У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва зібралися шанувальники великої художниці і незбагненної особистості — Катерини Білокур, щоб відзначити 118-ту річницю від її Дня народження. Як завжди, було тепло, щиро, по-домашньому: демонстрували кінофільм, читали вірші, співали пісні, ділилися спогадами, а ще частували гостей червоними яблуками і представили листи (два з яких були прочитані вперше).
ДОЛЕНОСНИЙ
Цікавою подією цьогорічного вечора пам’яті була представлення окремих видань книг відомого мистецтвознавця Миколи Кагарлицького (1937—2015 рр.) — «Квіти мої, діти» і «Катерина Білокур очима сучасників. Частина I». Ці монографії відтворюють серію видань Миколи Феодосійовича, що були присвячені епістолярній спадщині великої художниці. Зазначимо, що книжки «Катерина Білокур. Я буду художником!», «Листами, мов зорею, засвітилась» виходили невеликими тиражами... Нагадаємо, письменник, мистецтвознавець і дослідник Микола Кагарлицький 30 років свого життя присвятив тому, що збирав, опрацьовував і врешті надрукував листи художниці-самоуки із села Богданівки, якою сьогодні захоплюється весь світ.
Все розпочалося 1971 року, коли Микола Феодосійович працював над повістю про українську співачку Оксану Петрусенко. Тоді він дізнався про лист, котрий написала їй Катерина Білокур, намалювавши на шматку полотна кетяг калини. Це був крик душі ще нікому невідомої сільської художниці, котрій забороняли малювати батьки, знущалися рідні, не розуміли односельці й перед котрою зачиняли двері художні навчальні заклади, мовляв, немає у неї початкової освіти.
Як не дивно, але лист дійшов до адресата і неймовірно зворушив відому співачку, хоча замість адреси на конверті було зазначено лише: «Академічний театр. Оксані Петрусенко». Лист став доленосним для 40-річної Катерини Василівни, визначивши її подальше творче життя, а для Миколи Кагарлицького — першою цеглиною, котру він заклав у свою багаторічну працю над листами Катерини Білокур.
«ЛИШЕ СУМЛІННИЙ ВИКОНАВЕЦЬ»
Їх дослідник вважав такими ж геніальними, як і картини художниці, відзначаючи її письменницький дар. «Самобутні, неповторні за звучанням, глибоко народні» — писав про ті листи Микола Кагарлицький. А себе називав лише «сумлінним виконавцем волі художниці». «Я вдячний Богові і обставинам, що мої книжки про Оксану Петрусенко і Катерину Білокур побачили світ не з благословення видатних наших письмовців, а з поміччю порядних благодійників. Своїм драматичним, на межі трагічним власним життям в ім’я України Катерина Василівна Білокур листами таки проклала дорогу до людських сердець. Вона мабуть дуже хотіла, щоб вони засвітилися в країні, розповіли про її многотрудну путь у мистецтві», — зазначав Микола Кагарлицький.
— Кожен знайдений лист був для чоловіка щастям. Він радів так, ніби в нього був день народження, — розповідає вдова Миколи Феодосійовича Ольга Зіновіївна. — Важко було опублікувати першу книжку «Катерина Білокур. Я буду художником»! А потім, коли вона вийшла у світ, люди почали потроху звертатися до Миколи і пропонували долучити ще матеріали. Він враз мчався за тридев’ять земель за власні кошти, щоб тільки їх отримати...
Разом із тим, Кагарлицький був людиною настільки скромною, що у перших виданнях своїх книжок про Катерину Білокур він навіть не ставив свого прізвища. Хоча безцінні листи видатної художниці не тільки збирав, але і вивчав їх, аналізував і прискіпливо готував до виходу у світ, щоб зберегти їх автентичність.
— Коли його книжку висунули на здобуття Шевченківської премії, один із членів комісії сказав: «Так це ж не його книжка, він тільки упорядник...» Микола вже тоді був тяжко хворий і сприйняв ці слова як образу, — згадує Ольга Зіновіївна.
З того часу пані Ольга з гордістю ставить прізвище свого чоловіка на законне авторське місце. Долучивши до справи ще кількох однодумців-пенсіонерів, Ольга Кагарлицька продовжує подвижницьку справу Миколи Феодосійовича і власним коштом перевидає частинами його книжки, присвячені Катерині Білокур, долучаючи до них нові листи.
ТРАГІЧНИЙ
Один із них був написаний Катериною Білокур до мистецтвознавця Ніни Іванівни Велігодської і, вочевидь, був одним із останніх її листів. Читати його без сліз просто неможливо. Адже велика українська художниця, творами якої захоплювався сам Пікассо, нагороджена орденом «Знак пошани» та Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, зверталась з проханням привезти їй якихось харчів — пшона, цукру, олії, придбавши їх за її ж кошти. «Якщо навіть машину не змастити, то вона не поїде», — писала Катерина Василівна, вибачаючись, що турбує.
Невідомо, чи отримала вона допомогу, про яку так просила і так її потребувала. Адже з хворими ногами і старенькою матір’ю на руках (котру пережила лише на тиждень), Катерина Василівна не могла вибратися з Богданівки. Можна сподіватися, що так, отримала. Адже цей трагічний лист Ніна Іванівна, до якої художниця зверталася «Товариш Велігодська», вибачаючись, що навіть не знає її повного ім’я, зберігала, як реліквію. Його і передала Ользі Кагарлицькій з надією на публікацію, котра нарешті здійснилася.
НЕСПОДІВАНА ЗНАХІДКА
Ще одне відкриття вечора пам’яті, яким завершилася культурно-мистецька програма «Білокурівський листопад» — це послання Катерини Білокур до вчителя малювання сільської школи на Сумщині — Івана Шила. Він зберігається в сімейному архіві Івана Максимовича, а привезла його до музею і вперше публічно прочитала його онука — Оксана Давидова.
«Мій дідусь не мав спеціальної художньої освіти. Був сиротою, пережив Голодомор. Під час Другої світової війни його було примусово вивезено до Німеччини. Після повернення він став працювати в селі механізатором і закінчив вчительські курси. Дідусь дуже любив малювати — в кожній сільській хаті, де він мешкав, є його картини — натюрморти, пейзажі.
Для нас із мамою було несподіванкою, коли до нас звернулися з районного музею, щоб зробити експозицію про творчість дідуся. Ми стали перебирати його архіви і на горищі знайшли листи, серед яких був і лист від Катерини Білокур. Цікаво, що Катерина Василівна вибрала конверт з гарним малюнком, бо дідусь, вочевидь, його вирізав, щоб потім мати взірець для малювання. А лист написаний дуже докладний, на великому аркуші і навіть доклеєний ще шматочок паперу, бо не вистачило місця», — розповідає онука Івана Максимовича.
У цьому листі Катерина Василівна по-материнськи лагідно радить сільському вчителю, як краще малювати. Адже вона як ніхто знала, як важливі підтримка і дружня порада для людини, котра самотужки опановує мистецтво живопису. Та, крім того, зазначає, що краще бути і механізатором, і вчителем малювання, щоб утримувати сім’ю, якою потрібно дорожити. Про себе ж написала: «А я залишилась одна. І немає кому слова ласкавого сказати, бо немає в мене сім’ї...»
Віднині цей лист дбайливо зберігатиметься в сімейному архіві художника Івана Шила. А от лист до Ніни Велігодської Національний музей декоративного мистецтва сподівається отримати для доповнення постійної експозиції в залі Катерини Білокур, в якому демонструється 34 картини великої українки.
Ілюстрації надані Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва
