Двохсотлітній ювілей класика національної культури (а Куліш таким, безперечно, є — хоч певною мірою його спадщина залишалась «чужою» і в імперські, і в радянські часи, та й за доби незалежної України) — це, поза сумнівом, поважна, знакова дата. Особливо, якщо згадати про роль Пантелеймона Олександровича в нашій інтелектуальній історії. Адже він уперше:
1. Почав писати українською мовою наукові праці, заклавши основу української наукової мови;
2. Написав зразковий український історичний роман — «Чорна рада» — усю пророчу глибину якого (адже Куліш був історіософом, і то вдумливим!) ми, схоже, починаємо — і то далеко не всі — розуміти лише зараз;
3. Запровадив новий, чималою мірою використаний і в ХХ столітті, фонетичний український правопис (кулішівка);
4. Став доброзичливим, проте вимогливим дослідником творчості Тараса Шевченка. Про стосунки цих двох видатних людей можна писати томи й томи, зазначимо лишень, що Куліш (мало не єдиний на той час!) «відкоригував» знамениті слова Кобзаря: «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує...» у такий спосіб: «Не вічно ж буде тривати це мовчання! Якою мовою заговорять люди, коли воно припиниться — добре, якби мовою культури; а якщо мовою озлобленого натовпу — що тоді?». Хіба не пророчі слова — бо мовлено це за 40 років до «вибуху» 1917-го...;
5. Був перекладачем на українську творів Шекспіра, Гете, Байрона, інших велетнів світової літератури, започаткувавши цим школу вітчизняного перекладу;
6. Взявся за майже непосильну для однієї людини справу — перекласти Біблію рідною мовою. Причому, щоб зробити це як належить, вивчив у 50 років давньоєврейську мову, аби перекладати не зі старослов’янської, а з оригіналу (це — щодо Старого Завіту; давньогрецькою мовою Нового Завіту він і так володів). Пожежа на хуторі Мотронівка (Борзна, Чернігівщина), де він разом з вірною дружиною Олександрою Білозерською (літературний псевдонім Ганна Барвінок) усамітнився «від суєти та злоби світу сього», знищила майже готовий переклад — Пантелеймон Олександрович розпочав цю подвижницьку працю заново, спільно з Іваном Пулюєм. Переклад вийшов друком у Лондоні, 1903 року, вже після смерті Куліша;
7. Став біографом, упорядником і видавцем найповнішого на той час зібрання творів і листів Миколи Гоголя (чия творчість справила потужній вплив на Куліша) у 6-ти томах;
8. Виступив творцем «хутірської філософії» — оригінального вчення, згідно з яким саме «хутір», а не великі міста, отруєні імперством, споживацтвом або безбожництвом, має бути осердям, інтелектуальною та соціальною опорою українства. Утопія? А чому не поставити зараз за мету поєднати сучасні інформаційні технології та переваги «хутора»? «День» не раз писав про це. Зокрема, в «Маршруті № 1» вийшов матеріал, названий «Союз хуторів з високошвидкісним Інтернетом». А в публіцистичній серії газети вміщені «Листи з хутора».
9. Був автором першої «граматки» («букваря») українською мовою. У створеній ним у Петербурзі друкарні (кінець 50-х — початок 60-х років ХІХ століття) видавався «Кобзар», твори самого Куліша, перший український літературний часопис «Основа»;
10. Створив синтетичну історію України («История Южной Руси»).
Взагалі, зроблене Кулішем є таким справді неосяжним (бо він був прозаїком, поетом, драматургом, публіцистом, істориком, етнографом...), що мимоволі народжується порівняння із видатними постатями доби Відродження. Але чи розуміємо ми повною мірою трагізм цієї особистості?
Ось що писав про Куліша академік Сергій Єфремов, дослідник, котрий чи не найглибше розумів спосіб думання, а , відтак, і спадщину класиків української літератури: «Куліш — це дві людини в одній подобі, якийсь ходячий контраст, дволикий Янус, нерозгадана загадка не тільки для сучасників, а й для нащадків , перед якою з подивом стоять і читачі, й критика, — якась трагічна фігура, що бореться в життєвих суперечностях, плутається, падає, знову встає й знову падає». А інший видатний вчений, Дмитро Чижевський, вказував, що Куліш «прожив довго і пройшов довгий шлях змін світогляду ніби аж до повного противенства вихідному його світоглядові. Від романтизму він еволюціонував до позитивізму, від релігійного світогляду — до миротворниці-науки, від православ’я до ідеї природної релігії, для усіх людей і народів спільної, від козакофільства до козакофобства». Справді, порівняймо «Чорну раду» з її яскравими образами козаків — і старшини, і рядових (без жодної ідеалізації, додамо!) — і такі висловлювання Куліша останніх десятиліть життя: «Козацтво — колючий будяк на українській історичній ниві» («История воссоєдинения Руси», 1874—1877). Або ж таку поезію (теж про козаків!):
Народе без пуття,
без честі і поваги,
Без правди у завітах
предків диких,
Ти, що постав
з безумної одваги
Гірких п’яниць
і розбишак великих!
(«До рідного народу»)
А зміст цих болісних слів, усього крику Куліша є доволі прозорим: є честь, повага й правда (ширше, культура!) — буде міцна держава; в іншому разі...
Але повернімося до думки Дмитра Чижевського. Він пише: «Для Куліша характерними були спричинювані змінами зовнішніх обставин хитання, як то, зокрема, його захоплення «західництвом», «хутірською» культурою, полонофільством (до речі, ще 1882 року в брошурі «Крашанка русинам і полякам на Великдень «Куліш закликав до щирого примирення двох народів — за що отримав прокляття з обох сторін. — І.С.), русофільством, австрофільством.». Але, веде далі Д.Чижевський, важливим є те, що «все в світі розпадалося для Куліша на дві групи в залежності від свого відношення до України : благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руїнники, своє і чуже, святе і «негідь». Більше за це, запитує Чижевський, «чи так легко знайти лад в хаосі історичного та соціального буття, щоб розташувати його за цими «принципами поділу»?». Запитання вченого далеко не схоластичне і стосується аж ніяк не лише Куліша...
* * *
Могили Куліша і Ганни Барвінок — на хуторі Мотронівка. Поруч — капличка і семиметровий хрест. На ньому вирізьблені слова великого Івана Пулюя: «Ти гетьман України, могучий не мечем кривавого насилля, а булавою правди, світла і науки». В цих словах — немає жодного фальшивого пафосу.
А тим, хто захоче збагнути усю суперечливість і глибину Великого українця — допоможуть його ж таки власні поетичні рядки:
Я — атеїст,
що знає тілько Бога,
А чорта і святих
не признає.
(«На сповіді»)
