Зізнатися, з великим небажанням дивлюся канал ICTV. Мало цікавого можна там побачити. Суцільні російські серіали про показові розправи з ворогами РФ, про подвиги федералів у бунтівних провінціях або, навпаки, голлівудські бойовики з нескінченною стріляниною та ще прилизані й причесані новини. От і все меню. Щоправда, є ще нудне дійство, що зветься «Свобода слова». Коли автор цих рядків клацнув кнопкою на пульті й з деяким запізненням підключився до цієї передачі, біля трибуни стояла симпатична пані, що бадьоро віщала про якусь процвітаючу країну, де нестримно зростає благополуччя її громадян, на доказ чого на мою голову обрушився водопад підтверджуючих цифр. Спочатку я подумав, що говорять про яку-небудь Швейцарію, Нідерланди або Австрію, але виявилося... про Україну. А симпатична пані — це Ірина Акімова, заступник глави АП Льовочкіна. Ну, все зрозуміло: вибори на горизонті. І треба розповісти громадянам, як добре вони живуть під благодатним сонцем Партії регіонів, а то самі можуть не здогадатися... У довгому виступі Ірини Акімової звучали різні варіації на тему знаменитого передвиборного слогану: «Почую кожного!». Виявляється, особа, що виголошувала його з усіх рекламних щитів 2010 року, знову готова чути.
У А.Куликова обговорювали соціальні ініціативи Президента. Відомий економіст пан Розенко поцікавився: «А де ви гроші на всі ці благодіяння візьмете? Адже вам нічого не залишається, крім друкувати все нові інфляційні гроші». Пані Акімова негайно застосувала те, що в логіці називається argumentum ad hominem, простіше кажучи: а ти сам хто такий? Дійсно, пан Розенко був заступником одного з міністрів економічного блоку в уряді Тимошенко. І, напевно, за бажання, в його минулій діяльності можна знайти недоліки. Але в цьому випадку це абсолютно нічого не міняє. Факти є факти, незалежно від того, хто їх озвучив. Сумна ж істина, яку зауважив Розенко, полягає в тому, що грошей у бюджеті немає. Звідки ж впаде на населення ця регіональна манна небесна? Розповіді про податки на багатство, запроваджені Партією регіонів, взагалі нічого, крім посмішки, викликати не можуть. Це вони що, себе, коханих, почнуть «обскубувати»? Швидше за все, все закінчиться черговим пограбуванням середнього класу. Ні, звісно, до виборів вони поговорять, полум’яні більшовицькі спічі виголосять, навіть закликатимуть до «чорного переділу», але закінчаться вибори й припиняться всі ці «якобинські» промови...
Опозиціонер Сергій Соболєв спрогнозував, що в четвертому кварталі 2012 року нас спіткає крах системи охорони здоров’я та освіти, що цілком накладається на катастрофічні прогнози економіста Володимира Ланового. Опозиціонера вирішила негайно поставити на місце представниця консалтингового центру з характерною назвою «Партія влади». Запитання поставила цілком у дусі назви: «Чи треба підвищувати соціальні стандарти?» А що б ви відповіли, якби запитали вас: «Чи добре бути багатим і здоровим?» За словами Соболєва, всі мільярди, виділені нібито на народне благо, підуть у офшори, швидше за все на Кіпр, у банках якого міститься до 80% усіх несплачених в Україні податків. Депутат нагадав, що до приходу до влади ПР у Верховній Раді чотири рази голосували за розрив офшорної угоди з Кіпром. Але всі голосування були невдалими, може й тому, що Партія регіонів жодного разу не дала жодного голосу «за». Правильно. Вони що, самовбивці, чи що?
А у Шустера обговорювали кошмарний злочин у Миколаєві, де троє виродків згвалтували, покалічили й намагалися спалити дівчину. А місцева юстиція двох із них випустила погуляти на волі. Одного морального виродка показали на екрані, чесно кажучи, він мало нагадував людину. Скандал, що розгорівся, був пов’язаний з тим, що Україна знову зіткнулася з проблемою «мажорів», які постійно претендують на особливе правозастосування й за рідкісними винятками його добиваються. «Мажори» в Україні мають негласний юридичний імунітет. А їхні безчинства пов’язані з культивованою в країні атмосферою безкарності соціальної верхівки, відсутністю рівності всіх громадян перед Законом, корумпованістю судів і правоохоронних органів. У нас є верства населення, небезпідставно переконана в тому, що від відповідальності за будь-який злочин завжди зможе відкупитися або сховатися за спини вищої влади. Обурені жителі Миколаєва вийшли на площу, тому що люди хочуть законності, тієї законності, якої немає сьогодні в нашій клептократично-феодальній державі. Серед миколаївців, що зібралися перед телекамерою Першого національного телеканалу, не знайшлося жодної людини, яка б довіряла нашій судовій системі. Влада покриває «мажорів». Але крім цієї очевидної обставини є ще одна. Наше суспільство опустилося на нижні цивілізаційні яруси, в ті вже подолані людством форми соціальної організації, де існує розділення людей на перший, другий, п’ятий, десятий сорт. У нас формуються (вже сформувалися!) соціальні касти, як у стародавній Індії. Є громадяни, яким можна все, і є ті, хто позбавлений найменшого захисту з боку держави.
Окрім протестів лунали й конкретні пропозиції. Наприклад, щоб судді не призначалися, а обиралися населенням. Тоді можна було б розпустити й Вищу раду юстиції, яка несе величезну відповідальність за нинішній стан судової системи. Не завадило б, окрім загальнодержавної міліції, створити й муніципальну, керівники якої обиралися б громадянами конкретного населеного пункту й звітували б перед ними (пригадаймо систему шерифів у США).
Комуністичний вождь Петро Симоненко запропонував повернути страту. Ну, люблять комуністи цю справу. Хоча є підстави побоюватися, що за нашого, вельми своєрідного правосуддя страчувати будуть зовсім не тих, хто на це заслуговує. А «мажори» точно вже не отримають «вишку»... Шкода лише, що П.Симоненко не обізнаний із сентенцією свого «отця й учителя» В.І. Леніна, що «річ не в жорстокості покарання, а в його невідворотності».
Реакція жителів Миколаєва на реакцію влади на жорстокий злочин свідчить, що «третій стан», прості люди, поступово піднімаються проти диктатури вітчизняних неофеодалів.
Потім до Шустера прийшов С.Тігіпко, котрий завершив свій політичний шлях, як і слід було чекати, в Партії регіонів. Шустер, вочевидь, довго думав, перш ніж породити «витончене» запитання віце-прем’єрові: «Соціальні ініціативи Президента — це боротьба з бідністю чи боротьба за виборця?» Як відповідають у таких випадках у славетному місті Одесі: «Чи!» Не коментуватиму розповіді С.Тігіпка про колосальне зростання життєвого рівня українців за два роки «ери Януковича», тим паче що моя землячка, кримчанка Людмила Денисова, екс-міністр соціальної політики, звинуватила С.Тігіпка і тепер уже його Партію регіонів у шахрайстві та маніпуляції цифрами. Тігіпко відбивався, ображався й обурювався, але якось непереконливо...
Євгеній Кисельов на «Інтері» накинувся на рідкісного гостя прямого ефіру Олександра Турчинова чи то із запитанням, чи то зі звинуваченням: «Чому у вас рейтинги погані?» Погані — це 13,1% за «Батьківщину» (за версією Київського міжнародного інституту соціології) проти 17,3% за Партію регіонів. Зважаючи на різницю в їхньому об’єктивному становищі, для «Батьківщини» це вельми позитивний результат. Турчинов поспівчував ПР, але обнадіяв регіоналів тим, що Інститут соціології НАН України тепер, після примусових відвідин його Вченою радою СБУ, даватиме їм набагато кращі рейтинги. Він також послався на соціологічну фундацію «Рейтинг», за даними якої «Батьківщина» випереджає Партію регіонів і розрив зростає. Євгеній Кисельов, і це було помітно, дещо нервував. Навряд чи тим, хто стоїть за телеканалом «Інтер», дуже симпатичні такі гості ведучого, як Олександр Турчинов, хоча він і не належить до чудових прилюдних політиків, це, швидше, типовий «сірий кардинал».
Гість звернув увагу на те, що нині до 20% громадян України відмовляються відповідати на запитання соціологів. Бояться. Раніше такого не було. Турчинов іще раз повторив речі загальновідомі: в Україні немає правосуддя. Дозволю собі знову процитувати стародавнього богослова Августина Блаженного: держава, де немає правосуддя, — це просто зграя розбійників.
Прозвучали й запитання від журналістської громадськості, у тому числі, і екзотичні. Журналіст Калниш запитав: чому Ю.Тимошенко, перебуваючи в СІЗО та колонії, не виступила з програмною заявою, таким собі «Качанівським маніфестом»? Коли пан Калниш опиниться в СІЗО (не дай Боже йому такого!), я подивлюся, чи зможе він там написати книгу нарисів. Стан нашого журналістського співтовариства — окрема й сумна історія. Той-таки Калниш добивався розкриття діагнозу Ю.Тимошенко, мабуть, геть забувши про поняття лікарської таємниці.
Але були й запитання цілком справедливі, слушні. Шкода, що Турчинов не прагнув на них відповідати. Ось, наприклад: чому народ, глибоко зневажаючи владу, не вірить опозиції й не квапиться її підтримувати? А журналіст Висоцький прямо закинув Турчинову: хіба не ви будували партію на підтримці «грошових мішків» і тим самим запрограмували «тушканізацію»? Опонент від відповіді ухилився. Біда в тому, що чесні, порядні люди, справжні борці нашій номенклатурній опозиції не потрібні, оскільки в них немає «золотого запасу». Зате інші одразу знаходять шлях до сердець опозиційних начальників. Адже не даремно ходять чутки про те, що від «Батьківщини» по одному з мажоритарних округів піде відомий кучміст Олександр Волков, якого за часів перебування при владі його патрона називали «директором Верховної Ради». Якщо таке станеться, дуже багато виборців відвернуться від опозиції. Чому не робляться висновки? Тимошенко вже брала на «перевиховання» кучмівських олігархів, і це закінчилося для неї в’язницею.
Є ще одна принципова проблема: опозиція хоче змінити персоналії у владі чи саму систему влади, чого дійсно потребує Україна? Складається враження, що опозицію не влаштовують люди біля владних важелів, а не порочна організація влади як така. Необхідно фундаментально змінити самі правила гри в суспільстві, інакше чехарда начальників нічого не дасть. Але на ці теми наші полум’яні опозиціонери сперечатися не люблять. Здається, у владі їх влаштовує все, крім того, що їх самих там немає. Вадим Денисенко, редактор «Комментариев», поставив провокаційне запитання: чи з’явиться у виборчих списках опозиції В. Ющенко? Турчинов відповів: «Ющенко зробив усе, щоб Янукович став президентом, а тому В. Ющенко заслужив на почесне місце у виборчому списку Партії регіонів».
А в одній з програм «Підсумки дня» на «5 каналі» обговорювали заборону (чи чутки про це) російського пропагандистського фільму «Серпень. Восьмого». Не характеризуватиму сам фільм, чимало колег це вже зробили. Зверну увагу лише на особливості дискусії в студії «5-го», куди запросили громадянина сусідньої країни, керівника російсько-українського інформаційного центру Олега Бондаренка. Це до болю знайомий тип спритних і безсоромних московських хлопців. Було вкрай неприємно спостерігати, як О.Бондаренко мімікою та знущальним сміхом демонстрував своє ставлення й до Грузії, й до України. Спочатку москвич авторитетно поінформував українців про те, що в Росії «не знімається пропагандистське кіно». Без коментарів. Потім він із задоволенням висміяв прагнення з боку українців рівноправ’я з Росією, популярно пояснивши, що світ ділиться на країни, які приймають рішення (до яких, безперечно, належить РФ), і країни, які повинні їх виконувати (до яких належить Україна). Бондаренко продемонстрував, що соціуму, який він представляє, категорія рівності, рівноправ’я — не відома. Фактично він заявив, що жодні рівноправні відносини між РФ і Україною неможливі в принципі. Дійсно, Росія з її Євразією, «ЄЕПами», «митними союзами» — це вам не Європейський Союз, де крихітний Люксембург має так само один голос, як і економічно величезна ФРН. Бондаренко проти своєї волі визнав, що в будь-якому союзі з Росією Україна буде другосортною й безправною. Що ж, росіянинові Олегові Бондаренку — окрема подяка за те, що він іще раз про це нагадав, чесно й щиро підтвердивши всі тези українських націоналістів з приводу українсько-російських відносин...
Що ж до заборони (?) російського фільму, ведучий Святослав Цеголко наївно висловив побоювання щодо можливої інформаційної війни з боку Росії. А що ми маємо всі 20 років нашої незалежності? Невже інформаційний мир? Російська інформаційна окупація України — це факт, який треба усвідомити й подолати, причому не пустопорожнім запереченням, а створенням власної потужної інформаційної сфери.
