Закінчення. Початок читайте «День», № 132-133
Папа за 26 років перебування на престолі «Наступника Святого Петра» відвідав понад сотню різних країн на всіх континентах (чого не робив жоден з його попередників). Відбуваючи з візитом до тієї чи іншої держави, Іван Павло ІІ завжди знайомився з мовою, історією, культурою конкретного народу, до якого прямував, радився з відповідними фахівцями. Але у випадку з Україною все було інакше — Понтифік досконало знав нашу історію, наші проблеми. І головне — як син українки, як великий християнин, як представник близького до нас слов’янського народу, він не міг бути байдужим.
Іван Павло ІІ перебував із візитом в нашій країні 23 — 29 червня 2001 року. Звертався до людей українською мовою (а це — десятки виступів). Був у Києві (особливе символічне значення мало його відвідання Биківні — місця поховання десятків тисяч невинних жертв сталінського терору: українців, поляків, росіян, євреїв...), у Львові, оглянув визначні пам’ятки католицької та православної релігії й культури, провів перемовини з тодішнім керівництвом держави, спілкувався з сотнями тисяч, мільйонами віруючих, аж ніяк не лише католиків, які ловили кожне слово, ним сказане.
Згадаймо зараз і ми «стрижневі», засадничі думки, висловлені тоді Папою. Воістину, за 18 років, що минули відтоді, їхній зміст, насущне значення як мудрого заповіту до українців гідні нашої особливої уваги.
ІВАН ПАВЛО ІІ НЕ ВТОМЛЮВАВСЯ ПОВТОРЮВАТИ: БЕЗ ЦІННІСНОЇ, ЕТИЧНОЇ ОСНОВИ ДЕМОКРАТІЯ НЕМИНУЧЕ ПЕРЕРОДЖУЄТЬСЯ / ФОТО УКРІНФОРМ
Отже, про що говорив Іван Павло ІІ.
1. «Демократія вимагає стійкої етичної основи, фундаменту вартостей, а не просто права голосу. В противному разі вона перероджується, щонайменше, в авторитаризм, а то й просто в тиранію».
2. «Ви, українці, є синами великої християнської сім’ї народів слов’янських. Папа, як і ви, є слов’янином і завжди прагне бути разом зі своїми братами».
3. «Народ гине, якщо занепадає його дух; народ зростає, якщо його дух щоразу підноситься; такий народ жодна зовнішня сила не може знищити».
4. «Якщо людина не дивиться в небо — вона втрачає обрії своєї земної дороги».
Папа назвав нашу землю «политою кров’ю» (це було виголошено у Биківні!). Він підкреслював, що Україна є «духовним центром», «серцем» Східної Європи, а Київ є одним із найбільших осередків історії та культури християнства. Більше того, Україна, на його думку, є, поза сумнівом, базовою територією для поширення християнства у Східній Європі — «аж до Уралу і далі». Іван Павло ІІ постійно наголошував на тому, що християнство має бути єдиним (бо таким був заклик самого Ісуса), незалежно від конфесій. А для цього передовсім необхідно пробачити одне одному давні кривди (не тільки релігійні, згадаймо, як Папа підтримав формулу примирення поляків та українців у контексті Волинської трагедії: «Пробачаємо і просимо пробачити нас».
Нарешті, треба підкреслити, що візит Понтифіка в Україну показав жорсткий, тоді, може, не для всіх помітний, але справді реальний розділ, межу між українською та російською цивілізаціями. Між, як ми тепер розуміємо, справжнім «Руським світом» (це — ми, Україна) та євразійством. Це дуже важливо.
***
І на завершення цієї розповіді ми не можемо не запропонувати читачеві матеріал Клари Пилипівни Ґудзик «Немає правди без свободи» («День», №62, 8 квітня 2005 року), написаний незабутньою журналісткою нашої газети одразу після того, як завершилося земне життя Понтифіка. Читач переконається, як глибоко Клара Пилипівна розуміла світогляд Папи, його думки, мрії про єдність християн, усіх людей Землі на засадах вічних гуманістичних цінностей.
«Немає свободи без правди»
Серед гріхів, які потребують особливого розкаяння, можна з упевненістю назвати ті, що є перешкодою на шляху до єдності, якої завжди хоче Бог
Іван Павло II
Іван Павло II — Кароль Войтила, з яким сьогодні прощається світ, був не лише главою величезної церкви — «намісником апостола Петра» на землі, а й також філософом, мислителем, автором кількох книжок, присвячених як церкві, так і актуальним проблемам нашого часу. Остання книга Папи «Пам’ять та ідентичність: розмови на зламі тисячоліть» побачила світ минулого року і розійшлася, як усі його книги, дуже швидко.
Діапазон проблем, порушених у книжках Івана Павла II, дуже широкий: сучасна демократія та її недоліки, свобода і права людини, відносини між Церквою й державою, «ідеологія зла» і «плоди добра» і, нарешті, «таємниця людини та її відносини з Богом» — тема, постійно присутня як у пастирських посланнях, так і в літературно-філософських творах Понтифіка.
Нижче ми пропонуємо нашому читачу кілька думок із книжок Римського Папи Івана Павла II.
«Порушення рівноваги у сучасному світі пов’язано з іншим, ще глибшим і небезпечнішим, порушенням — втратою рівноваги в серці людини, в якому протиборствують різні стихії. З одного боку, людина як створіння почувається всебічно обмеженою, а з іншого — відчуває необмеженість своїх бажань. Спокушувана багатьма прагненнями, вона постійно змушена вибирати між ними та відмовою від них. Немічна і грішна, людина нерідко робить те, чого не хоче, а те, що вона хотіла б робити, не робить. Вона страждає від розділення в собі самій, — розділення, від якого виникають так багато істотних негараздів у суспільстві.
Під час сучасної еволюції — після багатьох століть і навіть тисячоліть роздумів — з’являється дедалі більше людей, які з новою гостротою переживають вічне питання: що таке людина? Яке значення страждання, зла, смерті, які продовжують існувати всупереч чимдалі зростаючому прогресу? До чого всі ці перемоги розуму, якщо їх здобуто такою ціною? Що має людина принести суспільству, чого вона може чекати від суспільства? Що на неї чекає після цього земного життя? Церква вірує, що Христос, який помер і воскрес за всіх, пропонує людині світло й силу заради того, щоб та могла відповідати своєму найвищому призначенню. Вона також вірить, що ключі, осереддя й мета всієї людської історії знаходяться у Господа та Вчителя.
Питання про те, чи є Бог, найглибшим чином пов’язане з метою людського існування. Воно є не лише справою розуму, а й також справою людської волі, понад те — справою людського серця. Бо Бог створив людину розумною й вільною і, таким чином, віддав Себе на її суд. Історія спасіння — це не лише сумніви в собі, а й постійний суд людини над Богом».
У своїх творах папа Іван Павло II намагався дати релігійно-філософську оцінку політичним силам ХХ століття, які у великих масштабах практикували насильство. Навіть замах на себе він розцінює як «одну з останніх конвульсій ідеологій деспотизму, що бушували у ХХ столітті», — це був замах не вбивці-одинака, а всієї системи деспотизму того часу. «Водночас, в історії сучасного християнства не бракує тих, хто в різній формі віддав життя за ближнього свого і зробив це, наслідуючи прикладу Христа. ХХ століття — століття християнських мучеників як у Католицькій Церкві, так і в інших церковних громадах». Доля християнських мучеників у сучасному світі дає підстави Івану Павлу II говорити про «таємницю зла», що втілилася в новітній історії Європи.
Іван Павло II багато розмірковував про три політичні режими Європи, що панували в ній минулого століття: демократію, нацизм і комунізм. Останні два режими він розглядає як прояв «зла», спрямованого на устрій, на систему усього сучасного людського суспільства. Він, зокрема, пише, що не так легко розпізнавати навіть очевидне зло: свого часу «не всі розуміли істинні масштаби зла (фашизму, комунізму), що лютувало в Європі, навіть ті, хто, як ми, були в самому його епіцентрі». Папа згадує і про те, що протягом тривалого часу Захід відмовлявся вірити в те, що відбувається тотальне знищення євреїв.
Але й демократія сама по собі є лише порожньою шкаралупою в тих випадках, коли вона відволікається від моральних цінностей. «Немає свободи без правди! Якщо свобода, — пише Понтифік, — перестає бути пов’язаною з правдою і починає ставити правду в залежність від себе (спочатку свобода — а потім, можливо, правда), тоді виникають логічні передумови для згубних моральних наслідків, масштаби яких непередбачувані. Бо свобода, наголошує Іван Павло II, дається людині «як дар і одночасно з цим — як випробування, яке людина має пройти». Іван Павло II посилається при цьому не лише на Святе Письмо, а й на думки численних богословів, філософів і письменників — від Аристотеля до Фоми Аквінського, від Гете до Достоєвського.
«Одразу по війні я думав: Господь відпустив нацизму дванадцять років існування, і після дванадцяти років та система впала. Очевидно, це був ліміт, призначений Провидінням цьому безумству... Але одразу ж стало зрозуміло, що комунізм триватиме довше, ніж нацизм. Все це наводило на думку про те, що певною мірою зло є ніби корисним, оскільки воно створило (в післявоєнній Європі) умови для добра». Понтифік, цитуючи «Фауста» Гете, нагадує, що диявола можна охарактеризувати і як «частину тієї сили, що вічно хоче зла і вічно чинить благо».
У книгах Івана Павла II відображена його глибока віра в те, що ніщо у світі не відбувається випадково, що все регулюється Божественним Провидінням. І хоча шляхи Провидіння «несповідимі», вони завжди логічні. Ось тому, зрештою, якраз зло дозволяє проявитися у всьому своєму засліплюючому світлі Добру. У це Папа глибоко вірив.
Клара ГУДЗИК, «День»
(8 квітня, №62, (2005)
