Так, передбачали, але не думали, що буде так багато голосів за Зеленського. На президентських каналах — погано приховуваний шок. Адже там добре розуміють, що це голоси не так за «слугу народу», як проти Порошенка. Такий своєрідний вотум недовіри. Наші політики чомусь переконані, що можуть робити все, що завгодно, а народ пробачить. Або забуде... Першим, у кого така впевненість похитнулася, став Олександр Мороз і його Соціалістична партія, яких виборці відправили в політичне небуття. Другою жертвою політичної Немезіди (давньогрецька богиня відплати) стала Юлія Тимошенко з її карикатурним популізмом (утім, на парламентських виборах вона ще може взяти реванш у середовищі любителів безплатного газу), а третім виявився Петро Олексійович. Ось коли йому пригадали і солодке життя безкарних високопосадових корупціонерів, і тріумф п’ятої колони, і ніжне ставлення до ворогів України, і безпринципні «договорняки», і сидіння на двох стільцях (уранці воюємо, увечері торгуємо), і вражаючу глухоту до моральних почуттів своїх співгромадян (це ж треба під час війни вирушати верховному на екзотичні Мальдівські острови, міг би і в Карпатах відпочити), це і примус країни жити за законами мирного часу в умовах де-факто воєнного часу, це і кинуті за грати українські добровольці й багато іншого. Радянський поет Осип Мандельштам написав у 30-ті роки ХХ ст. про кремлівських вождів: «Мы живем, под собою не чуя страны...» Ну, це було в тоталітарній диктатурі, а в демократичному суспільстві, якщо ви не хочете відчувати свою країну, вас неминуче змусять її відчути на виборах.
А тепер про Зеленського. Я різко негативно ставлюся до цього діяча. Об’єктивно. Тут немає нічого особистого. Як людина вельми заполітизована я уважно відстежував заяви і самого Зеленського, і наближених до нього осіб. Найбільше враження справили обіцянки фігуранта стати навколішки перед Путіним. Потім стало відомо, що кандидат у президенти готовий надати «особливі права» у складі України «ЛНР-ДНР», що означає їхнє визнання і той «особливий статус», якого для них на даному етапі агресії вимагає господар Кремля. Потім фігурант висловив готовність «йти на поступки» Росії. У сумі все наведене вище означає капітуляцію і міжнародну ізоляцію України, бо щойно в нас погодяться на реалізацію цих ідей Зеленського (або тих, хто пише йому політичні тексти), Захід скаже, а навіщо потрібні санкції проти Росії, навіщо допомагати Україні, якщо вона фактично погоджується на умови Кремля?
Я не зовсім згоден із шанованим паном Йосифом Зісельсом, який, виступаючи на Українському радіо, назвав можливе президентство Володимира Зеленського бідою. Біда — це Порошенко, а Зеленський — катастрофа. 31 березня — я проголосував за біду, аби уникнути катастрофи. 21 квітня я знову проголосую за біду, не тому, що люблю Порошенка, я його дуже не люблю, але інтереси збереження Української держави — понад усе.
Проте у 30% Зеленського є один безумовний позитив. Тепер після прем’єра Гройсмана, кандидата в президенти Зеленського, популярного серед різних верств українського населення політика В. Рабіновича всі розмови про «особливий антисемітизм» українців мають припинитися раз і назавжди. Хоча я розумію, що не припиняться, є люди, які отримують зарубіжні гранти на боротьбу з цим злом і міф «абсолютно антисемітської України» є питанням їхнього особистого благополуччя, щедрості грантів.
А абсолютний негатив у тому, що «веселе голосування» за Зеленського, цей політичний КВК («клуб веселих і кмітливих») можуть справити вельми спокусливе враження на Кремль. Якщо нація під час війни обирає своїм верховним головнокомандуючем масовика-витівника, коміка-жартівника, то чи не свідчить це про її глибоку деморалізацію, надзвичайну безвідповідальність і цілковитий «пофігізм» щодо своєї країни? А це означає, що така країна може бути легкою здобиччю свого ворога, будучи неспроможною на організований і стійкий опір.
Свого часу мені доводилося читати праці українських дослідників із діаспори, де мене здивував один момент, який я погано розумів. Вони писали, що в українців інколи пробуджується схильність до національного самогубства. Тепер я розумію, що вони мали на увазі...
Чи варто в ім’я покарання президента, який проштрафився, занапащувати всю Україну? Чи не надто це невідповідна ціна за задоволення від покарання?
Багатьох здивував позитивний результат Ігоря Смешка. Утім, всім, хто бажав його тріумфу, слід було починати його «розкручувати» ще два роки тому, а не за два місяці до виборів. Та й самому Смешку треба було раніше заявляти про свої амбіції. Це загальний недолік вихідців із спецслужб. Вони зазвичай до останнього сидять у політичній «засідці», а коли з неї виходять, то вже спізнюються. Окрім того, вони дуже бояться ставати публічними політиками, оскільки вся попередня діяльність на рівні інстинкту привчила їх уникати публічності. Але це все піддається корекції. Що ж до чуток про те, що, можливо, Смешко знову очолить СБУ, то це, ймовірно, добре для держави, але для особистої політичної кар’єри генерала Смешка може мати фатальні наслідки і стати тупиковим варіантом. А його похід до парламенту може надати альтернативу мільйонам виборців, якщо лишень не повторювати помилок нинішніх комбатів-депутатів, яких «розмазали» по різних партіях і фракціях, звівши їхній вплив нанівець.
А зі Смешком у Верховну Раду може зайти згуртована «фаланга» патріотичних офіцерів (з армії, СБУ, МВС), а там хтозна...
І людям буде за кого голосувати. У демократичних суспільствах (зокрема у США) робота в спецслужбах вважається не вельми перспективною для політиків, хоча є і винятки з цього правила (президент Джордж Буш-старший, який був директором ЦРУ).
Ну, а полковник Гриценко, який колись сам себе затаврував «першим непрохідним», цього разу став «п’ятим непрохідним»! Знову він демонстрував скутість, дефіцит креативності й якусь внутрішню приреченість. Хоча на парламентських виборах у нього гарні шанси, а якщо ще зможе домовитися зі Смешком (зі здатністю домовлятися в Анатолія Степановича сутужно), то й дуже гарні...
Аналізуючи телевізійне віддзеркалення виборчої кампанії, слід зазначити, що на її результати в першому турі вплинули не лише реальні помилки Порошенка та його оточення, а й системна дискредитація української влади на низці олігархічних телеканалів. Але ж і сам Порошенко нічого не зробив для обмеження їхньої суспільної токсичності. Свобода слова перетворилася на свободу демагогічної пропаганди, в якій брали активну участь не лише вітчизняні пропагандисти.
До речі, на телеканалах на кшталт «112», NEWS ONE і подібних до них з’явилася нова телезірка, такий собі Андрій Пальчевський. Цей вельми задоволений собою пан, який чомусь красується у техаському капелюсі, інколи навіть демонстративно кладе його на студійний стіл, «мочить» геть усіх, особливо чинну владу, але передусім — українських націоналістів, яких дуже ненавидить. Співвітчизників телезірка неполіткоректно називає «хохлами» і доводить, що ми самі в себе відірвали шматки території руками Ющенка й Порошенка. Те ж саме заявляє прес-секретар Путіна Пєсков — мовляв, Україна сама відмовилася від Донбасу (нещодавно на 112-му чув це від Медведчука), щоправда, забув сказати, що спочатку Росія ввела туди свої війська, організувала свої «бантустани» («ЛНР-ДНР») і зробила перебування там України реально неможливим.
Олігархічне ТБ в Україні стає дедалі отруйнішим, дедалі руйнівнішим для українського суспільства. І цю проблему все одно доведеться розв’язувати.
