Моя особиста зустріч з Маланюком була давньою, ще університетською, коли мені до рук потрапив його некролог на смерть Рильського. Окрім колосального масиву інформації, мене вразив шляхетний тон тексту, Євген Маланюк все розумів, співчував і дякував Максиму Рильському за велетенський труд по розбудові української мови, культури (свого часу я про це писала детально). Потім, працюючи у видавництві у перебудовні часи я, звісно, чимало чула про цю непересічну особистість. Втім не читала нічого. Нічого і не було ані в пресі, ані на книжкових розкладках. Іноді щось долітало з різноманітних «голосів», які в той час перестали «глушити». Його образ поступово складався з якихось уривчастих свідчень, про його участь, як офіцера у Першій світовій війні, лютневій революції. І головно – як учасника творення УНР, служби в чині старшини в Генеральному Штабі України, пізніше - ад'ютанта генерала Василя Тютюнника - командувача Наддніпрянською Армією УНР. Нині ми знаємо далеко більше – як тяжко сприймав молодий поет розпад УНР. Якими тернистими дорогами йому довелося пройти на чужині. З яким натхненням і болем він творив у своїй поезії образ Степової Еллади. І її антипода Чорної Еллади, як уособлення втрати вольового, динамічного, державницького начала українського народу. Як завзято боровся з малоросійством, вважаючи його найбільшою хворобою – і соціальною і політичною. Він гостро критикував українців "в Україні і не в Україні сущих" за схильність до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію «мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець.Як же атуально ниніі це звучить!
А тоді мене в середині вісімдесятих мене схвилювала звістка про те, що у Києві гарвардський професор Григорій чи то пак Джордж Грабович читає лекції про еміграційну українську літературу. Американський вчений в Україні – це було диво. Звісно редактори чи не в повному складі ринулися в Інститут літератури, де анансувався захід. Битком забита зала, ніде яблуку впасти. І гарвардський професор з трибуни вистрілює складними, субпідрядними реченнями і я не можу прорватися до суті крізь складний масив незрозумілої термінології. Я її і не могла зрозуміти, адже Леві Стросс з його теорією структуралізму прийде до українського читача далеко пізніше, а без освоєння і вивчення її, підхід професора до аналізу поетичних текстів був не просто незрозумілим, він викликав внутрішній опір і обурення. Бо американський професор нічого не розповівши про автора, біографію, творчість, основну увагу зосередив на грі слова. «Поет бавиться зі словом» - раз по раз звучало і підкріплювалося текстовими «дзеньками-бреньками». Снобізм, естетизм зосереджений на самому собі. «Та чим вони там займаються?» - внутрішньо кипіла я.
Навіть нині, перечитавши всього доступного Маланюка, його публіцистику, літературознавчі статті, осягнувши енциклопедичний рівень ерудиції, інтелекту, поринувши в складну, пекучу стихію поетичного слова «імператора залізних строф», ні, я не готова розмовляти про Євгена Маланюка за такими звуженими лекалами. Не вміщається в структуралістичні літературні моделі Шевченко, не вміщається і Євген Маланюк. Маланюка відносять до течії необароко, називають «стихійним традиціоналістом». І так, звичайно, вивчають його ритмомелодику. Як кожен справжній митець, він створив свою власну неповторну модель всесвіту. Всесвіту, який обертається навколо світляного стрижня – України. Та мене мало цікавить, що там ще придумають літературознавці, на які клавіші покладуть його трепетну, ніжну і, водночас, сувору поезію. Я її просто люблю.
Безверхе бойовисько, де мечі
Потяли все,— знов стоптане і голе.
Широкоперсий вітер лиш дзижчить
І мчить козацьке перекотиполе.
Зачепить? Вкорениться? Проросте?
Мовчить, мовчить важке осіннє небо.
Чи проковтне страшним простором степ,
Чи дикий чвал той перейме Мазепа.
