Творча доля і художні образи всесвітньо відомого оперного композитора Джузеппе Верді нерозривно пов’язані з Італією. Народження мистецтва Верді з ґрунту, на якому воно виникло і зростало, стає особливо відчутним, коли опиняєшся у пам’ятних місцях, де починався шлях маестро, у театральних залах, де колись лунали вперше і досі постійно лунають його твори.
У північно-західній частині регіону Емілія-Романья розташовується на близькій відстані затишне провінційне містечко Буссето, мешканці якого відкрили у сільському хлопчику з простої родини майбутнього національного генія, і велична Парма зі знаменитими церковними спорудами, зі старовинним Палаццо Пілотта, — монументальним комплексом, у межах якого нині розташована Пармська картинна галерея, а також унікальний за своїми архітектурними особливостями Театр Фарнезе. Є у Пармі і головна оперна сцена, що має назву Театро Реджо. Саме на базі цього театру, який відкрив свої двері ще 1829 року, виник наприкінці минулого століття Оперний фестиваль Верді. Початком подій форуму стало відзначення 100-річчя з дня смерті композитора 2001 року. Афіша театру запропонувала тоді відвідувачам шість опер Верді, а також його Реквієм.
Сьогоднішньому Буссето присутність великого мешканця відчутна всюди. Одна з фестивальних вистав відбувається у маленькому, майже домашньому Театрі Верді на 300 місць. Він міститься у лівій частині старовинної кам’яної споруди — колишнього палацу, який згодом став мерією. Хоча на відкритті театру 1858 року сам композитор не був присутнім, він підтримав його будівництво власними коштами. У 1913 р. з нагоди сторічного ювілею майстра було прийнято рішення поставити перед будинком мерії на площі, яка також носить ім’я Верді, пам’ятник композитору. У зборі грошей на монумент брав безпосередню участь уродженець Парми, великий диригент і видатний інтерпретатор опер Верді Артуро Тосканіні. На пам’ятнику Дж.Верді зображений сидячі, у вільній невимушеній позі. З висоти кам’яного постаменту і з позиції всесвітньо визнаного музиканта він ніби привітно вітає гостей міста своєї юності.
У цьогорічному фестивалі у Театрі Верді у Буссето пролунала одна з ранніх опер композитора, «Король на день, або Фіктивний Станіслав». Створення цієї комічної опери збіглось з трагічними подіями у житті автора, смертю двох маленьких дітей і улюбленої дружини. До того ж перша постановка опери у Мілані у знаменитому Театрі Ла Скала завершилася повним фіаско. Після цього композитор не звертався до комічного жанру аж до останніх років життя, коли на завершення блискучої кар’єри написав унікального «Фальстафа».
Нинішня інтерпретація «Короля на день» є відновленням і перенесенням з Парми на маленьку сцену Буссето вистави 1997 р., поставленої відомим італійським режисером і дизайнером П’єром Луїджі Піцці. Досвідчений митець, Піцці прагнув збагатити досить невибагливий сюжет твору яскравими театральними знахідками і дотепними деталями, які приносили у постановку елементи стильової гри. Ліричні мотиви і традиційні комедійні ситуації доповнювалися у виставі галантними танцювальними інтермедіями, вкрапленнями прийомів театру тіней, а також гіпертрофованим акцентом на темі їжі. Бесіди, дружні розмови і сварки персонажів відбувалися за трапезами, супроводжувалися епізодами накривання і прибирання столів слугами, приготуванням блюд кухорями.
Режисер Массімо Гаспарон, який відновлював цю постановку і працював з оновленим складом молодих виконавців, підкреслював появу важливих смислових нюансів, пов’язаних із особливостями театрального приміщення. Невелика сцена театру давала можливості адаптувати до цих умов архітектурне рішення рухливих компактних декорацій, які змінювалися перед очима глядачів. Виникало відчуття, що йдеться не про пишний палац, його парадний зал і сад, а про патріархальний побут поміщицької садиби у псевдокласичному стилі. Це відповідало не лише простоті сюжету твору, а й атмосфері міста, а до певної міри і життєвим обставинам молодого Верді.
Вистава відбувалася в жвавому активному темпі, заданому диригентом Франческо Пасквалетто. Крім численних комедійних штрихів, у режисерському рішенні прекрасне володіння буфонним стилем у дусі скоромовок Россіні, характер яких був вдало схоплений композитором-початківцем, продемонстрували виконавці партій барона Кельбера (Джуліо Мастрототаро) і сеньйора Ла Рокка (Матеод’Аполіто). Саме від цих двох представників старшого покоління залежала у творі доля двох юних наречених, які хотіли позбутися небажаних претендентів на їхню руку і серце і об’єднатися з тими, кого щиро кохали. Недостатня контрастність у лібрето і в музиці цих жіночих образів, дочки Кельбера Джульєтти (Діана Роза Карденас Альпонсо) і його племінниці, молодої вдови маркізи дель Поджіо (Глорія Крепальді), компенсується у виставі ефектними винахідливими сценами і розкутою поведінкою більш досвідченої у любовних стосунках маркізи. Що стосується головного героя кавалера Бельфйоре (виразним і музично, і у сценічній поведінці був у цій ролі Мікеле Патті), то за один день перебування на посаді короля він встиг зробити дві добрі справи. По-перше, у результаті прямого королівського тиску старий Ла Рокка відмовився від юної Джульєтти на користь племінника Едоардо (тенор Мартін Сусник), якому Рокка вимушений був передати частину власного майна.
По-друге, фіктивному королю вдалося розібратися у власних почуттях і при завершенні одноденного царювання виправити помилку, зізнавшись у коханні і запропонувавши руку і серце колись знехтуваній ним маркізі дель Поджіо...
