Серед 13 успішних країн, механізм успішності яких вивчав Світовий банк, є Об’єднані Арабські Емірати. На пустельній території в 1970-х виявили величезні поклади нафти і газу. Правителі-еміри вважали ці простори своєю власністю, яку вони повинні передати своїм дітям та онукам у кращому стані, аніж вони її отримали. І розуміючи вичерпність нафтових родовищ, на отримані нафтодолари вони перетворили свої емірати на справжню казку, центр бізнесу Близького Сходу. Їм є що передавати своїм нащадкам.
У нас були величезні ресурси (не забуваймо про землю та людей), і поки що дещо залишилось. Але ми визнані найбіднішою країною в Європі. Чому так?
Причина криється в тих, хто визначає стратегію і правила гри в країні, — в чому їхній інтерес, чим вони керуються ? Там — щоб їхнім нащадкам було комфортно і приємно жити у своїй країні. У нас — щоб ця територія залишалася лише територією, яка сьогодні приносить максимум прибутку невеликій групі людей і який, до того ж, вивозиться із країни; майбутнє у них там, де їхні гроші.
Часто згадують фундаментальну тезу Михайла Грушевського: «Біда України в тому, що нею правлять люди, яким вона не потрібна». Цих людей і там, і тут називають політичною елітою. Їхня визначальна роль у розвитку країни викликає справедливий інтерес до них. Політичній еліті, її суті, структурі, розвитку присвячені сотні монографій, статей, проводяться конференції, симпозіуми, «круглі столи» тощо. Багато напрацювань є і в Україні. В КНУ ім. Т. Шевченка навіть відбулася дискусія на тему: «Хто має право називати себе політичною елітою?».
Перш ніж розібратися в тому, що ж таке політична еліта, необхідно нагадати два положення:
1. Фізичні закони діють незалежно від волі людей і від їхнього існування взагалі: кокос під дією закону тяжіння падає вниз і на безлюдному острові. Суспільні закони діють лише через діяльність людей, конкретних людей з усіма їхніми уподобаннями та особливостями — національними, політичними, релігійними, віковими; на безлюдному острові вони не діють. Саме вони визначають, як буде реалізовуватись той чи інший закон і чи буде він реалізовуватися взагалі.
2. Відомий німецький економіст Ф. Ліст (1789 — 1846) зазначив, що об’єктивні економічні закони в кожній країні діють по-різному, з огляду на особливості цієї країни.
Отже, під політичною елітою розуміють відносно організовану меншість, яка займається розробкою стратегії розвитку держави та її інститутів, а також організовує і контролює їх виконання. Варто для солідності навести визначення еліти відомих світових науковців: Х. Ортега-і-Гассет (Іспанія): «люди, які мають найвище почуття відповідальності»; Г. Моска (Італія): «найбільш активні люди, орієнтовані на владу»; Г. Лассауелл (США): «які мають у суспільстві найбільший престиж, багатство, статус»; Л. Боден (Франція): «які мають інтелектуальні й моральні переваги над іншими безвідносно до свого статусу».
Варто нагадати, що крім політичної еліти, є еліти економічні, військові, інформаційні, наукові, духовні. Часто вони інтегруються одна в одну. Наприклад, поєднання політичної та економічної еліт дає нам олігархічну форму управління.
Політична еліта не виникає і не існує сама по собі. Її існування є логічним завершенням становлення політичної нації з відповідними державницькими амбіціями, які сконцентровані в національній ідеї. Особливої ваги вона набуває в перехідних суспільствах, на стадії трансформації і становлення держави, визначення шляхів її розвитку. Звідси особлива її роль в Україні, яка все ще перебуває на перехідному етапі. Посилена увага до теми «політична еліта» викликана останніми президентськими виборами, які засвідчили кінець урядування старої, пострадянської еліти і початок формування нової, вже української; принаймні її представники або народилися, або сформувалися як особистості уже за часів незалежної України. Чи мають значення ці вікові критерії, чи ні — покаже час. Ми вже мали «молоді команди».
Африканські країни, які здобули незалежність 60—50 років тому, теж не мали ні досвіду національного державотворення, ні національної еліти, ніякої. Її відсутність до цього часу стримує розвиток 50 країн підсахарської Африки. При величезних природних багатствах вони так і не можуть позбавитись безлічі соціальних та економічних проблем, увійти до списку бодай середньорозвинених країн. Лише тепер з’являються перші ознаки появи тих, кого можна назвати національною політичною елітою. У цьому питанні вони мають суттєву перевагу перед Україною: ці 50 країн не мають серйозних територіальних претензій одна до одної. Вони мають час для поступового, еволюційного формування власних еліт. У нас такого часу немає.
В Україні ситуація вкрай складна. Відсутність системної державної стратегії могла б компенсуватися саме наявністю державницької політичної еліти. В реальності немає ні одного, ні другого. Які можливі варіанти подальшого розвитку ситуації?
Можливо покладати надію на еволюційний шлях розвитку ситуації: поступово сформується громадянське суспільство, і воно висуне із себе достатню кількість патріотичної, державоорієнтованої політичної еліти. Скільки для цього потрібно часу? Тут час виступає не як філософська категорія, а як чинник національної безпеки.
Скільки потрібно часу щоб догнати за рівнем ВВП Польщу?
Щоб зупинити масовий, загрозливий для України виїзд робочих рук?
Щоб стати членами ЄС і НАТО?
Щоб зупинити війну на Донбасі, повернути Крим?
На початку березня 2019 року академік В. Горбулін представив свою нову книжку «Мій шлях в задзеркалля». У ній він констатує: «В цілому в Україні на межі 2030 років є лише два шляхи: або стати сильною державою, або зіткнутися з реальною небезпекою поглинання...» Вказано часовий простір для розв’язання цієї доленосної проблеми — десять років. Що ми робили майже 30 років? І чи зможемо зробити «квантовий стрибок» за десять років? Для реалізації другого варіанта сильної політичної еліти і не потрібно. Досить імітувати реформи, називати стагнацію прогресом і переконувати нас, що лише вступ у ЄС розв’яже всі наші проблеми. А щоб стати сильною державою, потрібна професійна, згуртована, патріотична політична еліта. Варто наголосити на її професійності.
Френсіс Фукуяма у книжці «Кінець історії. Остання людина» висловив думку, яка має прямий стосунок до теми розмови: завдання, які стоять перед посттоталітарними країнами, настільки складні, що приголомшують уяву. Певен, що в Україні чимало фахівців високого рівня, які можуть вирішити будь-яке завдання. Потрібно тільки поставити перед ними мету, в яку б вони повірили. Щоб це була не мета із реалізації якоїсь партійної програми, а мета, пов’язана з розвитком країни, зі знаходженням опори для «квантового стрибка». Це і має бути одним із завдань нової політичної еліти.
Фактор часу має і геостратегічні виміри: зазнає незворотних змін архітектура міжнародних відносин, змінюються основні політичні гравці в Європі, поступово, але на наших очах зміщується геополітичний центр — із Європи в регіон Індійського океану, змінюють світ ІТ-технології. Чи встигаємо ми за цими змінами? Чи плануємо вписатися в «нову нормальність»? Чи залишимось на узбіччі?
Є ще один чинник, який притаманний саме Україні. Про нього я згадував, говорячи про африканські країни. Це — наша географія. Нашим сусідом є Росія. Є і буде. І вона єдина країна світу, яка проводить реальну політику відторгнення чужої (нашої, української) території. Так само і сьогодні, і завтра вона бачить Україну як необхідний елемент відновлення Російської імперії як рівноцінного зі США й Китаєм глобального гравця. В. Путін однозначно заявив: «Зближення України і Росії неминуче». Цю тезу повторив і підтримав В. Медведчук 10 липня ц. р. під час зустрічі з прем’єр-міністром Росії Д. Медведєвим. Росія робила і робить все, щоб втягнути Україну у свою зону впливу. Що ближче до виборів у Верховну Раду, то активнішими стають її намагання. Росія не буде спокійно спостерігати за позитивними змінами в Україні. І не буде спокійно чекати, доки у нас визріє громадянське суспільство і з’явиться впливова політична еліта. І тут знову фактор часу — хто швидше: чи ми сформуємо державну стратегію з врахуванням усіх ризиків, чи Росія за допомогою п’ятої колони втягне Україну у свою орбіту. Колись Богдан Хмельницький під тиском зовнішніх обставин пішов на тактичний союз з «братнім» православним народом. Але вирватися із цих «дружніх» обіймів він уже не зміг, попри всі намагання. Росіяни зуміли перекупити значну частину тодішньої еліти, козацьких старшин.
Отже, надія на еволюційний шлях появи національної, а не компрадорської, політичної еліти може мати наслідком втрату національної незалежності. За десять років вона і не з’явиться, і не встигне нічого зробити. На противагу еволюційному шляху, за логікою має бути революційний шлях, «квантовий стрибок». Чи вдасться нам отримати нову політичну еліту за результатами одних парламентських виборів? Як на мене, це не те що сумнівно, а неможливо. Ні за указом Президента, або закону Верховної Ради, або розпорядженням РНБО вона також не з’явиться. Революційний шлях формування політичної еліти апріорі неможливий — потрібен час.
Виникає загрозлива ситуація: державної стратегії (національна ідея плюс модель держави плюс державна політика) немає; політичної еліти, яка могла б компенсувати її відсутність, немає. Створюється певний управлінський хаос. На що і сподівається Росія. У чому може бути вихід?
Відчуваючи, розуміючи неспроможність наявної політичної еліти адекватно реагувати на внутрішні й зовнішні виклики, більшість виборців побачила вихід у наділенні владою людини поза чинною владною Системою. Чи стало це виявом мудрості народу як джерела влади чи чимось іншим, буде видно найближчим часом. Але важливий сам прецедент: суспільство стихійно шукає вихід поза Системою. Так само, мабуть, поза чинною Системою формування влади потрібно шукати й відповідь на більш широке запитання: у чому вихід? Напередодні виборів до Верховної Ради — парламенту України пожвавились розмови про скасування дуалізму влади за рахунок перетворення України на власне парламентську республіку. Аргументують це тим, що більшість успішних європейських країн є парламентськими республіками. Це так. Але згадаймо думку Ф. Ліста про необхідність зважати на особливості країни, коли мова заходить про закони суспільного розвитку. Парламентські республіки — це добре. Скажімо, у США і Франції — президентські республіки; теж люди живуть непогано. «Квантовий стрибок» Тайваню, Південної Кореї, Малайзії, Сінгапуру, Китаю зрештою відбувся теж не за допомогою парламентів. Не формою влади гарантуються економічні стрибки, як підтверджує дослідження Всесвітнього банку, а політичними елітами, які віддані національній ідеї і користуються довірою народу. Тому переконаний: парламентська республіка в наших сьогоднішніх українських реаліях — шлях до знищення незалежності України. Склад нової Верховної Ради дасть багато аргументів на доказ цієї думки. «Весела буде наступна Рада», — прогнозує народний депутат-свободівець Андрій Іллєнко. Тільки хто буде сміятись, кому буде весело?
Уявімо собі, що збудуться прогнози недоброзичливців нової влади. І вона не виправдовуватиме сподівань, заради яких їй віддали свої голоси три чверті виборців (я, до речі, не голосував за пана Зеленського). І під загрозою будуть не тільки тарифи, ринок землі, газу, а й незалежність України. Колись 1917 року на одній із міжпартійних тусовок було сказано, що наразі немає в Росії партій, які могли б претендувати на владу. На що Ленін відповів: «Є така партія». У нас є партія, якій ми могли б довірити владу? А партій уже майже 400. Отже, чи вся влада парламенту? Із кого, із яких професіоналів-законодавців? Вихід у революційному перегляді форми влади в Україні на найближчі 10—15 років, доки ми не перетнемо загрозливу межу існування незалежної України. Відсутність сформованої політичної еліти з чітким уявленням державної стратегії за надскладних умов, умов війни може бути компенсована лише жорсткою президентською владою. Ще раз нагадую слова П. Столипіна: «Бувають доленосні моменти в житті держави, коли державна необхідність стоїть над правом і коли належить обирати між цілісністю теорій та цілісністю Вітчизни». Саме так дедалі гостріше постає питання: що для нас важливіше — дотримання демократичних процесів чи існування незалежної України? У нашому варіанті — не завжди ці поняття є тотожніми.
Так, Україна — не Білорусь. І не Росія. І не Сінгапур. Україна — це Україна з усіма її особливостями. І не демократія як інструмент побудови сильної України, а сильна Україна як підстава для демократії. Академік Ю. Пахомов казав, що демократія — то є привілей успішних країн. Станемо успішною, сильною країною — будемо тішитись демократією. Коли в умовах війни воюють за необмежену свободу слова — чи це демократія, чи інструмент впровадження в Україні хаосу, насамперед хаосу в головах людей. І тоді — «хай живе холодильник», і до лампочки всілякі там принципи, ідеології, майбутнє країни.
Вибори до Верховної Ради покажуть реальний стан українського суспільства. Це буде своєрідна комп’ютерна томографія, яка показує найбільш точний стан організму. Після чого вже необхідно і можна буде говорити про рецепт лікування. Хай би яким неприємним воно буде.
P.S.
Цією статтею автор закінчує цикл статей про можливі варіанти формування державної політики: загальна концепція («День», №86, 21.05.ц. р.), національна ідея («День», №42-43, 07.03.ц. р.), модель держави («День», №103, 13.06.ц. р.), державна стратегія («День», №115, 03.07.ц. р.).
