Який стан справ у відносинах України та Німеччини? Історик і експерт зі Східної Європи в Німецькій раді з міжнародних відносин Вільфрід ЇЛЬГЕ вважає, що країни стали близькими як ніколи, з часу незалежності України. Проте німецька історична відповідальність перед Києвом вимагає навіть більших зобов’язань, щоб справитися з українськими проблемами, вважає він.
— Пане Їльге, відносини Німеччини та Росії за останні кілька років зазнали сильного спаду. Чи отримала користь від цього Україна?
— Зв’язки між Україною та Німеччиною сильно зміцнилися за останні кілька років. Головним чином цьому сприяла незаконна анексія Росією Криму та триваюча підтримка агресії сепаратистів на сході України. Всі з цих подій серйозно сколихнули європейський безпековий порядок. Німеччина вважається надійним партнером всередині НАТО та ЄС, який строго звертає увагу на норми світового порядку, засновані на правилах. Це включає повагу до суверенітету, територіальної цілісності та серед іншого — право країн вільно приєднуватися до політичних альянсів.
Росія дуже порушила ці принципи, таким чином створюючи серйозні безпекові ризики, які Німеччина не готова прийняти. Результатами цього є порушення прав людей, загибель солдатів та цивільних, загрозливі екологічні катастрофи. Все це в подальшому може призвести до виникнення «чорних дір» організованої злочинності на спірних територіях на сході України. Ми бачили схожі випадки перед цим усередині так званого русского мира.
Усе більше і більше німецьких політиків, навіть з близькими зв’язками з Росією, розчаровані нинішнім станом подій у Східній Україні. Берлін підтримує Мінські угоди та водночас підтримує шлях України щодо внутрішніх реформ. Фактично, останній розвиток подій допоміг посилити двосторонні відносини до ступеня, небаченого з часів відновлення незалежності України з 1991 року.
— Якими є ознаки цих німецько-українських відносин, що нині посилюються?
— До 2014 року німецька політика щодо України постійно була в підпорядкуванні відносин Німеччини з Москвою, загалом апелюючи до російських інтересів в Україні. Нинішня правляча коаліція «Християнсько-демократичного союзу»/
«Християнсько-соціального союзу» (ХДС/ХСС) та Соціал-Демократичної партії (СДП), а також «Зелені», як і частина Вільних лібералів (Вільної демократичної партії) очевидно змінили свою позицію.
Мінські угоди забезпечують відповідний приклад: Німеччина підтримує ідею встановлення миротворчої місії під проводом ООН на всій Східній Україні під наглядом «блакитних шоломів», що з самого початку було запропоновано Президентом Петром Порошенком 2015 року. На противагу, Росія має інший підхід.
Ба більше, Німеччина інституціоналізувала своє зобов’язання перед Україною, утворивши підрозділ із українських справ у міністерстві закордонних справ. Німецький уряд також відіграє ключові роль у проштовхуванні реформ децентралізації, забезпечуючи фінансову допомогу та експертизу. Проте важливо взяти до уваги занепокоєння активістів, які в деяких регіонах є переслідувані інструментами контролю місцевої влади і які, на жаль, часто зазнають нападів через свою діяльність.
— Якими є ключові відмінності та схожості в німецько-українських відносинах?
— З одного боку, німецька сторона переважно розчарована швидкістю, з якою українські лідери імплементують реформи, необхідні для ліквідації корупції та вдосконалення роботи судової влади, незважаючи на значний прогрес. З іншого боку, існують українські голоси, які ставлять під сумнів прагнення Німеччини та Європи підтримати країну в військовому конфлікті.
Проект газопроводу «Північний потік-2» є найбільш значним прикладом у цьому відношенні. Для України це ризик втратити 2 млрд доларів щорічно за транзит газу. На додачу до економічних ризиків є усвідомлена політична загроза. Україна вважає, що «Північний потік-2» збільшить імовірність російських військових атак на українську територію. Українські та західні експерти надалі аргументують, що проект розділяє сам ЄС враховуючи його негативний вплив на балтійський регіон і такі країни, як Польща. Ось чому Німеччина не насолоджується безмежною довірою в її зобов’язаннях по українських питаннях.
Я впевнений, що це правильно — шукати можливості для України зберегти її роль транзитера. Проте досі неясно, як може виглядати практичне рішення. Нещодавня поведінка Росії — анексія Криму, напружена ситуація в Азовському морі — стали доказами її схильності порушувати існуючі домовленості. Проте оскільки необхідні дозволи на проект уже були надані, існують сумніви щодо того, що Берлін вийде з проекту.
— Стратегічною метою Києва є приєднання до Євросоюзу. Чи підтримує Німеччина ці зусилля?
— Відчутні перспективи вступу для України не обговорюються всередині ЄС чи Німеччини, що є розчаруванням для багатьох українців, які брали участь у протестах на Майдані та засвідчили свою відданість європейським цінностям.
Це вагання більшою мірою криється в нинішній кризі ідентичності, що існує в ЄС, і в зростаючій тенденції до націоналізму та популізму. Ба ільше, існує консенсус, що було передчасним дати Україні очевидну перспективу членства в ЄС. Проте загальний настрій щодо цієї теми може змінитися, як тільки український уряд спроможеться більш віддано дотримуватися своїх обіцянок. У Німеччині збільшується кількість голосів, які вимагають викласти пункти «дорожньої мапи» вступу України до ЄС, без викарбуваної на камені дати вступу, але яка дає можливість тривалого та невідворотного політичного та економічного зближення.
Цього можна досягти тільки, якщо Європа та Німеччина тісніше співпрацюватимуть над мирним розв’язанням конфлікту на сході України та вбачатимуть це предметом власного інтересу. Ось чому, наприклад, парламенти Німеччини та України повинні в подальшому посилити свій діалог і встановити більше платформ для дискусій.
— Сучасні відносини Німеччини з Польщею, так само, як з Росією, тісно визначені злочинами, вчиненими нацистським режимом. Наскільки важливий цей аспект історії в німецько-українських відносинах?
— Історичні стереотипи «процвітають», коли політичні відносини натягнуті, як наприклад, у разі «Північного потоку-2». Скептицизм України щодо цього проекту базується також на її досвіді в Другій світовій війні. Пам’ять про пакт Гітлера — Сталіна підживлює тривоги щодо сучасного еквівалента угоди, що завдасть шкоди Україні, а також іншим країнам Східної та Центральної Європи.
Проте я вважаю, що існує відчутна зміна в баченні Німеччиною України. Все більше та більше політичних зацікавлених сторін прийшли до розуміння, що більшість в Україні хоче, щоб до їхньої країни ставилися, не як до російської іграшки, а як до самостійного актора, орієнтованого на ЄС.
— У той же час Бундестаг, німецький парламент, в травні 2017 року визнав історичну відповідальність країни перед Україною, втім, не ухваливши формального законодавчого документа. Що це говорить про загальну ознайомленість з українською тематикою в Німеччині?
— На мою думку, це відображає наявність певної кількості знань серед представників політичного кола та серед деяких активістів. Проте я маю сумніви щодо того, чи ці обговорення досягнуть широкої аудиторії.
Незважаючи на це результат був визначний, адже він засвідчив певні спільні позиції великих партій щодо історичної відповідальності Німеччини перед Україною. «Зелені», включаючи ініціаторку Марілуїз Бек, а також ХДС/ХСС виразили досить схожі точки зору, і до них навіть приєдналася частина СПД, яка традиційно дуже обережна щодо тем чутливих для Росії.
Мені здається, що українці цілком цінують зусилля розвивати обговорення щодо їхньої країни. Усе ж Німеччина може та повинна робити більше, щоб реалізувати її відповідальність перед Україною. Німецько-українська історична комісія, заснована три роки тому, є корисним інструментом у цьому відношенні. Крім того, німецькі школи вже давно мали б навчати своїх учнів набагато більше про ключові аспекти української історії, такі як Голодомор, про що досі дуже мало відомо в Німеччині.
— У червні 2017 року історик Тімоті Снайдер заявив, що «ціллю Другої світової війни, на думку Гітлера, було завоювання України». Він вважає, Україна має бути «в центрі пам’ятних заходів, присвячених Другій світовій війні» в Німеччині. Чи правий він?
— Нещодавні книжки Тімоті Снайдера щодо історії XXI ст. серйозно допомогли зрозуміти важливість України, яка була одним зі значних місць, де чинилися злочини Другої світової війни. Це дуже важливо, особливо для Німеччини, адже історіографія щодо Другої світової війни впродовж тривалого часу головним чином фокусувалася на Росії, нехтуючи диференційованим поглядом на такі радянські нації, як Україна.
Однак щодо деяких з аргументів Снайдера часто виникають сильні дебати між німецькими істориками, особливо щодо його контроверсійності про участь України в агресивній війні Гітлера проти Радянського Союзу. Це припускає, що український народ був ціллю планів нацистської Німеччини щодо знищення.
Не заглиблюючись у деталі, очевидно, що Україна з її багатими чорноземами була центральним об’єктом завоювань нацистів, на додаток до індустріальних зон у балтійському регіоні та кавказьких нафтових родовищ. Німецька політика знищення переважно була спрямована на євреїв, що зробило Україну центральною сценою Голокосту. Іншою цільовою нацією були «великі росіяни», яких також розглядали, як «недолюдську расу». Тож нам треба бути конкретними, коли доходить до пам’яті про жертв окупаційної політики Гітлера.
— Аргумент Снайдера справедливий щодо історичної відповідальності Німеччини перед Польщею?
— Нам треба розрізняти сприйняття Німеччиною нацистських злочинів щодо Польщі та більшою мірою орієнтований на Москву підхід до Радянського Союзу в німецькій історіографії.
Взаємна політика пам’яті між Німеччиною та Польщею мала сильне підгрунтя з 1960-х років. Ба більше, в Німеччині знання про польську історію та суспільство — набагато більш деталізоване, порівнюючи з середньою обізнаністю з українськими темами. Тож я вважаю аргумент Снайдера проблематичним щодо історичної відповідальності Німеччини перед Польщею.
— Як історія впливає на німецьку політику щодо України?
— Головним чином це означає, що Німеччина має стояти на боці України в час зовнішніх загроз. Федеральний уряд повинен залишатися вірним Мінським угодам і допомогти досягти мирного розв’язання конфлікту на Сході України, що повністю відновить її територіальну цілісність. Зняття санкцій проти Росії повинне стати опцією лише коли Москва очевидно виконає свої зобов’язання щодо угоди.
Насамкінець, концептуалізація нових сфер впливу повинна залишитися темою табу в німецькій зовнішній політиці. Це, без сумніву, підірве суверенні інтереси країн, таких як Україна. Міжвоєнний період у 1920—1930-х роках довів, що встановлення сфер впливу не сприяє підтриманню миру. Було б добре, якби ми зробили уроки з цього досвіду.
