«Формули Штайнмайєра» не існує, цей вираз — суто медійний продукт. Це — думка міністра оборони України Андрія Загороднюка, якою він поділився під час публічного заходу в межах проекту «Діалоги про Україну», що відбувся на цьому тижні у Житомирі. «Ця вербальна формула, тому що її ніде написаної немає, є медійним продуктом. Сам Штайнмайєр, а він президент Німеччини, не знає, що таке «формула Штайнмайєра». Він просто назвав якийсь алгоритм, а потім його почали називати формулою», — цитує Укрінформ очільника МО.
Напевно, міністру здалося, що, підібравши таке визначення — «медійний продукт» — він таким чином знецінив сумнозвісну «формулу» та зміг пояснити людям її незначущість. Утім, насправді, все точно навпаки.
Той факт, що «формула Штайнмайєра» віртуалізувалася та почала жити «власним життям», означає, що це явище перетворилося не просто на медійний продукт — воно стало наративом, стереотипом суспільної думки, міфом. При чому — і це важливо — це віртуальне уявлення, хоча й базується на дійсно погодженому документі, стало набагато більш ширшим та більш концептуальним.
Міфічна «формула Штайнмайєра», на запровадження якої наразі погодилася Україна, для наших західних партнерів є символом реального кроку Києва до миру; для української влади — можливістю розпочати результативні мирні переговори, дійсно просунутися вперед на шляху закінчення війни; для виборців Зеленського та «Слуги народу» — це виконання передвиборчих обіцянок.
Але для значної кількості громадян України угода, яка названа на честь її ідеолога, німецького президента — це провісник капітуляції та перший етап здачі українських національних інтересів.
Наразі владна команда розуміє існуючу проблему таким чином: була «слабка комунікація», «відомо хто» «підігрівав людей», «людей заплутали», і саме це призвело до формування існуючого (неправильного) несприйняття мирних ініціатив української влади. Саме про це говорив Президент Зеленський під час пресмарафону 10 жовтня. Він наголосив: більшість людей — понад 80% — хочуть припинити війну (інші, виходить, просто заплуталися). Відповідно, в межах боротьби з виявленою проблемою влада вирішила організувати масоване інформування громадян щодо «зловісної» «формули». Мета — заспокоїти, розказавши правду.
Президент провів пресмарафон, де говорив, зокрема, й про питання мирних домовленостей: пояснював, що «формулу Штайнмайєра» буде запроваджено лише шляхом ухвалення закону у Верховній Раді, що безпеку людей на лінії розведення військ буде забезпечено.
Урядовці з програмою «Діалоги про Україну» висунулися в регіони, де переконують людей, що перетину «червоних ліній не буде».
Зрозуміло, що завдання, яке наразі перед собою поставила владна команда — спростувати неправильну, на їхню думку, інформацію про «капітуляцію», про «здачу країни». Але таке класичне інформування не буде ефективним за двох умов:
1. якщо триває боротьба з віртуальним «медійним продуктом», із «міфом»;
2. якщо йдеться про реальні та жорсткі переконання людей.
У першому випадку людей доведеться «перепрограмувати» за допомогою пропаганди та контрпропаганди. Інформування «в лоб» тут не може бути результативним за визначенням.
У другому випадку — спроби розповісти людям, що їхні переконання (саме переконання, те, в чому вони впевнені) є помилковими, можуть бути не просто мало ефективними, а й небезпечними.
Повторюючи тези про те, що жодної капітуляції не відбувається, відбувається лише виконання Мінських домовленостей людям, які саме цю угоду, підписану в Мінську, ще за президента Порошенка, і вважають ознакою капітуляції, можна досягти протилежного ефекту. Люди просто черговий раз переконаються, що «здача України» дійсно відбувається, точніше — з їхньої точки зору — продовжується.
Цю проблему стійкого сприйняття Мінських домовленостей як «зради», здається, і нинішня владна команда, і наші західні партнери не дуже розуміють. Але саме поширення такої точки зору серед громадян України і є головною причиною збурення суспільства у відповідь на «миротворчі» кроки нинішньої влади.
Насправді, у 2015—2016 рр. команда Петра Порошенка зробила дуже багато для зменшення «войовничих настроїв», і саме на подолання «радикалізму» (в багатьох випадках навіть патріотизму) тривалий час була спрямована офіційна інформаційна політика колишньої влади. Але під час виборчої кампанії риторика була змінена майже на прямо протилежну.
Рано чи пізно і нинішня влада зіткнеться з необхідністю не просто інформування громадян, а проведення активної інформаційно-пропагандистської кампанії з «заспокоєння», «пацифікації» українців за для безперешкодного впровадження всіх погоджених із Росією мирних планів. І велике питання, чи буде цей шлях успішним. Навіть не так — чи дійсно потрібно Україні як державі, щоб цей шлях був успішним?
