Розумію, що чернігівська, вінницька, рівненська, одеська глибинки багато в чому відмінні. Але ж є і спільні риси! Особливо, якщо говорити про мовне відродження. Раніше саме провінція рятувала українську мову. Пам’ятаю, як ми — молоді кияни з числа «понаехавших» (і дуже спраглих тоді за рідною піснею!) — приходили в київський Палац культури «Україна», коли там виступала «Кобза» або «Смерічка». Інколи в фойє я нараховував до 30% україномовного люду. Це було майже свято — такий неймовірно високий відсоток мови! В місті новоспечені кияни вже повально розмовляли російською, але на концертах улюблених колективів дозволяли собі розслабитися. Помітив, що це були переважно вихідці з сіл та невеликих містечок, де ще повнокровно звучала українська. І оті провінціали зіграли потім велику роль у створенні «Руху», «Просвіти» та інших патріотичних організацій на початку 90-х років. Звичайно, вже з 1989 року на всю Україну гримів Львів, але він мало що змінив би без Ніжина, Умані, Білої Церкви, Пирятина, Конотопа та багатьох міст Центральної України. Чи відбулися зміни?
Звичайно, три-чотири десятиліття в українських умовах це немало. Українська зміцнила свої позиції в Києві, Чернівцях, Черкасах, Полтаві... Дедалі частіше її можна почути в Дніпрі та в Одесі. І навіть попри явні ознаки мовного «реваншу» в нас залишається шанс вистояти і зберегти свої позиції. Проте дуже важливо знати: над чим саме варто попрацювати, аби наша лінія оборони була міцнішою. Інколи однодумці в соцмережах озвучують цифри. Скажімо, у Южноукраїнську (Миколаївська область) кілька десятиліть тому було лише 20% української мови, а вже стало 40%. Так само і в Ірпені, що під Києвом: було 20%, а тепер не менше 40%. У Новограді-Волинському (Житомирщина) було 40%, а тепер уже 70—75%. В Сарнах сорок років тому лише кожен третій розмовляв українською, а тепер таких людей 80%! Йдеться не про освітянську статистику, а саме про відсоток мови на вулицях. Тепер мова поволі відвойовує життєвий простір у «суржика». Раніше тільки вчителі на уроках розмовляли літературною мовою, а тепер її можна почути і від лікаря, і від чиновника, і від поліцейського. Принаймні в офіційній обстановці.
Цікаво, що тепер саме провінція дивиться на Київ з надією. Які вітри повіють з печерських пагорбів? Чи в унісон із сподіваннями Майдану-2014? У провінції є той недолік, що вона не відчуває себе самодостатньою. Тому залишається досить консервативною, зате максимально зберігає мову предків.
Подорожую оце по Чернігівщині і з насолодою слухаю мову місцевих бабусь, які їдуть по чорниці: «В панєділак купіла... Бєри, а мнє тади даш пакєцік... А він мєнє пабачив... Малади хлопєц, а уже пажалуста — давлєніє...» Явні ознаки білоруської мови. Хоча присутні й українські, і російські вкраплення. Бо це північний захід області. Трохи на південь — і вже інша картина. В електричці Ніжин — Київ чарівна жінка років сорока гарно виконує пісню «Рідна мати моя»; люди дякують, дехто навіть просльозився. І ми живемо серед цього мовного розмаїття.
Абсолютно всі фактори впливу на окрему особистість не перерахуєш. Лише час від часу фіксуєш найхарактерніше. Наприклад, є багато способів «нагнути» українськомовних провінціалів, розмовляючи російською і голосно заявляючи про себе. Деякі росіяни цим прийомом користуються вже сотні років. Особливо ті, хто народився не в Україні, а переїхав сюди у зрілому віці, тому воліє не пристосовуватися, а «пристосовувати» загал до себе. Нам би повчитися так відстоювати українську в Одесі, Херсоні, Генічеську та Бердянську — хоча б під час літніх відпусток...
Отже, регіони зберегли мову, але тепер справа за столичними ініціативами. Там у достатній кількості є люди, які вміють наснажувати і заряджати енергією суспільство. Звернув увагу на таку деталь. Київ та Чернігів — статистичні близнюки. І там, і там 27% городян — в родинах спілкуються українською. Але в Києві такий же відсоток і на вулицях розмовляє, а в Чернігові добре, коли 4—5% почуєш. Чому? Бо в Києві є «критична» маса письменників, художників, артистів та активістів найрізноманітніших партій та організацій. Вони не схильні до комплексів. Не так давно побачив трьох «качків», які прогулювалися по київському парку, ловлячи на собі заздрісні погляди підлітків, дивуючи могутніми м’язами. Двоє з них розмовляли російською, а третій — вишуканою українською. І — жодних проблем у спілкуванні! В Чернігові такий мовний плюралізм поки що неможливий. Всі пристосовуються до більшості, а більшість — російськомовна. От вам і різниця між провінцією і столицею. Є люди, які розуміють необхідність системно працювати в регіонах. Це киянка Оксана Левкова, яка закохалася в Бессарабію і при першій же нагоді їде в Ізмаїл. Сергій Василюк («Тінь сонця») або Євген Романенко (гурт «ТаРута») ніколи не гребують виступами у маленьких населених пунктах. Креативні і неймовірно цікаві брати Капранови. Або колоритний інтелектуал-донеччанин Стас Федорчук, який готовий їхати у будь-яку «діру», якщо запрошують однодумці. Оптимізувати роботу можна, узявши на озброєння два девізи. Для жителів регіонів: не зросійщуватися у містах! А девізом столичної молоді має стати гасло: не забувати про нашу провінцію! Саме вона колись виконала історичну місію — зберегла мову України. А тепер сама потребує допомоги.
