Одеський кінофестиваль був настільки вдалим для нашого кіна (про це окремо й пізніше), що надихнув на певні історичні узагальнення.
Узагальнювати в формі десятки найкращих фільмів, та ще й за весь час кіновиробництва в Україні — справа, втім, ризикована, бо на кожний пункт знайдеться по десять любителів посперечатися, які пропонуватимуть свої назви й обурюватимуться чиєюсь присутністю чи відсутністю.
Та менше з тим; зрештою, саме на бурхливу реакцію я й розраховую. Тож спробую скласти список 10 найкращих українських повних метрів. За критерій візьму їхню прочитуваність для закордонного глядача, універсальність кіномови. Отже:
• «Людина з кіноапаратом», Дзиґа Вертов;
• «Земля», Олександр Довженко;
• «Плем’я», Мирослав Слабошпицький;
• «Тіни забутих предків», Сергій Параджанов;
• «Камінний хрест», Леонід Осика;
• «Астенічний синдром», Кіра Муратова;
• «Назви своє ім’я», Сергій Буковський;
• «Донбас», Сергій Лозниця;
• «Дельта», Олександр Течинський;
• «Думки мої тихі», Антоніо Лукіч.
Чудові фільми, майже кожний я дивився не один раз.
Що їх зв’язує, окрім України та мого суб’єктивізму?
Нічого.
Це і є проблема. Бо навіть якщо відкинути радянський період і додати сучасніші роботи, то бажаної єдності не з’явиться.
Єдність — це певна парадигма спільного режисерського мислення, сталі комбінації тих чи тих прийомів — постановочних, акторських, операторських — тобто те, що структурує кінематографічну школу. Найяскравіші приклади — «нові хвилі» у Франції 1960-х, у Німеччині 1970-х, у сьогоднішній Румунії.
Розвал кіноіндустрії 1990-х давно перетворився на поганий спогад. Також завершилася зміна поколінь — прийшла генерація молодих пострадянських авторів, які змогли, бодай частково, подолати кризу якості.
Тож у нас є режисери і є фільми. Тепер потрібна своя нова хвиля. Потрібен цей синергетичний стрибок, який власне й надасть українському кіну неповторні типові риси.
І тоді про нас заговорять.
Мені здається, що ми дуже близькі до цього. Буквально півкроку.
Аби тільки самі собі не завадили.
