14 січня 2019 року Польщу сколихнула трагічна загибель мера Гданська Павела Адамовича. 13 січня, під час благодійного Різдвяного концерту в місті, 27-річний житель, який нещодавно вийшов із в’язниці, вибіг на сцену і завдав ножові поранення меру. Після п’ятигодинної операції та боротьби медичного персоналу за життя мера Гданська він відійшов у Вічність. Як відзначили в «Газеті Виборчій», Павел Адамович був людиною, котра присвятила життя своєму місту. Саме тому його обирали двадцять років поспіль. Останні вибори, до слова, відбулися в листопаді 2018 року, і Павел Адамович мав би головувати у місті аж до 2023 року.
Безумовно, для багатьох представників західних ЗМІ вбивство мера — це справа політичного аспекту, проте для самих поляків, принаймні так виглядає з моніторингу польських медіа, смерть мера мала дещо інший вимір — ціннісний. Уже ввечері 14 січня у Гданську зібралося дуже багато людей на «марш проти ненависті». Подібні марші відбулися й в інших великих містах Польщі. Нагадаємо, за матеріалами ЗМІ 27-річний Стефан, убивця мера Адамовича, мав при собі бейджик преси і саме тому перебував у безпосередній близькості до локації мера. Завдавши ножові поранення, хлопець звинуватив «Громадянську платформу» як політичну силу, яка нібито мала стосунок до його нещодавнього ув’язнення. У матеріалах польської преси з’явилося чимало звинувачень щодо Єжи Овсіяка, керівника Великого Різдвяного оркестру. Власне, до людини, яка безпосередньо курирувала захід, під час якого вбили Павела Адамовича. Однак уже за кілька днів у «Газеті Виборчій» з’явився коментар дружини загиблого мера Магдалени Адамович, котра наголосила: «Вірю, що у Павела було б два бажання — по-перше, не звільняти Єжи Овсіяка, а надалі залишити його керувати Великим Різдвяним оркестром; по-друге, й надалі продовжувати розвиток товариства «Все для Гданська», яке має на меті здійснити 50 різних аполітичних акцій, спрямованих на добробут мешканців міста». Також пані Адамович попросила, щоб уже в суботу, під час похоронної церемонії, не приносили квітів, натомість, щоб присутні склали пожертви для обох організацій. Волонтери зі спеціальними скриньками стоятимуть перед храмом, де відбуватиметься похоронна меса.
Важливо, що значна кількість польських медіа не сфокусувалися лише на політичному вбивстві Павела Адамовича, а розставили пріоритети дещо по-іншому. Такий фокус був не лише в медіа, а й у самому польському суспільстві. Саме тому, мабуть, так багато поляків вийшли на марші проти ненависті. У виданні Wiez Бартош Бартосік, аналізуючи події у Гданську, написав: «Ненависть не містить політичних барв. У ненависті важливо, щоб вікна були заслоненими, а двері зачиненими, щоб дивитися лише у дзеркала». Автор порівняв убивство Павела Адамовича з одвічною боротьбою добра і зла. Адже символічно, що трагедія сталася під час благодійного заходу. Лише в ту мить, коли добро має шанс на перемогу, зло починає пускати свою отруту. «Ненависть руйнує насамперед того, хто ненавидить», — зазначив ще один відомий польський публіцист Яцек Куронь. Може, саме тому із розуміння суспільством глибинного ціннісного підходу у медіа практично не можна натрапити на осуд 27-річного вбивці. Хоча, без сумніву, Павел Адамович для містян був більш ніж мером, якщо його обирали аж на шість (!) каденцій. Це кредит довіри, який, певно, творить із де-юре посади очільника громади образ друга, побратима, майже члена сім’ї громади Гданська. Проте, хоч би як людям боляче було впродовж цих трагічних днів, крізь сльози в очах, вони не засуджують вбивцю, а думають про духовний вимір ненависті. Чому цей хлопець вчинив саме так? Про що, зокрема, свідчить і коментар Магдалени Адамович.
Спостерігаючи за цими подіями, я замислилась, як би повівся український медійний простір, зважаючи на такі обставини. Що переважало б в основних акцентах новин? Політика? Замовне вбивство? Диверсія чи терористична атака? Гадаю, це були б основні пріоритети. Навряд чи за подібними фокусами ми мислили б про духовний підтекст, зокрема про сутність ненависті і чому їй так важливо залишатися безколірною. Я думала над тим, чи була у польських медіа спокуса побачити трагедію крізь інші призми. Мабуть, що так, бо це і є журналістське завдання — шукати гіпотези і версії. Але в цьому разі, певно, суспільство «диктувало» контент для медіапростору: не засуджуючи вбивцю, не тицяючи пальцем, хто винен: президент, прем’єр-міністр, поліція, люди, які мали б пильнувати за безпекою, — а вийшовши на «марші проти ненависті», проти того, що руйнує насамперед духовний вимір, а вже потім стосується матеріальних сфер суспільного життя. Бо основа — людська душа. В українських медіа, на жаль, немає ґрунтовного аналізу того, що сталося в Польщі, принаймні мені не вдалося натрапити на щось подібне. Мабуть, українським медіа сьогодні значно вигідніше думати про пріоритетність новин з майбутніми кандидатами у президенти, ніж замислитись про дещо інше. У цьому, зрештою, є свій ціннісний вимір нашої медіасистеми. Здебільшого, можна натрапити на короткі інформаційні замітки про події у Гданську. Лише за кілька днів після трагедії деякі ресурси мимохідь написали про співпрацю Павела Адамовича з Україною. Зокрема, українське католицьке видання CREDO згадало, що Павел Адамович був натхненником у співпраці зі студентськими спільнотами. 2014 року, зважаючи на ситуацію в Україні, мер Гданська започаткував стипендійну програму для студентів із Львова щодо практики у провідних фірмах Гданська. За даними МОН, упродовж останніх чотирьох років майже 100 українських магістрів пройшли 1 — 2-місячне стажування за кошт мерії Гданська та місцевих фірм. «Павел Адамович вважав, що після перемоги Україна особливо потребуватиме добре вишколених фахівців для роботи в об’єднаній Європі», — зазначив заступник міністра науки і освіти України Юрій РАШКЕВИЧ.
Отож маємо багато тем для роздумів. «Бажаю собі й читачам цього матеріалу тиші, — зазначив Бартош Бартосік у своєму матеріалі для видання Wiez. — Щоб тиша приносила нам дар сліз та усвідомлення того, як ненависть поширюється в нашому житті».
Павела Адамовича поховають у суботу, 19 січня, в Базиліці Мар’яцькій у Гданську. Думаю, що в ці дні, зважаючи на святкування завершального циклу Різдвяних свят, а також бурхливі передвиборчі дискусії в нашому медійному просторі, варто подумати над тим, чи ненависть у нашому житті також не має «політичного» кольору.
