В приморському італійському містечку живе Марчелло (Марчелло ФОНТЕ) — м’якосердий худорлявий чоловік з великими виразними очима. Він працює у власній перукарні для собак під назвою «Догмен», дбає про дочку Аліду (Аліда Бальдарі Калабріа), з якою мріє поїхати на канікули кудись далеко, мало не на Червоне море, а ще невідомо з якого дива товаришує з грозою району — наркоманом, колишнім боксером і психопатом Сімончіні (Едоардо ПЕШЕ). Саме цей громило втягує поступливого Марчелло в кримінальну авантюру. Нічим втішним це не закінчується.
Фільм «Догмен» (режисер — Маттео ГАРРОНЕ, Італія — Франція) ґрунтується на реальній історії, яка сколихнула Італію 1988-го, коли в Римі пересічний собачник П’єтро де Негрі на прізвисько Ер Канаро жорстоко вбив місцевого бандита Джанкарло Річчі. До 30-річчя тих подій було випущено цілих два фільми: окрім «Догмена» — «Лютий гнів: Ер Канаро» (Серджо СТІВАЛЕТТІ). Звісно, саме робота Гарроне, нагородженого 10 років тому Гран-прі журі Канського фестивалю за драму про мафію «Гоморра», стала помітною подією.
«Догмен», до речі, теж відзначений у Каннах: Марчелло Фонте дістався приз як найкращому виконавцю чоловічої ролі. 40-річний актор, звісно, відтворює усталений образ «маленької людини» із класики італійського неореалізму: дрібний підприємець, трохи замотаний життям, не без шкідливих звичок (дружба з Сімончині — одна з них), але з дійсно добрим серцем і власною гідністю. Досить лише подивитись, як він спілкується з собаками, як вміє знайти підхід навіть до найбільш злобних із них, як дбає про дочку, як лізе по стіні в пограбовану квартиру, аби тільки врятувати з холодильника запхану туди грабіжниками крихітну чіхуахуа.
Водночас тут спадає на думку цілковито інакша школа: німецького кіноекспресіонізму й легендарного Клауса КІНСКІ, що виріс із неї. Експресіонізм — це надлам, сполучення сильних взаємовиключних пристрастей, вибух зсередини, який раптово змінює героя. В останніх епізодах «Догмена» Фонте з виснаженим обличчям, з величезними очима, повними люті й розпачу, дійсно дещо нагадує Кінскі в ролі Войцека з однойменного фільму Вернера ГЕРЦОГА (1979).
А втім, контраст між багатством гри Фонте і тим, що діється на екрані, вказує на суттєву проблему фільму.
Дія «Догмена» відбувається в бідному незугарному районі, де всіх розваг — пара нічних барів, салон гральних автоматів, ломбард, де не гребують приймати крадене, та наркотики. Це явно випадає з уявлення про пасторальну, безтурботно-музейну Італію, а з другого боку, апелює до того-таки неореалізму, який народжувався в краєвидах країни, понівеченої війною і 20-річною диктатурою. На сьогоднішніх Апеннінах теж вистачає депресивних районів з дуже умовною законністю, тож і соціальні сюжети мають цілком тверду основу.
Персонажі живуть небагато, хай і не в злиднях, і порушують закон тою чи тою мірою; але в Марчелло є житло й улюблена робота, є кошти й час, аби допомагати колишній дружині ростити дочку. Нема головного, що мало б рухати конфлікт: причини, з якої він був би настільки відданий Сімончині, що навіть ладен ризикнути свободою заради свого страхітливого приятеля. Гарроне показує, як вони проводять час разом, але на цьому все. Особливої хімії в цьому дуеті, кожен з учасників якого надзвичайно переконливий по окремості, не виникає; це не схоже ні на кохання, ні на дружбу, а спонук надмірної довірливості чи користі явно бракує. Відповідно вся історія зависає в такій собі драматургічній порожнечі. Але тоді й насильницька розв’язка теж «провалюється». Поясненням могло би бути божевілля — недарма виникають паралелі з «Войцеком» — Кінскі геніально відпрацьовував саме цей мотив, надаючи фінальному вбивству залізної логіки; проте в «Догмені» щось подібне до психічного спотворення реальності виникає вже після розв’язки й, знов-таки, ніяк не включається у драматургічний ланцюжок, необхідний, аби утримувати цілісність картини.
Тому, мабуть, найцікавіші — собаки та їхній опікун. Те, як собаки дивляться зі своїх кліток на фінальний двобій, і як Фонте потім дивиться перед собою — дорогого варте. Догмен, до речі, буквально так і перекладається — «людина-собака». Марчелло й сам наче добрий пес, відданий тим, кого любить. От тільки з господарем не пощастило, та й не було господаря.
Фонте створив свою, коротку оповідь про собачий острів, Гарроне — свою, довгу — про море людської неприкаяності.
Острів, на відміну від моря, вийшов справжній.
