27 березня — 100 років від дня народження Героя українського народу Олекси Гірника. У ніч на 21 січня 1978 року, в день Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. Із собою мав дві каністри з бензином і запальничку. Був мороз — -15 градусів, багато снігу. Охорона Музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав, — тому вибрав нічний час. Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Т. Шевченка. Спустився до схилу гори, звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички — все тіло палахнуло факелом. Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Зранку тіло знайшли. Повідомили міліцію.
У галузевому архіві СБУ зберігся лист-повідомлення в Центральний комітет Комуністичної партії України (наводимо мовою оригіналу): «Таємно. Ворожі проявлення. Черкаська область 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музєю-заповіднику Т. Г. Шевченка в 15 метрах від оглядового майданчика місцевим мешканцем Мещеряковим Н. І, 1933 року народження, безпартійним, слюсарем комбінату комунальних підприємств міста, знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю. Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин. Поруч знаходилися: ємність з синтетичного матеріалу на 2,5 літра, пластмасовий балон ємкістю 1 літр з незначною кількістю рідини з запахом бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапка-ушанка.» Це було тіло Олекси, уродженця села Богородчани Івано-Франківської області, який перед смертю написав у своїх листівках:
«Протест проти російської окупації на Україні!
Протест проти русифікації українського народу
Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава».
Олекса довго і важко йшов до цього кроку — акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що «оборону тримають тільки ті, хто залишився живим». Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому «кожний жовнір» мав велику ціну.
Але він також бачив, що велика кількість тих, хто залишився серед живих, припинили оборону. На те було багато причин. Передусім — страх. Століттями українців залякували і примушували бути не українцями; постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений Голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений. Залишалися діти тих, хто чудом врятувався; діти зрадників і тих, хто погодився бути таким. Усі вони добре розуміли, що вижити, не жити — ні, саме вижити можуть тільки за умови пильної конспірації, за умови не відрізнятися від «маси». Та Олекса бачив, що навіть в цій «масі» — заляканій і оплутаній брехнею — все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом. Треба було якось збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх у розумінні, що не все втрачено. Іншого засобу, ніж як стати «Смолоскипом» для свого народу, Олекса не бачив. 6 січня 1978 року в останньому прощальному листі до своєї дружини він написав: «Я йшов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець». Незважаючи на те, що радянська влада зробила все, щоб замовчати подвиг Олекси Гірника, щоб оббрехати його героїчний вчинок (поширювали чутки, що спалився який п’яничка чи психічно хворий); незважаючи на залякування свідків, правда про Олексу і його вчинок живуть і діють.
У Донецьку, в головному офісі всеукраїнської громадської організації інвалідів «Чорнобиль-Допомога», чотири роки тому та через 30 років після загибелі О. Гірника і в день сорокаріччя самоспалення Василя Макуха урочисто було відкрито громадський Музей «Смолоскип». Як сказали у своїх відгуках люди, що прийшли на відкриття, і як було зазначено у вітальних телеграмах, — це перший і єдиний музей у світі такого роду. Із експозицій ми дізнаємося, що спалили себе заради свого народу троє українців. За часів царату в Петропавлівський в’язниці на знак протесту облила себе керосином і спалилася Марія Вітрова. Цей вчинок спричинив багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі та Москві. Враховуючи, що Марія була «народовольницею», радянська влада використовувала цей вчинок на свою користь, в Києві на честь Марії навіть було названо вулицю. 1968 року (про це знав Олекса Гірник) на знак протесту проти введення військ у Чехословаччину й проти москалізації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього взагалі будь-які свідчення або згадки було знищено. Подвиг Василя повторив чех Ян Палах. Була спроба самоспалення Миколи Береславського. Оскільки він намагався це зробити публічно, то цій спробі завадили, але не забули за неї покарати ув’язненням. Є факт самоспалення бійця УПА, який провів 20 років у криївці на Тернопільщині, а коли його оточили військові міліції, не здався, а спалив себе живцем. Його ім’я — Юрій Михайловський.
Навряд чи ми б колись дізналися про них, якби не подвиг Олекси Гірника. Тіло загиблого оглядав Михайло Іщенко — канівський лікар, який потім усе життя присвятив вивченню життєвого шляху Героя і який зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив. Це стало поштовхом для дослідницької роботи ВГОІ «Чорнобиль-Допомога» і створення музею. Музей працює, дослідницька робота триває. У людей, які сюди навідуються, обовѓязково виникають запитання, як-от: чому будівлю музею неодноразово підпалювали в нібито Українській державі Україна? Чому можна безпечно говорити українською скрізь і в усіх країнах світу (за винятком однієї), а в Україні небезпечно? Чому Донецький Владика Сергій говорить про свій намір вчинити акт самоспалення на знак протесту проти знищення Української церкви, бо в нього вже не залишилося інших засобів боронитися? Питань багато. Відповідь, мабуть, одна — вчинок Олекси Гірника був недаремний і став потужною тривкою зброєю опору.
До речі, 31 березня в читальній залі музею «Смолоскип» відбудеться науково-практична конференція на честь Олекси Гірника «Прометей України».
