Своєю наполегливістю британці, що століттями завзято косять і поливають траву, аби вона в міру була цупкою, м’якою та мала аристократичний зелений колір, не здивують нікого. Приблизно з таким самим заповзяттям Британська Рада в Україні обробляє обійстя нашого театрального життя, намагаючись його зробити схожим на щось інше, ніж ми звикли. Принаймні, конкурс для режисерів на постановку творів британської літератури в Україні проводиться вже вчетверте. І кожного разу після нього з’являються діти — спектаклі в різних театрах країни, деякі з яких затримаються в афіші на довгий час.
До фінального показу цьогорічного конкурсу, що вже втретє відбувся у форматі міні-фестивалю британської драми, міжнародне журі допустило десять режисерських ескізів. І якщо зважити, на кількість цьогорічних заявок, яка не була надто великою, то фактично кожний другий аплікат міг потрапити у список фіналістів і показати свою роботу київській публіці. Вочевидь, така обмеженість вибору полегшила роботу журі. Але ж глядач на переглядах на Сцені 6 у Довженко-центрі почувався мов на гойдалці: професійна якісна сценічна робота чергувалася з наївною аматорщиною, вартою ока близьких та рідних.
Звісно, у такої не змагальної ситуації є цілком об’єктивні причини, оскільки за роки, минулі від старту програми Британської Ради в різних містах України організувалося чимало режисерських лабораторій, майстерень, куди чимдуж потяглася творча молодь, аби засвітитися в професії. Водночас вистави минулорічних переможців («Кицюня» в Дикому театрі, «Психоз о 4.48» у театрі «Актор», «Світ у горіховій шкаралупі» в Новому театрі на Печерську), навряд чи можуть слугувати орієнтирами для статечних колективів і режисерів, які розраховують на помірковану публіку та не збираються принципово революціонізувати вітчизняний театр. Потужні обласні державні театри до такого на своїх сценах явно не готові і жоден з них цього року участі у фіналі не брав (виняток театри дитячі та ляльок), хоча саме вони залишаються ключовими гравцями у театральному просторі України.
Переможцями програми Британської Ради в Україні 2018 стали три режисерки Тамара Трунова, Ірина Ципіна і Ната Бударіна. Першу з них, яка отримала визнання глядачів, годі й представляти. Нагадаємо, Трунова була вже переможницею конкурсу Британської Ради 2016 року, а про успішність її вистави «Під небом синім», здійсненої в Національному театрі оперети, свідчить вихід цієї вистави до фіналу Всеукраїнського фестивалю «Гра». Минулого ж року
Тамара Трунова сама засідала в журі, а вже в цьому представила фрагмент з п’єси Данкана Макмілана «Усі чудові речі», підготовлений з непрофесійними виконавицями в театрі «Актор».
Із десяток жіночок, що пригадують свої дитячі страхи і комплекси по черзі озвучуючи текст про самогубство мами і безпорадність тата, ретранслюють думки і почуття дитини. Розкладання тексту ролі на голоси і трансляція окремих відеосповідей стали фірмовою фішкою режисерки Т.Трунової. Принаймні хор як особлива багатоголосна дійова особа уже поставав у кількох її останніх виставах, а в ескізі до п’єси Макмілана є головним героєм. Але, на відміну від попередніх досвідів, цього разу хор у Тамари Трунової не є універсальним персонажем, бо через нього уособлюються цілком конкретні дитячі комплекси із радянсько-пострадянського дитсадка.
Вочевидь у персонажів Данкана Макмілана і радянсько-пострадянських українців були зовсім різні дитячі травми, які можливо порівнювати хіба що за зусиллями їхнього подолання. Такому подоланню може прислужитися і «Аліса в Країні Див» Льюїса Керрола, яку обрала для постановки у Першому театрі для дітей та юнацтва (Львів) Ірина Ципіна. За освітою Ірина — режисера-лялькарка, тому вибір нею тіньової проекції як головного принципу рішення майбутньої вистави, цілком логічний. Аліса маленька і Аліса велика, Аліса метелик і ще якась істота — все це з легкістю виникає і зникає на екрані, хоча сама Аліса не тямить себе і кілька разів звертається до зали з настійливим питанням «Хто я така?».
Режисерський ескіз третьої переможниці Нати Бударіної, на відміну від перших двох, цілком несподівана сценічна робота, зроблена елегантно та інтелектуально. «Коханця» Гарольда Пінтера представлено як складну багаторівневу гру, в яку ми свідомо граємо, вдаючи, що безжурно живемо. Жінка грає (удає благополучне сімейне життя) з чоловіком, чоловік так само грає з дружиною, вона ж із коханцем, коханець із нею і т.д. — коло замикається.
Рольові ігри як принцип людського існування Ната Бударіна унаочнює через дивну настільну розвагу в ковпачки-стаканчики із невідомими правилами і результатом. Пінтерових персонажів за версією режисерки захоплює сам процес, а їхній сенс життя зводиться до публічної гри. І все ж Нату Бударіну не можна звинуватити в гонитві за формою. Актори Українського малого драматичного театру (Київ), з якими вона працювала відверті й емоційні, відтворюючи стосунки персонажів. Раз у раз через екзальтацію виринає хтива натура жінки, а через безжурну стриманість чоловіка його підступність. Начебто режисерка досліджує приватне життя, а на сцені виникає модель суспільства із понівеченою мораллю.
Власне про суспільства і мали б бути всі інші представлені ескізи, оскільки гасло цьогорічного конкурсу лунало як: «Відкриті суспільства: минуле є прологом ?». Найімовірніше, більшість конкурсантів сприйняли це за провокацію, оскільки українське суспільство, з непережитим посттоталітарним минулим навряд чи можна назвати відкритим. Чесно на це питання намагався відповісти хіба що британець Джек Кловер, який представив власний текст «Інститут національного забуття» про шотландський референдум щодо незалежності 2014 року.
Як відомо, більшість шотландців тоді сказали «ні», хоча зі сцени події подаються так, начебто на площах шотландських міст і містечок лунало, мов на українському Донбасі «так». Плутанина у географії, історичних епохах і навіть театральних жанрах буквально переслідувала більшість із тих, хто мав намір взяти приз від Британської Ради. Режисери чи то не дочитували тексти, які самі ж обирали, чи будь-що хотіли зробити свої роботи галасливо актуальними, чи в усякий спосіб намагалися епатувати глядача. Очевидно, крім британських текстів, українському театрові варто ще позичити на острові із зеленою травою ретельність і наполегливість, бо невже минулі конкурси не стали прологом до майбутніх постановок?
