Губаренко Ірина Віталіївна (1959—2004 рр.)— українська поетка, композитор та театральна діячка. Талановитій, багатогранній людині мало б виповнитись лише 60 років. Але ось вже півтора десятиліття її немає з нами...
У виставі — спогаді, яку колеги Ірини назвали «Вісім листів про театр», зі сцени лунали її твори, рядки з рецензій на вистави, до яких Ірина писала музику, записи з її щоденника... Подібні вистави-спомини відбуваються у театрі не вперше. За словами учасниці вечора, провідної актриси театру Ольги Двойченкової, всі актори, які долучилися до творчості Ірини Губаренко, хотіли подивитися на театр її очима й переконалися, що слова мисткині не застаріли, а думки щодо творчості залишаються й досі актуальними.
Композицію та постановку здійснив головний режисер Андрій Лебідь, молода людина вже іншого покоління. Він використав щоденникові записи, публіцистику, критичні статті Ірини і уривки з її повісті «Ланцюг часів» про талановитого, але зловживаючого алкоголем актора, якому в театрі дали роль Гамлета. Це виявився дуже цікавий матеріал, де у певних персонажів є реальні прототипи. Отже, актори на чолі з директором театру та другом Ірини Андрієм Гапановичем (саме він назвав її «душею театру») забажали розповісти піснями, віршами та прозою Ірини Губаренко про власні долі й шлях колективу. І виявилося, що за минулі роки в театрі взагалі мало що змінилося, тим паче у віртуальному діалозі двох поколінь виникло бажання позитивних зрушень.
Листи Ірини Губаренко, як нестаріючий у вік СМС епістолярний жанр, продовжують вражати своєю щирістю, поетичними інтонаціями та зрілістю поглядів на життя й творчість. У символічному розумінні цілисти продовжують надходити до нас з творами Ірини Губаренко, творчість якої ще не до кінця оприлюднена та, завдяки матері Ірини, відомому українському музикознавцеві Марині Романовні Черкашиної-Губаренко поступово стає надбанням читачів та слухачів. Родина і за життя дала багато талановитій доньці —йдеться насамперед про дідуся та бабусю Ірини «березільців» Романа Черкашина та Юлію Фоміну. Звідси бере початок її «театральний родовід». А композиторські «гени», ймовірно, заклав у доньку батько — славнозвісний вітчизняний композитор Віталій Губаренко.
До речі, навіть він, високошанований майстер на початку 1990-х був дуже розчарованим композиторською професією, що виявилася непотрібною під час розгулу несмаку та безгрошів’я у представників класичних форм музичного мистецтва. Не краще було й у театрі драматичному, де заявити про себе як про режисера було дуже важко.
Проте бодай перші режисерські досвіди у заснованому нею «Бідному театрі» довели, що вона має також і цей непересічний хист. А оскільки театр насправді був бідним не лише в «лапках», І.Губаренко активізувалася у літературній творчості, де змогла реалізувати себе як поетка та авторка прозових творів. Ірину спіткала важка доля. Їй довелося взяти на себе клопіт про хворих бабусю та дідуся, вона залишилася без чоловіка, без комфортабельної квартири, бо її довірливістю користувалися авантюристи... Але, незважаючи на всі негаразди, Ірина Губаренко написала багато серйозної музики, яка стала запитаною й у наші дні. Так зараз часто виконується її опера «Ведмідь» за оповіданням А.Чехова. Коли у концертах грають поряд музику Ірини та її знаменитого батька, жодної невідповідності не виникає. Це відчутно й при прослуховуванні аудіодиску, де музика батька та доньки теж зливається в один творчий струмінь. А поезії Ірини Губаренко поклав на музику один з лідерів сучасної академічної музики Валентин Сильвестров. Така доля справжнього та щиросердого таланту-зігрівати серця людей навіть після того як людина йде від нас у інші світи.
ДОВІДКА «Дня»
Губаренко Ірина Віталіївна народилася у Харкові у відомій театрально-музичній сім’ї Черкашиних-Губаренків. Вибір музичної професії був обумовленим прикладом батьків, композитора Віталія Губаренко і музикознавця Марини Черкашиної-Губаренко. У 1984 році закінчила композиторський факультет Харківський інститут мистецтв ім. І. Котляревського з класу проф. В. М. Золотухіна. Протягом двадцяти років працювала завідуючою музичною частиною Харківського театру для дітей та юнацтва. Створила музику більш, ніж до двадцяти вистав театру, в тому числі до таких серйозних п’єс, як «Лісова пісня» Лесі Українки, «Сон літньої ночі» В. Шекспіра, «Сни Бальзамінова» М. Островського, «Чума на обидва ваші доми» Г. Горіна, «Казацький монастир» І. Перепеляка. Писала також поетичні тексти до власних пісень.
Працюючи у театрі, у 1987 році повернулася до юнацьких захоплень режисурою і разом з молодими акторами ТЮГу, за участі засл. арт. України Романа Черкашина створила студійний колектив «Бідний театр». За роки його існування були здійснені композиція по «Ромео і Джульєтті» В. Шекспіра, вистави «Белые розы, розовые слоны» за п’єсою В. Гібсона, «Кроткая» за повістю Ф. Достоєвського, а також «В ім’я твоє» (українська містерія) — власна інсценізація повісті Валер’яна Підмогильного «Остап Шаптала», а також кілька поетичних програм. З виставою за повістю В. Підмогильного «Бідний театр» брав участь у першому театральному фестивалі «Мистецьке Березілля».
Крім театральної музики Ірина Губаренко написала більше ніж півсотні пісень на власні тексти, а також Сонатину для гобоя з фортепіано (1979), Три фортепіанні прелюдії (1982), рок-оперу «Соляріс» (1981), симфонічну поему «Ахтамар» (1984), камерну оперу «Ведмідь» за оповіданням А. Чехова (1989), вокальний диптих на вірші Івана Драча (1981), Монолог Кассандри для мецо-сопрано і фортепіано на вірші Лесі Українки (1985), вокальний цикл на вірші Л. Кисельова «Заспівайте, сестро» (1987), Три пісні на вірші Л. Кисельова для тенора з фортепіано (1988).
За юнацьких років писала вірші і прозу, посмертно надруковані в збірці «Поэтические медитации» (Київ, 2005), а також у журналі «Соти», 2005, № 11. Виступала як музичний і театральний критик. Останні роки життя працювала над кандидатською дисертацією «Режисерські концепції ХХ століття у світлі аналітичної психології», як пошукувач кафедри теорії та історії культури Національної музичної академії України.
