Влітку 2018 року в Польщі ухвалили новий закон про вищу освіту, одна зі статей якого дозволяє іноземним студентам при знанні польської мови на рівні С1 навчатися на безкоштовній основі. Якщо зважити на те, що нині, за даними Центру дослідження суспільства CEDOS, українське студентство уже становить 55% від усього іноземного студентства в Польщі, то «бонус» безоплатної вищої освіти може стати додатковим стимулом для українських абітурієнтів. А це, зрештою, призведе не лише до збільшення відтоку людського капіталу з України, а й зажене українські виші у безвихідь: зачинятися, скорочуватися чи набирати закордонних студентів.
«ЗАКОРДОННІ ВИШІ ВЕДУТЬ БОРОТЬБУ ЗА УКРАЇНСЬКОГО АБІТУРІЄНТА МІЖ СОБОЮ, ПРИЧОМУ НА НАШІЙ ТЕРИТОРІЇ»
«Кількість студентів, які їдуть здобувати вищу освіту за кордон, зростає і буде зростати, — каже кандидат філологічних наук, полоніст Володимир МОЗГУНОВ. — У мене багато знайомих викладачів у Польщі, оскільки свого часу я працював у Ягеллонському університеті в Кракові та Вроцлавському університеті. Минулого літа мої колишні студенти, які працюють у Польщі й Чехії, зустрілися на освітньому ярмарку в Києві. Незалежно один від одного вони написали мені про свої враження від подорожі в Україну. Так-от, закордонні заклади вже перестали вважати українські університети конкурентами, бо немає з чим або ким конкурувати. Нині закордонні виші ведуть боротьбу за українського абітурієнта між собою, причому на нашій території. Польські викладачі розповідають випускникам наших шкіл, чому краще їхати на навчання до них, аніж у Чехію, а чеські — чому в них краще, аніж у Польщі. І така тенденція триває вже кілька років.
— Що стало пусковим механізмом?
— Коли в Польщі побачили, що «насувається» складна демографічна ситуація, держава спрацювала на випередження. Щоб не втратити дидактичних і наукових кадрів у демографічній «ямі» (бо якщо не буде кого вчити, то не буде звідки платити зарплату, люди підуть, і невідомо, чи повернуться), вона дала вишам фінансування і запропонувала шукати шляхи розв’язання самостійно. Кого шукали? Українців! Насправді безоплатне навчання для українських студентів у Польщі, не лише у зв’язку з новим законом, — це ще один додатковий бонус. Студенти й раніше їхали до Польщі, не маючи карти поляка, не отримуючи соціальних пільг, не знаючи польської мови, — вони їхали за кращою освітою. У Польщі чітко працює система університетської автономії, якої у нас реально немає. Спробуйте у нас звільнити студента, який вчиться не на державному місці, від оплати за навчання — будь-якому ректору «пришиють» корупцію чи зловживання. Можливо, самі ректори в цьому винні, бо можуть бути схильні до такого, а може, й ні.
У Польщі ідея автономії з’явилася не вчора і не позавчора, більше того, там і ставлення до викладача інше. Я застав той період, коли, жартуючи з колегами, говорив, що можу перевезти через кордон атомну бомбу, бо на польському кордоні показував не паспорт, а посвідчення університетського викладача. І більше запитань не було. Ніхто не перевіряв і не перевіряє речі через повагу та пошану до викладача. Це і є ставлення до вищої школи, її традицій. Навіть вибори ректора в Польщі відбуваються в запеклій боротьбі між кандидатами. Обговорення кандидатів відбуваються не на засіданнях, а в кулуарних розмовах. І це не боротьба — дайте «дотягнутися до корита», а реалізація власних амбіцій, щоб залишити слід в історії свого вишу. І от тут знову, хочемо ми чи не хочемо, повертаємося до ідеї елітарності, яку пропагує газета «День». Одягнути ректорську мантію — це одне, а стати ректором — зовсім інше.
«ВИЩА ОСВІТА МАЄ БУТИ ЕЛІТАРНОЮ, ІНАКШЕ ВОНА ПЕРЕСТАЄ БУТИ ВИЩОЮ»
— Як так трапилося, що ми втратили цю елітарність у вишах? Не в усіх, але в окремих її вже не повернути.
— Гонитва за заробітками — це головна причина. Оце наше провалля другої половини 1990-х років, коли грошей на освіту не вистачало. Якби тим вишам, які мали матеріальну базу, кадри й традиції, сказали: «Ми зараз не можемо вам допомогти, держава грошей не має, то ви якось вже самі». Але так не трапилося. Під виглядом ринкових відносин повідкривали «шарашкіни контори» — приватні виші, бо насправді якісної приватної освіти в Україні дуже мало, вона є, але її дуже мало. У Вінниці цей процес був менш помітний, місто невелике, і приватні виші здебільшого були зосереджені в обласному центрі. А на Донбасі це було дуже яскраво виражено: у промислових шахтарських містечках за 60 — 70 кілометрів від Донецька відкривали університети, і вони функціонували, видавали дипломи державного зразка. Тобто держава давала їм дозвіл від свого імені видавати дипломи.
— Фактично виші стали способом заробітку, правильно?
— Так, але все це відбувалося «під прикриттям» суспільної користі ба навіть значущості, висувалася ідея, що «освіта має бути доступною для всіх і кожного». Але так не має бути. Вища освіта має бути елітарною, інакше вона перестає бути вищою. Те, що молоді люди масово виїжджають у Польщу чи інші країни, — це результати нашої державної політики. У Польщі, коли побачили, що держава почала втрачати свою еліту, бо їхні студенти виїжджають навчатися на захід, то зрозуміли, що потрібно або заповнити вільні місця емігрантами (з Азії чи Африки), або найближчими сусідами і «родичами». Для функціонування держави це дуже важливе питання. Тепер український студент, який приїжджає до Польщі на п’ять років, не просто вивчає мову, бо вона схожа, а й долучається до традицій, бо вік такий у нього — запозичати нове, одержує диплом і шукає роботу там, у Польщі. Є українці, які ще мають ідею «повернутися, щоб у себе зробити краще», але їх небагато. Таким чином, Польська держава вкладає кошти у перспективу — на кілька десятиліть з певними гарантіями, що на певних посадах працюватимуть певні люди, носії слов’янських, а відтак європейських цінностей. Але там такі дії — це результат серйозного аналізу, складання прогнозів, зокрема в царині культурної антропології, етнокультурології.
«САМЕ КУЛЬТУРОЛОГИ МОЖУТЬ ДАТИ КРАЇНІ ВАРІАНТИ І ПРОГНОЗИ РОЗВИТКУ»
— А в нас?
— А в нас навіть не знають, що робити з культурологами. Їм у системі вищої освіти України ніяк не можуть знайти місце. Не знають, куди «притулити» у класифікаторах, до яких наук, галузей знань вони ближчі — до мистецтва чи документознавства, до філософії чи історії. І в окремих вишах вирішили більше не набирати, бо вони не потрібні державі. Хоч саме культурологи можуть дати країні варіанти і прогнози того, як розвиватиметься суспільство в найближчій перспективі. Вони малюють картину того, що буде, якщо змінюється етнічний баланс населення, прораховують співвідношення різних етносів. Наприклад, наша Одеса, яка живе в анекдотах і фільмах. Знаєте, чому її вже немає? Змінився баланс етносів. Одеса не була єврейським, не була українським, не була російським чи грецьким містом, і в цьому полягала її унікальність: була відповідна пропорція етносів, а як тільки стало змінюватися це унікальне співвідношення, шарм міста почав зникати. Так-от, культурологи в Європі й Польщі зокрема — це необхідні фахівці, які можуть складати прогнози, що буде, коли одних стане більше, ніж інших, і політики до них дослухаються, ці прогнози виконуються на замовлення державних інституцій. Я більше ніж переконаний, що ось ця освітня політика, яка реалізується в Польщі, спрямована на збереження етносу, тому польські виші так зацікавлені в українських студентах. Це історичний контекст — Річ Посполита, держава, яка живилася єдністю кількох етносів, унікальним поєднанням. І коли так склалося на початку ХХІ століття, що поляки поїхали за кращим життям до Великобританії чи Німеччини, Швеції чи Норвегії, то Польська держава підійшла до проблеми по-державному — стала створювати умови для заповнення лакун у суспільстві тими, хто найближчий, кого «давно знають». І перш за все, стали це робити через створення умов у системі освіти.
— Причому з наших абітурієнтів здебільшого їдуть за кордон кращі, які зацікавлені в якісній освіті й гарантованому працевлаштуванні за фахом...
— Їдуть ті, хто хоче вчитися і здобути належний рівень знань. Наша університетська освіта, на жаль, відділена від життя. Вона давно втратила здоровий баланс між тим, що цікаво, і тим, що потрібно. У польських університетах професор, навіть найгеніальніший, повинен у 70 років піти на пенсію. І це пан професор, а пані професор іде в 65. Ні дня більше! Все, що більше — це можна побути консультантом, але не проводити регулярних занять зі студентами. Тому кожен професор усвідомлює, що він повинен (якщо хоче залишити по собі найкращу пам’ять) підготувати собі зміну. От і є зміна поколінь в еліті. І це справжня елітарність. А в нас як виходить? Я став професором, я — еліта. То я маю зробити все, щоб навколо мене якнайдовше не було інших професорів, бо як я буду залишатися елітою? І виходить, що молоді й цікаві, які мають амбіції навчати, залишаються за бортом, бо для статусу університету сьогодні головне — наявність відповідної кількості професорів на один квадратний метр.
Держава має надати університетам справжню автономію. Також потрібен якийсь «здоровий мораторій» на п’ять-десять років у справі «підрахунку професорів на один квадратний метр» задля акредитації: професор повинен знову стати професором, а не одиницею вимірювання ефективності. У сучасному світі є тепер такі галузі знань, дуже важливі для розвитку суспільства, підготовка в яких не залежить від кількості професорів, які приходили до тебе на лекції. Можливо, досить одного професора. А десь він зовсім буде не потрібен. Що важливо для студента-журналіста — чи те, що лекції прочитає доктор наук із соціальних комунікацій? Чи, можливо, краще це буде професор-історик, професор-філолог, професор-медик — чому ні, якщо кожен із них розкаже майбутньому журналісту щось справді потрібне. А для того щоб навчити робити репортаж, хто в пріоритеті — професор із соціальних комунікацій чи репортер з досвідом роботи, з професійними здобутками?..
Краще б вони були «мертвими душами» — сиділи вдома, отримували зарплату, а молоді працювали. Але ж ні. Законодавство дозволяє українському професору мати до 600 аудиторних годин на рік, тоді як у Польщі максимум 180. Виходить, що в наших вишах професор перестає бути професором, небожителем, ми зводимо його до ролі асистента. Хибне коло, з якого не можемо вийти: люди похилого віку потрібні для акредитації та підтвердження статусу — вони «сидять на ставці», цю ставку не можна віддати молодому й амбітному, який може реально навчити чогось крутого студентів, бо хоче реалізувати власні амбіції, бо ще не втомився від життя. Ставок немає — роботи немає. Тому потрібно молодих, цікавих та амбітних шукати за межами хибного кола. У наших умовах — за межами України.
«ДЕРЖАВА МАЄ НАДАТИ УНІВЕРСИТЕТАМ СПРАВЖНЮ АВТОНОМІЮ»
— У вас є рецепт, як вийти з цієї глибокої кризи?
— Держава має надати університетам справжню автономію. Також потрібен якийсь «здоровий мораторій» на п’ять-десять років у справі «підрахунку професорів на один квадратний метр» задля акредитації: професор повинен знову стати професором, а не одиницею вимірювання ефективності. У сучасному світі є тепер такі галузі знань, дуже важливі для розвитку суспільства, підготовка в яких не залежить від кількості професорів, які приходили до тебе на лекції. Можливо, досить одного професора. А десь він зовсім буде не потрібен. Що важливо для студента-журналіста — чи те, що лекції прочитає доктор наук із соціальних комунікацій? Чи, можливо, краще це буде професор-історик, професор-філолог, професор-медик — чому ні, якщо кожен із них розкаже майбутньому журналісту щось справді потрібне. А для того щоб навчити робити репортаж, хто в пріоритеті — професор із соціальних комунікацій чи репортер з досвідом роботи, з професійними здобутками?..
Ми лише на конференціях чи симпозіумах одне одному розповідаємо про тенденції європейської освіти, її тяжіння до інтердисциплінарності. А в реальності нічого не можемо зробити, бо не можемо зрозуміти, який професор «повинен сісти» за освітню програму з культурної антропології або з культури постколоніального суспільства? Чи потрібен там філолог з істориком, чи мистецтвознавець з філософом? А може, там все-таки потрібен професор? Може, ми все ж таки згадаємо, що професор тим і відрізняється від інших, що знає «дуже багато про дуже багато». Особливо, коли йдеться про сферу гуманітарних знань...
Інколи стає смішно від застосовуваних нині критеріїв. І водночас думаєш, як би вписався Іван Франко зі своїм ступенем доктора філософії, чи професор О.О.Потебня у сучасні класифікатори акредитаційних вимог. Мало куди б «підійшли», хоча в їхній науковій спадщині дотепер знаходять щось цікаве історики, філософи, філологи, культурологи. Ми, наприклад, 25 років тому думали, як проводити земельну реформу. А відповіді можна було шукати в роботах Івана Франка з політекономії. То ким був Іван Франко?..
Зараз в Україні створили Нацагентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО). Але як воно буде працювати, не відомо. Якщо й далі рахуватимуть кількість не професорів навіть, а осіб з докторськими дипломами та професорськими атестатами на один квадратний метр, то ні до чого доброго це не призведе. Вища освіта в Україні залишатиметься нецікавою, а тому тенденції відтоку людського капіталу тільки посилюватимуться. А тим часом польські заклади будуть і надалі проводити активну рекрутацію в Україні, щоб втримати або навіть наростити її обсяги.
Від редакції:
пропонований читачам матеріал зачіпає чимало болючих питань щодо ситуації у вищій школі. «День» відкритий до інших думок на цю тему.
