«Щоби краще підготуватися до майбутнього російського натиску, нам варто озирнутися назад і звернути увагу на образ мислення КҐБ ери холодної війни — розвідувальної служби, в якій президент Володимир Путін провів роки становлення. Історія жорстоких радянських служб безпеки оголює коріння нинішнього застосування Росією політичних арештів, підривної діяльності, дезінформації, замахів, шпигунства і використання брехні як зброї. Жоден із цих методів не новий для Кремля».
Так пише в статті «Путінська єдина зброя: розвідувальна держава» (Putin’s One Weapon: The ‘Intelligence State’), опублікованій у The New York Times, Джон Сайфер, колишній керівник резидентур ЦРУ, який пропрацював близько 30 років у Росії й інших країнах Європи й Азії.
«Ці методи перетворили Радянську Росію на першу в світі «розвідувальну державу», а також відокремили її від авторитарних держав, керованих військовими, — пише Сайфер. — Сьогоднішня Росія стала ще більшою мірою розвідувальною державою після майже 20-річного правління Путіна як авторитарного лідера... Путін прийшов до влади й найняв багатьох своїх колишніх колег по КҐБ для відновлення держави. В підсумку склався режим із політикою і філософією надзавантаженої служби секретної поліції, режим, у якому з допомогою розвідувальних операцій вирішуються питання зовнішньої політики і підтримується контроль удома».
Автор статті дає розлогу (і не дуже відому західним читачам) історію ВЧК, створеної Леніним і Дзержинським, як інструменту, без якого влада більшовиків була б апріорі неможлива. В статті згадується і про загальний багаторічний терор у більшовицькій державі, і про ҐУЛАҐ та концтабори в державах-сателітах СРСР, і про підтримку світового тероризму, і про інші речі, які використовував Кремль. Відчувається, що Джон Сайфер добре знає певні сюжети радянського минулого та російського сьогодення.
На перший погляд, слід поаплодувати компетентному американському екс-розвіднику й редакторам The New York Times за публікацію глибокої аналітичної розвідки, яка закликає американців і європейців бути насторожі та бути готовими відбити підступи Луб’янки. Проте не будемо поспішати, а продовжимо читати статтю про Росію як «розвідувальну державу».
«Путін і його товариші процвітали в імперії, де КҐБ був щитом і мечем держави, тому вони, вирішуючи проблеми XXI століття, регулярно повертаються до своєї перевіреної часом зброї. Розвідувальні служби використовувалися навіть для того, щоби зберігати в таємниці допінг російських олімпійських і параолімпійських спортсменів — ознака безумовної «розвідувальної держави», — пише Джон Сайфер.
А от тут варто відзначити істотні хиби спостережень і висновків Джона Сайфера. Адже не лише КҐБ, що тепер має нове ім’я ФСБ, а й ҐРУ (Головне розвідувальне управління) було і залишилося потужною спецслужбою (досить згадати, що «Новачком» у Британії та Болгарії труїли людей саме офіцери ҐРУ), й обидві ці організації не можна звести до розвідок — це шпигунсько-терористичні структури. Спецназ у радянські часи був (і тепер є) у складі обох цих структур, от тільки КҐБ — це традиційно здебільшого терор, спрямований проти «своїх», проти «внутрішніх ворогів», а ҐРУ — це терор проти «зовнішніх ворогів». І при цьому ҐРУ — це частина військової машини, яка і без того була не просто велетенською (досить згадати, що в СРСР танків було більше, ніж в усіх інших державах світу, разом узятих...), а ще й оснащеною стратегічною і тактичною зброєю масового знищення. І сьогодні Росія шантажує Захід ядерними ракетами та відправляє свої війська (часом під виглядом «приватних військових компаній) у різні держави. То як можна зводити всі російські силові акції за кордоном до акцій КҐБ?
І, нарешті, стаття дає пояснення російської агресивності: «Зусилля Росії потужною зусиллями захищати себе випливають з глибокого почуття незахищеності, породженому століттями вторгнень і крахів держави. Небагато країн постраждало більше. Таким чином, центральний елемент російського державності з часів царів — це обдурення й ослаблення своїх ворогів зсередини. В цьому сенсі добре заточені інструменти російської політики є зрозумілими і логічними, хоча заслуговують на осуд».
Не вірите, вважаєте, що я помилився в перекладі цього пасажу? Будь ласка, ось оригінальний текст: «Russia’s efforts to forcefully defend itself stem from a profound sense of insecurity, bred from centuries of invasions and breakdowns of the state. Few countries have suffered more. So a central element of Russia’s statecraft since the days of the czars has been deceiving and weakening its enemies from within. In that sense, Russia’s well-sharpened tools of political tradecraft are explainable and logical, even though condemnable».
Цікаво, про які «століття вторгнень і крахів держави» йдеться? Про Батия? Так тоді Росія ще не існувала, ба більше: Московське князівство зросло й посилилось якраз на симбіозі з Золотою Ордою. Про «смутні часи»? Так то був наслідок внутрішніх чвар у Московії, а війська Речі Посполитої тільки підтримували того чи іншого — закликаного боярськими угрупованнями! — претендента на московський престол. Війну з Наполеоном І? Так Російська імперія сама не раз вдиралася військами в тодішню Європу, і французький імператор лише випередив свого російського колегу, який готував армії до походу на Захід. Чи, можливо, йдеться про обидві світові війни? Але ж у обох Росія/СРСР виступали в ролі співініціаторів, і якщо в Першій світовій Росія прагнула «піднести хрест над Святою Софією в Константинополі», то в Другій світовій її апетити були незрівнянно більшими:
Красный стяг, коммунарами поднятый,
Принесли мы, французский народ,
И Париж ваш, у Гитлера отнятый,
Вновь под знаменем красным живет...
Іншими словами, вже у 1940-му була готова «Пісня визволителів Парижа», — але зірвалося з відомих причин: інший вусатий бандит ударив першим...
До речі, Константинополь Сталін теж прагнув забрати під себе, проте не вдалося про це домовитися ні з Гітлером, ані з Черчіллем, ані взяти силою...
І так далі, і таке інше. Був колись такий фільм — «Помилка резидента». Ось і в поясненні причин російської агресивності маємо типову помилку резидента, точніше, «спів» з голосу ФСБ і ҐРУ. Ні, я не стверджую, що Джона Сайфера свого часу в Москві завербували, — просто він став жертвою російської пропаганди в силу вкрай слабкої історичної освіти, яку зазвичай дають американські університети (скажімо, інтелектуал без лапок Білл Клінтон не знав, що Аляска колись належала Росії!). А звідси й сумнівний висновок статті: «Ми повинні уникати загрози суверенітету Росії і замість цього працювати з нашими союзниками, щоб рішуче і в унісон захистити себе від кібернетичних, фізичних і гібридних нападів, і давати відсіч у разі загрози». Тобто — оборонятися, оборонятися й іще раз оборонятися. Тим самим апріорі ставлячи себе та своїх союзників у невигідну, а то й програшну ситуацію.
Бо насправді російська «держава спецслужб» («...немытая Россия, Страна рабов, страна господ, И вы, мундиры голубые, И ты, им преданный народ») постала зовсім на іншому підґрунті — агресії, експансії, гноблення.
Ось так, шановні читачі. Воно й не дивно: в США немає газети ґатунку «Дня», яка б давала уроки історії широким колам осіб, які, як люблять кажуть американці, «причетні до ухвалення рішень». А шкода.