Постановку Алли Рибікової за п’єсою німецьких авторів Нуркан Ерпулат та Йєнс Гілльєу театрознавці із Мюнхена визнали «актуальною, гострою та болючою» саме для їхньої країни...
На нещодавно відкритій новій сцені театру Studio-Buhne у центрі Мюнхена кияни грали вперше, хоча доволі тісні українсько-німецькі творчі відносини налічують уже понад півтора десятиліття.
2003 року ми вперше приїхали до Києва, щоби взяти участь у сценічних читаннях німецькомовної драматургії, влаштованих Театром російської драми імені Лесі Українки спільно з Гете-Інститутом, — згадує німецька режисерка Катрін КАЦУБКО.
Результатом співпраці стали кілька вистав, створених у копродукції: «Ромео і Джульєтта» (2004 р.), «Марат/Сад» (2008 р.), «Пробудження весни» (2012 р.), а також участь обох сторін у міжнародних театральних фестивалях.
— Сьогодні спільним міжнародним проектом уже нікого не здивуєш, але тоді це було в новинку. Зараз дивно навіть згадувати, якими ми були неофітами, коли приїздили одне до одного репетирувати і грати спільні вистави. На той час українська молодь не знала не лише німецької мови, а й англійської (зараз ситуація, звісно, змінилася), німецька сторона не володіла ані українською, ані російською... Смартфонів, електронних перекладачів тоді не було, тож ми сідали за стіл зі словниками в руках і намагалися зрозуміти одне одного, — посміхається пані Катрін, проте згадує ті часи з ностальгією, зауважуючи, що спілкування між людьми за відсутності модних нині гаджетів було більш природним та живим. — Ми багато часу проводили разом. Нам було цікаво доторкнутися до інакшої культури, відкрити одне одному свій світ — своє місто, свою країну, свій театр.
Саме про інакше йшлося у виставі «Шалена кров», що її показали кияни. Дія відбувається в одній із німецьких шкіл, де під час уроку німецької літератури вчителька, фрау Келих (Наталя Шевченко) намагається вгамувати неконтрольований, агресивно налаштований, умовно кажучи, інтеграційний клас (клас для дітей емігрантів), щоби відкрити їм ідеї гуманізму Фрідріха Шіллера. На жаль, подолати свавілля, приборкати знахабнілих підлітків вдається лише за допомогою... зброї, випадково знайденої в сумці одного з учнів...
Чи можливе естетичне виховання під дулом пістолета? Чи прокинеться людяність під страхом смерті? Чи здатне насилля перебороти ворожість прийдешніх до місцевого населення, налаштувати до конструктивного діалогу?.. П’єса — що цілком природно для західноєвропейського театру — апелює до раціо, спонукає до нелегких роздумів.
— Думка про те, що добро можна насадити з пістолетом в руках, — доволі жорстка й неоднозначна... Здавалось би, вчитель досягнув бажаного результату — начебто діти щось зрозуміли, змінилися, проте... Це лише зовнішній бік проблеми. Недаремно режисер вибудовує фінал, у якому один із героїв (Хасан — Кирило Ніколаєв) розстрілює зал, — ділиться враженнями глядачка Емілія АРШАНСЬКА. — Цей епізод засвідчує насамперед той факт, що в суспільстві завжди знайдеться той, хто почуватиметься ображеним та приниженим, — пояснює режисер. — І якщо з цією людиною не працювати, якщо не дати їй відчути підтримку, якщо не залучати до культури, питомого середовища, то ця особистість може піти шляхом екстремізму.
Емілія Аршанська також наголошує на неабиякій актуальності теми для Німеччини: — Ви навіть не уявляєте собі, наскільки ця тема є гострою і болючою для нас. Ми самі емігранти, тому в момент, коли фрау Келих говорила дітям про те, що їхні батьки покинули свою домівку, своїх рідних, свою країну і приїхали сюди, потерпаючи від стількох негараздів, заради майбутнього своїх дітей, — у мене сльози виступили на очах. Це стосується всіх — турків, поляків, українців, росіян — усієї еміграції. Ми, дорослі, не маємо змоги асимілюватися тут, не знаючи мови, не маючи нормальної роботи... Ми ставимо ставки, покладаємо всі надії на них — на наших дітей. А вони опиняються між молотом і ковадлом. Наші діти — повірте — нічим не гірші від місцевих. Але тут їх сприймають як... Ну, ви самі розумієте, правда? Не хочеться промовляти вголос. Як то кажуть: усі звірі — рівні, проте є рівніші. Дитині 15 років важко ставитися до цього з філософського погляду. Пам’ятаю, як я привезла доньку-п’ятикласницю — відмінницю, чемпіонку з рок-н-ролу, котра тут відчула себе порожнім місцем. Нас виставили з гімназії. Були такі істерики, все дійшло до нервового зриву. Ми довго лікувалися. Дякувати Богові, з часом все налагодилося: вона закінчила технічний виш, стала інженером... Але спроби «вмонтувати» у чуже суспільство — дуже болючий процес. І це тягнеться роками.
Здавалося б, який стосунок має тема імміграції до нас, українців, адже проблема засилля емігрантів із мусульманських країн притаманна радше Західній Європі? Режисер вистави Алла РИБІКОВА пояснює: — Це проблема не німців і турків, не християн та мусульман. Це проблема підходу до інакшого мислення, до інакшої культури. Як корінне населення сприймає вихідців із інших країн. Це стосується будь-якої країни. Адже в Україні також є ті, хто приїхав сюди і кого тут не сприймають за свого. Так є і так буде, адже світ постійно змінюється і населення постійно мігрує. До цього потрібно бути готовим — це по-перше. А по-друге, потрібно розуміти, що з цим робити. Вистава пропонує розв’язувати цю проблему за допомогою мистецтва, культури. Іншого шляху не існує. Мистецтво не заради краси, а заради тих моральних витоків, гуманізму, які воно в собі містить. Тому вистава є затребуваною і в Україні, збираючи аншлаги вже понад сім років.
До речі, інакшою на німецькій сцені виглядає навіть слов’янська театральна традиція, попри те, що культурні витоки обох країн спільні — загальноєвропейські.
— Те, що ми сьогодні побачили, є дуже незвичним... Це кардинально відрізняється від театральних форм, притаманних Німеччині, — вважає майбутній театрознавець, студентка Мюнхенського університету імені Людвіга і Максиміліана Марина МИХАЛЬЧУК. — У Німеччині відсутній психологічний театр із надміром емоцій, у якому актори вживаються в роль. Для нас це дещо незвичне, проте я вважаю корисним знайомство і з таким театром теж. Це розширює горизонти. Що ж робити з цією інакшістю? І чи застосовна ідея асиміляції, коли йдеться про культуру? — Актору необхідно розуміти, що існує щось інакше, і воно має право на життя, — зазначає Алла Юріївна. — Треба вчитися зчитувати це інакше, шукати до нього підхід, а не порівнювати з собою, зі своїм. Це складно, особливо для молоді. Зіткнувшись із західним театром, молоді слов’янські актори обурюються: «Та вони ж взагалі не грають! Що це за театр!» У свою чергу, німецькі актори дивуються, дивлячись наші вистави: «Чому це вони весь час кричать, метушаться? Хіба це театр?» Це свідчить про нездатність зчитувати коди інших театральних течій, інакшої театральної традиції. Втім, у цій ситуації немає хороших і поганих. Це просто різні гілки одного дерева. Такого роду обмінні гастролі (цієї весни Театр Studio-Buhne приїздив до нашого театру з виставою за І. Тургенєвим, тож ми наносимо візит у відповідь) — спроба осмислення чогось нового. Таким чином виховується толерантність і в культурі також. Не автоматично копіювати — в жодному разі! — а розуміти, уміти сприймати, опрацьовувати, засвоювати чуже і разом з тим залишатися собою.
Тож можна вважати, що обмінні гастролі зблизили всіх учасників як з професійного погляду, так і в міжособистісному плані. Недарма видатний гуманіст Фрідріх Шіллер, постулати якого так часто цитуються у п’єсі, вважав, що своєю творчістю зводив будівлю «не лише естетичного мистецтва, а й ще важчого мистецтва жити».
