Як на мене, іноді цитата, часом — розлога, часом — коротка, може значити для сприйняття читацьким колом чинної ситуації більше, ніж витончені екзерсиси модних експертів. Причому автор цитованого тексту зовсім не обов’язково повинен бути приязно налаштований до твоєї країни, твого народу, ба навіть — прямо чи опосередковано — до тебе самого. Сьогодні я хочу процитувати трьох знаних (ясна річ, по-різному) авторів, які вели мову про Україну, причому їхні висловлювання вміщуються у майже столітній інтервал. Але час плине, а інваріанти української історії залишаються...
Лев Троцький, фрагмент «»Инструкции агитаторам-коммунистам на Украине», тобто промови, виголошеної у Москві у грудні 1919 року. Дехто сумнівається в автентичності цього тексту, проте даремно: він вписується у контекст інших тогочасних висловлювань Троцького з українського питання.
«То, о чем мы здесь — в России — говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ушко, а то лучше и совсем не говорить. Уменье молчать есть тоже одна из фигур красноречия. Вы, товарищи, отправляетесь на Украину. Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине. В третий раз мы посылаем сильные кадры труда, и каждый раз все с новой тактикой и с новыми приемами. Первым кадрам в 1917 году было очень легко. От них требовалось подорвать доверие украинских крестьян к Центральной Раде и Генеральному Секретариату. В то время украинский народ не мог себе представить политической жизни своей отдельно от России, а потому одно указание агитатора на то, что украинцы отрывают Украину от русских, с которыми рядом в окопах лежали, из одного котла ели, решало вопрос в вашу сторону: а намек на то, что Центральная Рада буржуазная, а Генеральный Секретариат состоит только лишь из генералов, окончательно отшибал у украинского крестьянства всякую охоту поддерживать свое правительство...
Ни для кого не секрет, что не Деникин придумал оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей — поляков, русских, татар и турок — и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной, крепкой спайки всех членов государства не только на время войны, — каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою «самостійность» и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с Вами».
Другий фрагмент — із роздумів над причинами поразки Визвольних змагань Євгена Маланюка, сотника Дієвої армії УНР, політичного емігранта, поета, культуролога, історіософа. Грудень 1955 року.
«Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріал. Була територія. Але ми програли Визвольну війну. Ми її майже не «грали» — ми не хотіли воювати.
Бог нам дав єдину на землі країну: немає на світі такого підсоння, таких краєвидів, такої щедрости ґpyнтy, такого здоров’я роси.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра!
Але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали. Не можна жити «на дурничку». Не можна довго існувати «в кредит». Не можна існувати іcтoрично, тобто посідати Землю, не виконуючи обов’язків, що їх та земля покладає на насельників її. Обов’язків усіх: географічних, іcтopичних, геополітичних, геокультурних і навіть іcтoріософічних. Але ми їх не виконали, бо не виконували. Грушевський залишив біля десяти томів біблій, де оспівував улюблені маси і пропагував ненависть до власної влади.
Драгоманов підвів під те все «ідеологію», а Винниченко скеровував енергію еліти на статеві проблеми. Навіть ранній Петлюра був проти власного Війська. Але ніхто з того покоління не розповів «масам», що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані «Схід» і «Захід» — за винятком єдиного Донцова.
Ми програли Визвольну війну. Підкреслюю — ми, хорунжі й поручники 1918 — 1919 років. Бо ми мусили «пазурями й зубами» робити те все, що війна вимагала.
Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи, відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми — з морального ледарства нашого — ми воліли в них вдивлятися, як у справжніх людей, і виконувати їх, отруєні рабством, накази...
Винна — вся генерація, і винні в ній, саме, найліпші.
Чому про це згадуємо? Нащо це самобичування? Для тoгo, що без усвідомлення всього цьoгo — немає майбутнього».
І третій фрагмент — з одного допису у «Фейсбуку», що належить Олександру Дугіну, нинішньому ідеологу російського імперіалізму, одному з натхненників війни з Україною й окупації Криму, персонажу, наближеному до тих осіб у Кремлі, котрі ухвалюють рішення. Березень 2019 року.
«Эти выборы на Украине мне определенно нравятся. Порошенко точно не побеждает, а он унылая свинья и самое худшее, потому что статус-кво. А кто придет на его место — бабушка с косой или юморист — почти все равно. Сейчас время комиков, особенно несмешных, поэтому Украина довольно современна в этом смысле. Однако в том состоянии, в каком эта страна находится, явно не до смеха.
Тут-то и вскрывается загадка украинской души — все думали, что все всерьез про Майдан, хероям слава, сгiнувшую сотню, маскаляку на гиляку, а это был такой особый хохляцкий КВН — кровавый и тупой, но все же КВН. Поэтому они и скакали. ?Вот тут-то несуществующий «хитрый план»... и может вполне сработать, потому что страна окончательно выедет за рамки вменяемости во всех смыслах. И стоит сохранить хотя бы щепотку рассудка, и все опять повернется в нашу сторону».
Коментарі до всього цього, як на мене, не потрібні. Й ображатися на ті чи інші слова у цитованих фрагментах не варто. Краще зробити висновки...
