Їхні імена в книжкових анотаціях і театральних афішах пишуть дрібним шрифтом, але саме завдяки цим людям нам відомі імена Мольєра і Шекспіра, Сервантеса і Шоу... Виходить, перекладач — це ще й провідник, першовідкривач. А також — перший цензор і співавтор. Про «труднощі перекладу» і значення своєї професії нам розповіла театральний перекладач Ірина Прохорова, яка прилетіла з Парижа до Києва на прем’єру «Фальшивої ноти» Дідьє Карона, яка відбулася в Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки: постановка — Михайла Резніковича, режисер — Кирило Кашліков, сценографія — Олени Дробної, у головних ролях виступили актори — Станіслав Москвін (Дінкель) та Олег Замятін (Міллер).
«ІНКОЛИ НАВІТЬ ЗНАЮ, ДО ЯКОГО КОНКРЕТНО АКТОРА ПРИЙДУ З П’ЄСОЮ, ЯКОМУ РЕЖИСЕРОВІ ЇЇ ЗАПРОПОНУЮ»
— Як стають перекладачами драматургії?
— Емігрувавши до Парижа, я зовсім не збиралася спеціалізуватися на театрі, хоча мій диплом перекладача дозволяв займатися і цим також. Але я побачила приголомшливу виставу «Загадкові варіації» Еріка-Емманюеля Шмітта і набралася нахабства, прийшла до агенції і сказала: «Мене звуть Ірина Прохорова. Я блискуче володію англійською. Французьку мову лише вивчаю, але маю гарну базу. Хочу перекласти «Загадкові варіації». Працівниця агенції, до якої звернулася з цим проханням, просто оторопіла: «Ви знаєте, скільки осіб просять у нас права на переклад цієї п’єси»?! Але, мабуть, я справила на неї гарне враження, тому що мені дозволили перекласти сторінок десять на пробу, ні на що особливо не розраховуючи.
— Тобто агенція, перш ніж підписати контракт із перекладачем, перевіряє якість його перекладу?
— Якщо людина — новачок у цій галузі, звісно. Тим паче, якщо йдеться про таких іменитих авторів, як Шмітт. Загалом, я переклала ці десять сторінок, відправила їх і через декілька днів отримала відповідь. Я досі зберігаю цього листа. У ньому було написано, що мій переклад відповідає текстові автора, що вони вважають його дуже цікавим і тому дають мені шанс. Звісно, не йшлося про ексклюзив, адже я не мала ще ні досвіду, ні імені, та все ж. Так розпочалася моя перекладацька кар’єра.
— Як ви визначаєте, що та чи та п’єса гідна того, аби її переклали?
— Спочатку просто ходила паризькими театрами, переглядала вистави, і якщо якась із них мене «зачіпала», якщо я розуміла, що російськомовному глядачеві це буде цікаво, то приходила до агенції й казала: «Знаєте, якщо раніше я просто сама просила дозволу на переклад, то сьогодні я вже маю ім’я і часто-густо самі автори надсилають мені свої п’єси із проханням перекласти, якщо мені сподобається. Це, напевно, нескромно з мого боку, але я вже маю ім’я, яке на мене працює, і я маю право вибирати.
— Саме це мене й цікавить: як саме вибираєте? Чи лише за принципом «сподобалося — не сподобалося»?
— Ні, так було лише на початку мого перекладацького шляху. Я перекладала те, що було мені близьким, особливо замислюючись над тим, чи потрібно це російськомовним театрам. У результаті в моєму столі лежить кілька перекладів дуже гарних п’єс, які, на жаль, неможливо продати...
Сьогодні я вже знаю ринок, розумію, кому зможу запропонувати той чи той продукт і перекладаю вже цілеспрямовано. Інколи навіть знаю, до якого конкретно акторова прийду із п’єсою, якому режисерові її запропоную. Ба більше, зараз драматурги звертаються до мене самі: «У нас є гарний матеріал, — подивіться. Якщо сподобається — перекладіть». Тобто раніше я була прохачем, а тепер — навпаки.
— Як до вас потрапила «Фальшива нота» Дідьє Карона?
— Два роки тому, проходячи повз Театр Мішель, побачила афішу цієї вистави. Назва мене заторкнула, можливо, ще тому, що я музикант за другим фахом — працюю в консерваторії в Парижі. Я прийшла, подивилася і одразу зрозуміла, що маю це перекласти.
Знаєте, коли почула, що ставитиме Рімас Тумінас, у мене був легкий шок. Театр ім. Вахтангова — це все ж таки ім’я. Для моєї творчої біографії це. престижно.
«ТАКЕ ПОНЯТТЯ, ЯК «АВТОРСЬКЕ ПРАВО», ЩЕ НІХТО НЕ СКАСОВУВАВ»
— А театр має право переписувати п’єсу на власний розсуд?
— Ну, по-перше, таке поняття, як «авторське право», ще ніхто не скасовував. У договорі написано, що ні перекладач, ні режисер не мають права змінювати щось у тексті без дозволу автора. Тим паче, якщо йдеться про кардинальні зміни. Адже одна справа, коли в Театрі ім. Лесі Українки з’являються персонажі, що становлять одне ціле, жодним чином не вступаючи в дисонанс з ідеєю, закладеною автором, не заважаючи сприйняттю вистави; і зовсім інша, коли автор вистави відрізає фінальні сцени, спотворюючи цим суть твору, змінює сюжет. Звичайно, без дозволу автора цього робити не можна. Але, напевно, є театри, які вважають, що мають право так чинити. В усякому разі, мене ніхто не попереджав, я прийшла і побачила те, що побачила.
— Які в таких випадках важелі впливу? У вас, у автора?
— Тут два шляхи: або починати судитися і закривати виставу, або змиритися.
— І ви пішли другим?
— Так, це єдиний театр (ім. Вахтангова), з яким я пішла на компроміс. Давно з ними спілкуюся, у них теж іде Шмітт. Не хотілося з таким великим театром починати всю це тяганину. Хоча мені було дуже незручно перед автором — Дідьє Кароном. Це був його перший вихід за межі Франції. І що я мала сказати після прем’єри: «Закриймо виставу»? Довелося пообіцяти йому, що це був перший і останній раз, що більше ми нікому спуску не дамо.
— Вочевидь, після цього інциденту на прем’єру до Києва ви їхали з побоюванням?
— Авжеж. І саме — через інцидент. Київська постановка — це було приємне потрясіння. Я знаю текст, і — так, якоїсь миті мені могло б стати нудно. Ба більше, був момент на початку, коли справді відчула пересичення чи що. Але потім мене так захлеснуло, захопило, і зловила себе на думці, що слухаю із задоволенням, неначе вперше. Це ефект, безумовно, добре зробленої вистави. Блискуча робота артистів, режисура — все це зійшлося, і, знаєте, мене аніскільки не збентежила поява персонажів (Кейтель-син, Кейтель— батько і Дінкель-батько), яких не було в п’єсі! Я навіть розплакалася в мить, коли Дінкель і Міллер грають удвох на скрипці. За драматургією це дуже емоційно потужний момент, і його приголомшливо вирішив режисер. Це проймає. І те, що я, знаючи текст, захопилася і навіть не зауважила, як промайнули ці півтори години, — вірна ознака того, що вистава адалася.
«У ВИСТАВІ, ЯК І В П’ЄСІ, НЕМАЄ КРАПКИ»
— Чи був для вас у цій виставі якийсь момент відкриття?
— Так. Пам’ятаєте, у п’єсі є момент, коли Міллер хапає револьвера і вимагає віддати йому фотографію, яку приніс Дінкель? У п’єсі це не прописано, а у виставі з’являється дуже різкий перехід від оцієї переляканої жалюгідної жертви, що плаче, — до ката. Різке перетворення на фашиста, на таку сволоту. Виходить, до цієї миті Міллер весь час прикидався, а не щиро розкаювався? Мені здавалося, що він, беручи до рук зброю, весь тремтить, насилу може говорити, а тут. Такий поворот для мене цікавий. Настільки різкий перехід тут виправданий. Загалом, як на мене, в цій виставі найціннішим є те, що ти до кінця не розумієш, хто жертва, а хто кат. Ось у Вахтанговському театрі з першої сцени зрозуміло: кат — Міллер. Спочатку він — фашист, це видно з його поведінки, звичок, з того, як він сидить, як говорить. А цього не повинно бути. Адже він — диригент. Інтелігентна людина. У виставі Михайла Резніковича є загадка.
— Ви запитували Д. Карона, чому через 70 років після Голокосту його зацікавила ця тема?
— Карон — єврей, і для нього ця тема хвороблива. Тим паче, що у Франції досі час від часу виникають антисемітські настрої. Пам’ятаєте, наприклад, гучний випадок, коли в єврейському районі Парижа у крамниці влаштували стрілянину, були поранені. Був момент, коли багато євреїв вирішили, що треба виїжджати. Потім були акти вандалізму в синагозі, на єврейському кладовищі. Отже, почуття страху, певного дискомфорту присутні і сьогодні... тема універсальна. Не називатиму країну, але до мене нещодавно звернувся продюссер із проханням поставити п’єсу, змінивши героя з єврея на росіянина! Я була шокована.
— А як справи із сучасною французькою драматургією?
— Шмітт для мене сьогодні номер один. Він, загалом, і є у нас одним з найкращих драматургів. Мені також дуже до вподоби п’єси Еріка Ассуса, Жана Франка, Жана Марі Шевре. І я активно їх перекладаю. А загалом, у Франції, як і в інших країнах, нині гостро бракує якісної сучасної драматургії. Тому що публіка вимагає видовищ, розважальних вистав. Тобто драматурги не прагнуть написати п’єсу, подібну до «Фальшивої ноти» чи «Загадкових варіацій», яка заторкне глядача, змусить його замислитися. Набагато простіше і вигідніше написати щось, над чим публіка посміється і піде додому задоволена.
— Зачекайте, а можна розумно посміятися?
— Звісно, коли гумор не нижче пояса. Сьогодні я не бачу драматургів рівня, скажімо, Жана Ануя. Окрім драматургів, що їх я перелічила вище. Здебільшого на плаву автори касових п’єс. Такі, як Камелотті, який нещодавно пішов із життя, п’єси якого на пострадянському просторі не ставив хіба що ледачий. Коли мені вкотре телефонують і просять права на постановку «Піжами на шістьох», мене починає просто трясти! Я кажу: «Друзі, в того ж таки Камолетті є ще багато чудових п’єс».
— Перекладаючи п’єсу, ви суворо дотримуєтеся букви автора чи все ж таки робите певні поправки відповідно до ментальності глядача, на якого це розраховано?
— Усе залежить від п’єси. Вона може бути геніальною настільки, що змінювати там нічого не треба. Хоча, звісно, мимоволі вносиш свою індивідуальність — нікуди від цього не подінешся, це ж не підрядковий переклад, а переклад. А в так званій бульварній драматургії можу щось змінити, звісно, з дозволу автора. Слід визнати, домовитися з автором виходить не завжди. Одному драматургові я запропонувала оминути сцену, в якій чоловіки цілуються, але він був непохитний. У результаті у мене «в столі» лежить блискуча п’єса.
— Скажіть, а що французам відомо про сьогоднішню Україну?
— Лише те, що їм розповідають у новинах, пресі. На відміну від російської преси, яка пише, що все у вас погано, французькі ЗМІ шукають і знаходять позитивні моменти.
— Тобто перетинали кордон без побоювань?
— Без жодних побоювань. Ми нещодавно з чоловіком до Бейрута поїхали, до Лівану. Усі казали: безумство, куди ви їдете! Мені здається, загалом у людей враження про Україну позитивне. У Франції дуже багато українців. У Києві я вже не вперше. Мені дуже подобається ваше місто. У багатьох українських театрах йдуть п’єси в моєму перекладі...
Наступний показ «Фальшивої ноти» відбудеться 13 квітня
ДОВІДКА «Дня»
Ірина Прохорова — перекладач, продюсер. Випускниця факультету романо-германської філології Воронежського державного університету (англійська і французька мови). Більше двадцяти років живучи в Парижі, Ірина Прохорова успішно працює театральним і літературним агентом французьких і англійських драматургів, є перекладачем більше тридцяти французьких і англійських театральних п’єс, які з успіхом йдуть на сценах театрів різних країн, зокрема, і в Україні, Білорусі, Латвії, Казахстані, Росії, Франції. Вона поєднує цю свою творчу діяльність зі своєю другою спеціальністю, музиканта, працюючи в консерваторії Парижа.
