у всьому винен, не тих обрав. На жаль, наша нація не має справжнього народного лідера, який би займався не політиканством на користь збереження особистої влади, а реалізовував нагальні потреби суспільства. Свого часу Давид Бен Гуріон, заступаючи на посаду прем’єр-міністра Ізраїлю, сказав: «Я робитиму не те, що хоче ізраїльський народ, а те, що йому потрібно». Згаданий політик, державний діяч точно не був популістом, оскільки не ховався за спину свого народу, а брав на себе особисту відповідальність. В Україні — колосальний дефіцит таких діячів, але вони були і ще є.
Загальну ситуацію в нашій країні можна охарактеризувати так: загрожуюча катастрофа і як з нею боротися.
Шкода, але на загрозливе становище в інформаційній сфері інші телеканали відреагували вельми мляво. Хоча окремі спікери висловлювалися точно і влучно. Наприклад, на «Прямому» Айдер Муждабаєв заявив: триває окупація інформаційного простору України (можна сказати, що на нашому ТБ з’явилися телевізійні «зелені чоловічки»), окупація вже охопила понад 50% інформаційного поля. Якщо не вжити надзвичайних заходів, у нас буде неукраїнська влада і ми втратимо Україну.
Айдер навіть сказав: «Я не хочу підпасти під Російську Федерацію».
Проте свободівець і екс-нардеп Ігор Мірошниченко на каналі «112» загравав і запобігав перед його ведучими, мало не вибачаючись за те, що «Свобода» проголосувала за рішення ВР підтримати петицію і передати її до РНБО. Дивитися на цю дивну поведінку «героїчних політичних борців» було вкрай неприємно.
На «5-му» політолог Валерій Димов, який на мене справляє враження чесної і принципової людини, слушно зазначав, що без деокупації інформпростору України ми не зможемо вистояти в цій війні. Час розібратися з пропагандистськими рупорами Кремля. На думку Димова, всі, хто захищає інтереси РФ в Україні, мають реєструватися як іноземні агенти. Мені здається, що це дещо наївно. Агенти Кремля в Україні реєструватися не побіжать. Усі ці питання можна вирішити в умовах військового становища. І не в судах (ми знаємо, які у нас суди), а в органах, що провадять військове становище.
Досить закрити два-три антиукраїнські телеканали, як ситуація в інформаційному просторі України помітно оздоровиться. Звичайно, потрібні нові закони, які б захистили Україну від російської інформаційної агентури, що працює усередині країни. І такі закони слід ухвалювати негайно. А право позбавляти ліцензії на ЗМІ треба відібрати в судів і передати державним органам.
Загалом, Україні потрібні закони воєнного часу і політика воєнного часу. Інакше України в нас не буде. Утім у різних країнах, коли опиняються у форс-мажорній ситуації, рятуються по-різному. Зараз читаю книжку історика Балкан ХХ ст. Барбари Єлачіч. Знайшов там цікавий текст звернення до нації прем’єр-міністра Греції Костянтина Коліаса у квітні 1967 року, коли владу взяли військовики: «...нескінченна і безсоромна торгівля між партіями, недбальство в роботі великої частини преси, нападки на всі владні інституції і їхній поступовий розклад, дискредитація парламенту, наклеп на роботу і параліч державного апарату, цілковитий брак розуміння нагальних потреб нашої молоді, розтління студентства, моральний занепад, плутанина і всілякі викривлення, таємна і відкрита підривна діяльність і, нарешті, постійне розмахування безвідповідальності гаслами і безпринципна демагогія — усе це знищило спокій у нашій країні, сприяло поширенню анархії та хаосу, сіяло ненависть і конфлікти, привело нас на межу національної катастрофи. Іншого способу порятунку, окрім втручання нашої армії, просто не було!». Але ж у Греції 1967 року не було збройної іноземної агресії. Цікаво, в цьому списку національних бід, наведеному Костянтином Коліасом, є щось таке, чого б не було наразі у нас в Україні? Можна, звичайно, на відміну від греків, відреагувати і якось інакше. Аби лишень успішно й ефективно.
